– Я це не їстиму, – скривилася свекруха, дивлячись на тарілку з борщем

— Я цього не їстиму, — з огидою скривилася свекруха, дивлячись на миску з борщем.

— Що це таке? — Олена Всеволодівна зморщила ніс і вдихнула повітря, наче перед нею поставили відро сміття.

— Борщ, — усміхнувся невістка Соломія. Вона зняла кришку з глиняного горщика й почала розливати наваристий бульйон. — Готувати з овочів зі свого городу — справжнє задоволення.

— Не бачу різниці, — відмахнулася свекруха. — А ось сил і часу на городні клопоти витрачається хмара!

— Без цього ніяк, — добродушно засміялась Соломія. — Але коли це твоє хобі — то й клопіт у радість.

— Правильно кажеш, якщо воно «твоє». А не нав’язане, — проказала Олена Всеволодівна, стиснувши губи. — І кому ти настільки наварила?

— Нам. Та й багато не зварила. На дві порції.

— Я не їстиму цю м’ялку! — для переконливості свекруха відступила від столу й розмахувала руками. — Навіть незрозуміло, що там плаває! — Вона зробила блювотний жест, закриваючи рот долонею.

Соломія заплющила очі й зітхнула.

Вони з сином Олени Всеволодівни Михайлом познайомились півтора роки тому, закохались з першої розмови й розписались через місяць без весілля.

Зекономлені гроші вклали у спільну мрію — заміський будинок, який і далі облаштовували з любов’ю.

За цей час Соломія бачила Олену Всеволодівну рівно чотири рази. Стільки ж, скільки й Михайло. Причому тричі сама переконувала чоловіка відвідати матір на свята.

Олена Всеволодівна з самого початку вважала шлюб сина дитячим капризом. Але впливу на дорослого чоловіка не мала й чекала «природного» завершення історії.

Воно не наставало, і це почало дратувати.

Олена Всеволодівка щиро не розуміла, що Михайло знайшов у цій «простуватій дівці», чим Соломія його причарувала.

Він був вродливим хлопцем, якого завжди оточували гідні й витончені дівчата.

До того ж сама Олена Всеволодівна була міською жителькою до кісточок, такою ж виховала й сина. І тепер материнський інстинкт підказував: Михайло вже наситився селянським життям. Варто лише підштовхнути — і все повернеться на колію.

А після такого досвіду він точно знайде собі гідну дружину, з якою у свекрухи складуться справжньо дружні стосунки.

Але треба поспішати, аби хитра Соломійка не прив’язала сина дитиною!

План виник сам собою: Олена Всеволодівна подзвонила невістці й наполізла у гості — адже на новосілля її так і не запросили.

Соломія нагадала, що двічі запрошувала по телефону, але свекруха завжди відмовлялась через зайнятість. Олена Всеволодівна відмахнулась і заявила, що приїде.

Через два дні вона стояла у просторих сьогоденній вітальні й не стримувала обурення.

Її син, як і вона з покійним чоловіком, ненавидів супи!

У їхньому домі на стіл потрапляло лише те, що можна було впізнати з першого погляду.

Як Михасик допустив, щоб дружина так швидко сіла йому на шию?

Невже приворожила?

Олені Всеволодівні стало моторошно. Її пройшов озноб.

Вульгарну думку про те, що Соломія утримує Михайла «постільними фокусами», вона відкинула одразу.

Фокуси й Соломійка? Незбориме!

Точно, приворот!

Як інакше пояснити, що син взагалі їсть цю юшку?

Свекруха ненависно глянула на невістку.

Удає святую невинність, а чоловіка поступово зводить у могилу.

— Та чому ж незрозуміло, що тут? — Соломія, ігноруючи «акторський талант» свекрухи, взяла другу миску, зачерпнула борщу й повернулась до Олени Всеволодівни. — Ось капуста. Це цибуля. Морква. А це буряк — я його на тертці тру. За рецептом моєї бабусі. О, а картоплинка не попалась, але я її виловлю потім. Потім додамо свіжої зеленої з городу та сметанки!

— Та ти сама хоча б висівки їж! — обурилась свекруха.

— До речі, вам теж не завадить! Висівки покращують травлення. А задоволений кишківник — задоволений господар!

Олена Всеволодівна почервоніла від зухвалості, але мовчазно проковтнула образи й продовжила:

— А Михайла нащо цим годуєш?

Соломія здивовано заплющила очі.

— Та він сам їсть.

— Що ж чоловікові робити, коли в домі більше нічого немає?

— Приготувати самому? Замовити їжу? Піти до сусідки? Навідатись до мами? — Соломія з єхидною усмішкою перелічила варіанти.

На останньому свекруха ще більше почервоніла.

