З життя
– Ти жартуєш? – здивовано запитав він. – Як таке може бути? Тобі ж лише двадцять один! Чому ж ти раніше мовчала?!
– Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути? Тобі ж всього двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не казала?!
Олена притулилася до чоловіка, віддано зазирнула в очі:
– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружитися…
– А тепер? На що ти сподіваєшся тепер?!
***
Вони познайомилися випадково. Олена сильно запакувалася в Сільпо, вийшла на вулицю з двома величезними пакунками, а там – ожеледиця. Дівчина послизнулася на сходинках і, напевно, впала б, якби неї не підхопили чиясь сильні руки буквально в польоті.
– Обережніше, – почувся оксамитовий чоловічий голос поруч із нею, – тримайтеся за мене…
Відчувши, що стоїть твердо на ногах, Олена підняла очі на свого рятівника:
– Дякую вам дуже…
– Що ж ви так обтяжилися? – з усмішкою запитав незнайомець, – та ще й у таку погоду?
– Батьків у гості чекаю, – просто відповіла Олена, – їдуть перевірити, як я в місті живу. От і…
– Зрозуміло. І далеко вам все це тягнути? Може, вас підвезти?
– Ну, що ви. Не зручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Потихеньку. Он мій дім – зовсім поруч.
Олена, обережно ступаючи, рушила в зазначеному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою…
Цілий день він намагався зосередитися на роботі, але марно: у пам’яті постійно спливала гарна незнайомка. Саме так він називав її у своїх видіннях.
«Яке миле створіння, – думав він, – відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледь помітний… І голос… Слово струмочок… Ні, я мушу її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поруч…
Микита не був дамським угодником, скоріше навпаки: ставився до прекрасної статі дуже насторожено, постійно чекав підступу.
Причиною тому була невдала перша любов, яка закінчилася банальною зрадою. З п’ятого класу Микита був закоханий в однокласницю, яка, проводивши його до армії та пообіцявши чекати, через півроку вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.
Коли Микита повернувся, вона, ані краплі не знітившись, заявила:
– Микита, ну не переживай ти так. Якщо тебе заспокоїть, знай: я досі тебе кохаю. Проте, кохати і виходити заміж – це різні речі. Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя в орендованій квартирі чи, ще краще – в гуртожитку? З вічно пустим гаманцем? Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…
Микита все зрозумів. Страждав довго. Навіть випивати почав. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету…
І от тепер, він – тридцятирічний, самотній, досить успішний чоловік мріє про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то – мимохідь.
І все тому, що на серці стало тепліше. Він стільки років цього чекав. І от тепер – закалатало. А він навіть імені її не дізнався…
Два тижні Микита маячив у тому самому Сільпо. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.
Ввечері після роботи Олена зайшла купити щось на вечерю… Дуже знітилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:
– Нарешті я вас знайшов!
Впізнавши свого рятівника, усміхнулася:
– А навіщо ви мене шукали?
– Ми забули познайомитися! Я – Микита, а ви?
– Мене звуть Олена, – дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, – і що далі, Микито?
– Далі? А далі нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?
– Не знаю, так несподівано…
– Згоджуйтеся, Олена! – вмовляв чоловік, – мені так багато потрібно вам сказати…
Він розповів їй про все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радіє, що зустрів її і вважає це подарунком долі…
Олена уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, все більше їй подобався…
Вони почали зустрічатися. Практично щодня. І чим більше зустрічалися, тим більше прив’язувалися одне до одного. Їм було добре разом, незважаючи на те, що Олена виявилася дівчиною цнотливою, ні до чого Микиту не допускала.
Спочатку чоловік дивувався цьому, а потім прийшов у справжній захват. Тепер він був абсолютно впевнений, що Олена призначена йому долею і чекала лише його!
Він познайомив Олену зі своєю мамою. Олена звозила Микиту до своїх батьків у село.
Там Микиті все дуже сподобалося. Простий устрій життя, прості стосунки. Гостинні господарі.