— Не кепкуй! Мала б повагу проявити — запитати в мене, що любить Михасик.

— Олено Всеволодівно, я в нього й питала. Він дорослий. Дякую, говорити навчили. Каже, що все смачне.

— Та бреше він тобі! Зрозуміло ж? Спочатку не хотів засмучувати. А тепер давиться!

— Ох! — Соломія зітхнула. — Борщ уже готовий, виливати ж шкода. Прийдеться давитись. Ви ж підтримаєте сина?

— Що?! — вирячилась на неї свекруха.

— Ні? Шкода. Гадаю, син оцінив би вашу солідарність.

— Та ти!..

— Соломіє! Ми повернулись! — почувся з передпокою радісний голос Михайла.

У вітальню з гавкотом влетіло біле пухнасте хмаринко.

— А-а-а! — захрипіла Олена Всеволодівна й сховалась за спину невістки.

— Не лякайтесь, це Міла. Вона не кусається, — Соломія підняла руку, і собака, послухняно підібгавши хвіст, сіла. — Розумниця моя!

— Чому ви впускаєте до хати сусідських собак? — прошипіла свекруха.

— Чому сусідських? Вона наша. А в хаті тому, що тут живе.

— У хаті?! Та це ж антисанітарія! — скрикнула Олена Всеволодівна. — І Михайло не любить собак!

— Ні, мам, це ти їх не любиш. Привіт, — сказав Михайло, заходячи у кімнату. — Приїхала якраз до обіду.

— Здоров, сину! — свекруха не рушила з місця, чекаючи поцілунку в щоку, але Михайло лише легенько обійняв її, а Соломію поцілував у губи.

— Ну що, обідаємо? — господар усміхнувся, відчувши аромат.

— Охотіла б, Михайлику, та нема чим.

— Як нема?

— Тільки свиням приготували. Ти ж не казав, що розвели тварин. Який же сморід буде — гірше за міський!

Михайло спантеличено глянув на матір, потім на Соломію, на накритий стіл.

Його шия напружилась, погляд став холодним.

— Я, чесно кажучи, вже й забув ці твої витребеньки, — гірко посміхнувся він.

— Які витребеньки, сину? Це наші смаки! Правила! Традиції! Ти ніколи не скаржився!

— Я? Поки був малий — боявся батька. Дорослішим став — не хотів сварки з тобою.

— Що ти несеш?! — скрикнула Олена Всеволодівна, чим знову роздражнила Мілу. — Фу! — пригрозила вона кулаком собакі. — У неї, звісно, свої смаки, — кинула злий погляд на Соломію, — але ти що за тряпка, що дозволяєш себе нищити? Радий давитись відваром? Дозволив зробити з хати звіринець? Ти господар чи хто?!

— Я, — похмуро відповів Михайло.

— То й поводься як господар! — з полегшенням видихнула свекруха.

— Де твої речі? — запитав син.

— У передпокої досі! — скаржилась вона. — А я ж голодна з дороги.

— Чудово. Подякуй Соломії за запрошення.

— Що?..

— Подякуй за останню спробу полагодити стосунки й вибачся.

— Але вона…

— Мамо!

— Дя-якую… і ви-вибач, — прошипіла Олена Всеволодівна.

Соломія кивнула.

— Ходімо.

— Куди?

— Туди, де твої смаки, твої правила, твої традиції.

— Та ж Михайло, я… — почала було мати, але син перебив:

— Це ви з батьком не любили супи, тварин, село. Мою думку не враховували. Зате батько дав мені гарну пораду: «Не подобається наше — створюй своє». Я створив, мамо. Тут мій смак, мої правила. І господиня тут — моя дружина. Не подобається? У тебе ще є своє.

— Сину! Вона налаштувала тебе проти мене! — Олена Всеволодівна перейшла на плачливий тон. — Приворожила!

Михайло взяв матір під руку, вивів у передпокій, узяв її валізу, відчинив двері й сказав:

— Соломія, до речі, була на твоєму боці. У неї гарні стосунки з родичами. Вона не вірила, що можна жити, як ми з тобою. На кухні для тебе готували окрему страву. Але борщ, мам, став лакмусовим папірцем. Ти показала себе цілком. — Він відчинив браму: — Таксі чекає.

— Ти… Та коли встиг викликати?! — пробурмотіла Олена Всеволодівна.

— Я попросив Соломію затримати його. І не помилився.

— Ти! Та ти ж… — закипіла вона.

— Я, мамо, господар. Як ти й хотіла, — Михайло кивнув водієві, поставив валізу на землю й, не чекаючи, поки мати сяде, зачинив браму.

— Приворот, — остаточно переконалась Олена Всеволодівна й, сідаючи у таксі, почала шукати у телефоні способи зняття чару. Має ж існувати щось, що поверне їй сина!