Саме там, у присутності батьків, Микита зробив Олені пропозицію…
На реєстрації були лише найближчі: так забажала Олена. Сказала, що не хоче великої урочистості, але натомість мріє про справжню весільну подорож. Микита погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався через місяць після весілля.
І вже другий тиждень молодята жили разом. Микита не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому як на крилах…
В один із чудових сімейних вечорів Микиті здалося, що Олена чимось стривожена.
– Що з тобою, люба? – дбайливо запитав він, – ти здорова? У тебе все гаразд?
– Нам потрібно поговорити, – тихо відповіла молода дружина…
– Кажи, я весь увага.
– Не знаю, як ти до цього поставишся, – почала Олена, ледь підбираючи слова.
– Нормально поставлюся, – Микита бачив, що дружина сильно хвилюється і спробував її заспокоїти, – що б не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…
– Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…
– Олено, не томи, – Микита вже став напружуватися, – ти мене розлюбила?
– Ні, звичайно. Тільки… Вибач… У мене є діти… Двоє…
– Що? Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути?
– Я не жартую…
– Але тобі ж всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не казала?!
Олена притулилася до чоловіка, віддано зазирнула в очі:
– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружитися…
– А тепер? На що ти сподіваєшся тепер?!
– Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…
– Пробачити?! Я?! – Микита ще не вірив у те, що почув…
– Розумієш, у мене, як і в тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже любили одне одного. Дізнавшись, що я вагітна, він кинув мене. Злякався. Мені ж всього сімнадцять було тоді. Коли народився син, він схаменувся, пробачення попросив. Я пробачила. Ми почали жити разом. Ще через рік донька народилася. А він, поки я вагітна ходила, іншу собі завів. Арішці шість місяців було, коли він знову мене покинув. Тепер уже з двома дітьми.
– А де ж тепер твої діти? Жах якийсь… Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить…
– Діти поки живуть у родичів. Своїх дітей у них немає, от і запропонували, щоб я малюків у них залишила.
– А батьки, що ж? – не вгамовувався Микита, – невже не шкода онуків?
– Вони їх регулярно навідують, але до себе брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.
– Ясно. Сімейка – та ще…
– Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так вийшло. Зауваж, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов…
– Так, уж…, – кинув Микита, – і цноту ти круто зіграла… Я навіть повірив у твою невинність…
– Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…
– А у нас вийшло?
– Звичайно! Ми ж любимо одне одного!
– І ти можеш це казати після такої жахливої брехні? Ти могла розповісти мені все це раз сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!
– А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А от чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.
– Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить – люблю. А, якщо відмовлюся – значить ні?
– Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. І все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.
– Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?
– Готова.
– Але це ж жахливо! Невже ти не розумієш?!
– Просто я дуже сильно кохаю тебе…
Микита більше не міг цього чути. Він схопив куртку і вибіг з квартири.
Довго блукав по вулицях, намагаючись ні про що не думати. Спробував заспокоїтись.
Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити…
– Не знаю, що й сказати, синку, – задумливо промовила мати, вислухавши Микиту, – тут ти сам повинен вирішувати.
– Що вирішувати, мам? Я ж заздалегідь все знаю: якщо погоджуся – погано буде мені, якщо відмовлюся – позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.
– Тоді не поспішай щось робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти будеш жити з людиною, здатною на таке…
– Я теж не уявляю…
– То, може, краще вам розлучитися?
– Я кохаю її, мам…
– Тоді не знаю…
Микита залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Олена відмовилася:
– Не хочу вішати на тебе такий тягар, – сказала вона зовсім спокійно, – нехай живуть у родичів, а ми будемо їх відвідувати.
– У якій якості? – втомлено запитав Микита, – вони, мабуть, твою тітку вже мамою називають.
– І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.
– Дивись сама, – кинув у відповідь Микита і більше не повертався до цієї теми.
До дітей вони їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина возиться з ними, Микита мимоволі думав:
– Цікаво, що буде, коли в нас народиться дитина? Раптом, зі мною щось станеться? І що тоді? Вона й його сюди відвезе?
Через рік Микита подав на розлучення…
Не зміг так жити…
Так і любов кудись зникла…
Is the Orchid Really to Blame? “Polly, take this orchid or I’m throwing it out,” Kate said, carelessly picking up the clear pot from the windowsill and handing it to me. “Thanks, Kate! But what’s wrong with this orchid?” I was surprised. After all, three more gorgeous, well-tended orchids stood in her window. “It was a wedding gift for my son. And you know how that all ended,” Kate sighed heavily. “I know your Denis got divorced before their first anniversary. I won’t ask why—I bet it was a serious reason. Denis adored Tanya,” I said gently, not wanting to reopen a fresh wound. “I’ll tell you the full story one day, Polly. For now, it’s just too much,” Kate said, getting a bit teary. I brought the “banished” and “rejected” orchid home. My husband looked sympathetically at the wilting plant. “Why do you want that poor thing? There’s no life in it. Even I can see that. Don’t waste your time,” he insisted. “I want to revive it. Give it some love and care. You’ll see—soon you’ll be impressed by this orchid!” I replied, determined to breathe life back into the drooping flower. He winked playfully: “Who ever turns down a bit of love?” A week later, Kate called: “Polly, can I come over? I can’t keep this bottled up anymore. I want to tell you everything about Denis’s failed marriage.” “Of course, Kate. I’m here whenever you need me,” I assured her—remembering how she’d supported me through two rocky marriages of my own… After all, we’d been friends for years. Kate arrived within the hour, settled in the kitchen, and for hours, over a glass of dry wine, a mug of coffee, and some dark chocolate, she shared the whole, tangled tale. “I never imagined my ex-daughter-in-law was capable of such things. Denis and Tanya were together for seven years. Denis left Annie—who I adored, by the way—for Tanya, who was just stunning. He was absolutely besotted, following her around like a lovesick puppy. Tanya looked like a model—men couldn’t help but stare. But for all those years, they never had a child. I figured Denis wanted everything by the book—get married, then have kids. Denis is private, and we never pried. Finally, Denis told us: ‘Mum, Dad, I’m marrying Tanya. We’ve booked the registry office. I’m throwing a huge wedding—no expense spared.’ He was thirty. We were thrilled that he’d finally settle down. But, Polly, the wedding date had to be postponed twice—once Denis got sick, then I was held up at work. It felt odd, but Denis was glowing with happiness—I didn’t say anything. Denis even wanted to have a church wedding with Father Christopher, but the priest was called back to his home parish. Nothing was going smoothly. It seemed like the world was warning us… The wedding was spectacular, noisy, extravagant. Here—look at the wedding photo. You see that orchid? Glorious, in full bloom. Its leaves stood tall like soldiers. And now? Just limp rags remain of it. …Denis and Tanya planned their honeymoon in Paris, but right at the airport, Tanya was barred from leaving the country—something about an unpaid fine. Denis swatted away these troubles like flies. …But then Denis got seriously ill. Ended up in hospital, things looked grim. Doctors were at a loss. Tanya visited for a week, then bluntly told him: ‘Sorry, but I can’t handle being married to an invalid. I’m filing for divorce.’ Polly, imagine my son—bedridden—hearing that. But he only said: ‘I understand, Tanya. I won’t fight you.’ So they divorced. But Denis got better—thanks to a wonderful doctor named Peter. And Peter had a lovely 20-year-old daughter, Mary. At first, Denis turned up his nose: ‘She’s just a slip of a girl—not even pretty.’ ‘Give her a chance, son. Looks aren’t everything. You’ve already had a model for a wife…Better to be happy drinking water together than sipping honey in sorrow.’ …Time passed. Mary totally fell for Denis—called all the time, trailed after him everywhere. So we tried nudging them together—day at the park, barbecue, campfire. Denis looked miserable, barely noticing Mary’s devotion. I told my husband: ‘It’s hopeless. Denis is still obsessed with Tanya. She’s a thorn in his heart.’ …Three or four months later—ding dong! It’s Denis, holding that infamous orchid. ‘Here you go, Mum—remnants of past happiness. Do as you like with it—I’m done with it.’ I took it reluctantly and basically ignored it, blaming the poor flower for my son’s heartbreak. One day, a neighbour says: ‘Kate, I saw Denis with that petite girl. His ex-wife was more glamorous, for sure.’ But then Denis announced, hand-in-hand with Mary: ‘Meet my wife—Mary. We got married quietly at the registry office, then Father Christopher married us in church. Mum, Dad, no big fuss this time! It’s forever now.’ I pulled him aside: ‘Denis, are you sure you love her? Is this for revenge against Tanya?’ ‘No, Mum. I’m over it. That woman is my past—I’m done even saying her name. Mary and I are right for each other.’ And that’s the tale, Polly. Kate finished her story, right down to the last detail. …Two years passed. Life swept us along. But the orchid? It flourished again—blooming beautifully after care and love. Flowers know how to say thank you. I met Kate at the hospital maternity ward: ‘Hi, mate! What brings you here?’ ‘Mary just had twins—being discharged today!’ Kate beamed. Denis and his dad hovered nearby, Denis clutching red roses. Out came exhausted but glowing Mary, with two sleeping bundles in tow. Then came my daughter, holding my own new granddaughter. Meanwhile, Tanya was begging Denis for forgiveness and a fresh start. …But glue a broken teacup, and no one really wants to drink from it…
IS THE ORCHID TO BLAME? Emily, take this orchid with you or Im throwing it in the bin, Kate said,...
“Please… Don’t Leave Me on My Own Again, Not Tonight.” The Final Plea of Retired Detective Calvin Hale and the Unbreakable Bond with His Loyal Old Police Dog, Ranger – An Act of Devotion That Turned a Neighbour’s Quick Thinking and a Paramedic’s Compassion into a Midnight Rescue Neither Will Ever Forget
Please dont leave me on my own tonight. Not again. Those were the last words 68-year-old retired officer Arthur Bennett...
For years, I was a silent shadow among the shelves of the grand city library.
For years, I drifted silently among the shelves of the grand city library, barely more than a shadow. No one...
Like a Bird Drawn to a Song: A Young Woman’s Promise of Lifelong Love, Family Rivalries, and the Winding Journey Through Betrayal, Heartbreak, and Second Chances in Modern England
LIKE A BIRD TO THE CALL Girls, you only get married once, and thats how it should stay. You stick...
Three O’Clock in the Morning and a Phone Call: How Saving a Stray German Shepherd with Mum’s Help Changed My Heart Forever
Mary Ellen wakes at three in the morning to the insistent buzzing of her old mobile phone on her bedside...
Raw Nerves: In This Family, Everyone Lived Their Own Separate Lives. Dad, Alexander, Had Not Just a Wife but a String of Lovers. Mum, Jenny, Turned a Blind Eye, but She Had Her Own Secret Romance with a Married Colleague. Their Two Sons Were Left to Fend for Themselves. Nobody Really Raised Them, So They Wasted Days Wandering Aimlessly. Jenny Claimed the School Was Responsible for Their Upbringing. On Sundays, the Family Would Gather in Silence Round the Kitchen Table, Wolf Down Lunch, and Disperse to Their Separate Interests. They Might Have Continued in Their Broken, Flawed but Comfortably Familiar Existence—Until Irreversible Tragedy Struck. When the Younger Son, Daniel, Was Twelve, Alexander First Took Him to the Garage as His Little Helper. While Daniel Curiously Inspected the Tools, Alexander Stepped Next Door to Chat with Fellow Car Enthusiasts. Suddenly, Black Smoke and Flames Billowed from Alexander’s Garage. (Later, It Would Emerge that Daniel Had Accidentally Knocked a Lit Blowtorch onto a Can of Petrol.) Nobody Understood What Had Happened. People Were Frozen, Panicking, as Fire Raged. Water Was Thrown Over Alexander, and He Bolted into the Inferno. In Moments, He Emerged, Carrying His Motionless Son, Daniel’s Body a Mass of Burns—Only His Face, Shielded by His Hands, Remained Unscathed; His Clothes Were Completely Burned Away. Someone Had Already Called the Fire Brigade and Ambulance. Daniel Was Rushed to Hospital—He Was Alive! He Was Taken Straight to Surgery. After Agonising Hours, the Surgeon Came Out to Daniel’s Parents and Said, “We’re Doing All We Can. Your Son Is in a Coma. His Chances Are One in a Million. Science Is Powerless. Only Extraordinary Willpower—and a Miracle—Can Save Him Now.” Desperate, Alexander and Jenny Raced to the Nearest Church—in a Torrential Downpour. Drenched and Sobbing, They Entered the Sanctuary for the First Time in Their Lives, Begging the Priest, Father George, for Help. “…How grave are your sins?” Father George asked. Alexander, sheepish, replied, “Not murderers, if that’s what you mean…” “But where is your love? Dead underfoot,” the priest reproached. “There’s more space between you than a fallen oak log. Pray to Saint Nicholas for your son’s health—pray fiercely! But remember, it’s God’s will…” At the icon, Alexander and Jenny knelt, weeping and praying passionately—swearing to cut all affairs, vowing to change their lives. The next morning, the phone rang. The doctor reported Daniel was out of his coma. Alexander and Jenny never left his bedside. Daniel whispered to his parents, “Mum, Dad, promise me you’ll stay together,” and, “When I have children, they’ll have your names…” His parents thought he was delirious—after all, he couldn’t even move his finger. But Daniel began to recover. The family’s energy and savings—and even their summer cottage—went into his treatment. The garage and car had burned to ashes, but the main thing was: Daniel was alive. The grandparents pitched in to help, and the family came together through the crisis. A year on, Daniel was in a rehabilitation centre, able to walk and look after himself. He befriended Mary, a girl his own age who’d also been burned in a fire—her face badly scarred after multiple operations, too shy to look in a mirror. Daniel was drawn to her kindness, wisdom, and vulnerability. The two became inseparably close, bonding over pain, recovery, and endless conversation. Time passed… Daniel and Mary celebrated a modest wedding. They had two beautiful children: daughter Alexandra, then three years later, son John. At last, the family could breathe easy. But the ordeal had left Alexander and Jenny drained. They decided to part ways, both craving peace and relief from each other. Jenny moved to stay with her sister in the suburbs, visiting Father George before leaving—he, now a confidant, urged her not to go for long; “A husband and wife are one.” Alexander remained alone in the empty flat, sons with families of their own. Visiting grandchildren was done separately, timings carefully coordinated to avoid crossing paths. And so, after all they’d suffered, every member of the family finally found their own, peculiar peace…
CUT TO THE QUICK… In this family, everyone lived their own separate lives. Jack, the father, in addition to his...
I’ll Remind You – Miss Mary, This Swirl Won’t Work! A Second-Grader’s Birthday Gift, A Mother’s Disappointment, and a Teacher’s Lesson in Kindness and Memories That Bloom Like Painted Flowers
ILL REMIND YOU Miss Mary, hereit just keeps curling the wrong way, whispered little Tom, his brush hovering uncertainly above...
Desperate to Tie the Knot: After Ten Lonely Years, Dr. Alice Finds Unexpected Romance with a Former Algerian Student—Only for Fate to Bring Her Back to Her Ex-Husband and Knitting Socks for Their Grandchild Alice
IMPATIENT FOR MARRIAGE Ella is utterly determined to find the right husband. Shes already had one failed marriage. She has...