З життя
Невістка без вдячності
Вдячна невістка
– Он, знову насупилася! – невдоволено сказала Галина Іванівна. – Могла б і подякувати. Тільки й умієш, що гримаси корчити!
Орися глянула на свекруху, ледве стримуючись. Як же їй набридло, що мама Тараса постійно втручається в їх сім’ю зі своїми добрими намірами.
Ось і сьогодні принесла до хати кота, хоча її про це ніхто не просив. Справа в тому, що кілька днів тому до них завітали таргани від нових сусідів. Ті лише переїхали, наводили порядок у квартирі, де давно ніхто не жив. Захотіли потруїти непроханих гостей, а ті випадково завітали до Орисі та Тараса, про що він обережно розповів матері. Але яке до цього стосунок має кіт?
– Таргани – це ж не миші, навіщо нам кіт?
– Як це навіщо? Всі знають, що коти їдять тарганів! – впевнено відповіла свекруха.
– Я все життя з котами жила і жодного разу не бачила, що вони їли тарганів! – заперечила Орися, похитуючи головою. – І справа не в цьому. Ви забули у Тараса алергія на шерсть!
– Перетерпить трохи заради такого діла!
– Ой ні, Галина Іванівна. Кота поверніть туди, звідки взяли. Якби ми хотіли завести улюбленця, то самі б зробили це! – відрізала Орися.
– Це тобі не вирішувати! Ось Тарас скоро прийде додому, він і вирішить нашу суперечку.
Через півгодини Тарас повернувся з роботи. Увесь цей час свекруха ганяла з котом по хаті, шукаючи сусідських тарганів, хоча Орися всіх уже повиводила і пастки розставила, аби точніше не оселилися.
Так жодного таргана Галина й не знайшла, але намагалася переконати себе і невістку, що вони просто ховаються, а вночі обов’язково вилізуть. Ось тоді Яшка й знадобиться. Уже й ім’я йому придумала…
Тарас не одразу помітив нового мешканця. Зняв куртку і пішов у ванну, щоб помити руки, як раптом наступив на щось мокре.
– Орисько, ти щось у ванній розлила? – крикнув він, вмикаючи воду.
Жіна підбігла до нього. Побачивши калюжу, вона одразу здогадалася, хто її зробив.
– Ні, це твоя мама намочила!
– Що? – усміхнувся він. – Туалет же поруч!
– А в неї новий спосіб зіпсувати нам життя! – пожалілася жінка.
– Що знову сталося?
– Зараз вона сама тобі розповість, терпіння. А шкарпетки краще зняти й знищити!
– Знищити?
Тарас з подивом подивився на жінку. Помивши руки, він стягнув одну шкарпетку і понюхав її. Запах відомий, але це ж… Фу!
Він кинув ганчірку на калюжу, ще раз вимив руки, потім з милом вимив ноги і прийшов на кухню. Його мама сиділа на стільці і гладила за вухом сірого кота. Морда у нього зла якась.
– Мамо?
– Синочку, я тобі зараз усе поясню! Пам’ятаєш, ти про тарганів розповідав? Ось Яшка їх усіх виловить! Я гарантую!
Тарас слухав маму, кліпаючи очима, аж поки голосно не чхнув, а потім ще раз і ще.
– Ну так, тільки поки ваш Яшка буде їсти тарганів, ваш син помре від алергії! – язвила Орися. – Ми не просто так не тримаємо тварин!
– Нічого, потерпить! – знову обурилась свекруха.
Тарас ще раз чхнув і ще, а потім не витримав.
– Мамо, забери звідси кота! Швидко!
– Тарасе, а як же таргани?
– Забери, кажу! Швидше!
Галина звела брови і пішла до вхідних дверей. Викинула кота у під’їзд і повернулася в кухню.
– Ну тоді не скаржтеся, якщо тарганів у квартирі стане більше, ніж пилу!
– У нас пилу немає! – зауважила Орися.
– Краще мовчи! Ти моєї допомоги взагалі не цінуєш! – ображено сказала свекруха.
– А де ви того кота взяли? Він же загубиться! Видно ж, що домашній!
– Ой, сидів коло під’їзду! – недоволено відповіла Галина. – Я його просто позичила…
Орися нічого не відповіла, хоч всередині дуже злилася. В принципі, це в дусі свекрухи. Хапнути чужого кота і принести до сина. Дивна жінка, якщо не сказати, що хвора на голову.
– Мамо, а може вже вистачить нам допомагати? – запитав Тарас.
Орися вже не раз скаржилася на його матір. Та просто має талант доводити людей до сказу. Нещодавно вони на вихідні поїхали за місто, а мама прийшла до них у гості і вирішила розморозити і помити холодильник. Мовляв, невістка його взагалі не розморожує, хоч хтось повинен зробити це. Тільки забула, що у них холодильник, який у цьому не потребує, бо сухо морозить.
Отже, вимкнула його і пішла дивитися телевізор. Всі ящики вийняла, щоб швидше розморозився.
Дивилася телевізор, а потім заснула ненадовго. Прокинулася від дзвінка чоловіка, той попросив на вечерю пиріжків приготувати. Ну, вона вирішила, що холодильник може почекати. Побігла додому, накрутила пиріжків чоловіку, та так втомилася, що вирішила вже завтра повернутися у квартиру сина.
Тарас і Орися повернулися на кілька годин раніше, ніж збиралися. Свекруха ще не встигла завершити свою брудну справу. Зранку ще й голова розболілась, як на зло. Коротше, зайшли вони додому, а там жахливо смердить. Всю ніч продукти псувалися.
Найбільш прикро, що нещодавно в гості приїжджала мама Орисі і привезла два кілограми червоних ікринок. Столько за раз не съешь, её решили заморозить. Все краще, ніж пропаде. Та й Світлана Олексіївна сама казала, що з нею в морозилці нічого не трапиться. Мовляв, вони і самі так зберігають.
Орися родом з Полтави. Батьки досі там живуть, тому в якості гостинців часто привозять різні закордонні смаки. І тепер завдяки Галині мінус два кілограми ікринок, мінус три копчені риби й ще морожених судаків штук шість. Жалко, звичайно!
Орися ледь не розплакалася, коли зрозуміла, що від свекрухи одні втрати. Її мама старалася, везла, і тут на тобі!
Звісно ж, Галина Іванівна знайшла собі тисячу і одне виправдання. Навіть не вибачилася. Втім, після того випадку Тарас, не питаючи, відібрав у них ключі від своєї квартири, але це не завадило свекрусі творити свої добрі справи.
Тепер вона все робила відкрито. Якось купила оселедця на розпродажі в “АТБ”. Тарас його дуже любив, з’їв майже всю банку. Орися не одразу глянула на терміни, прострочення. Залишалося сподіватися, що ще не встиг зіпсуватися. Думали пронесе, а це й пронесло, тільки в прямому значенні. Причому так пронесло, що Тарас три дні з температурою лежав, навіть “швидку” один раз викликали.
Кілька тижнів тому свекруха попросила до них у гості покупатися. Їм відключили гарячу воду, а хотілося нормально у ванній помитися. Тарас недавно бойлер встановив. Звісно ж, її пустили. Хто ж знав, що ця прискіплива мадам притягне з собою власний засіб для чищення ванни, порошок якийсь їдкий.
Отже, вона зачинилася і вирішила почистити ванну перед купанням. Не одразу помітила, що щось пішло не так. Потім вирішила не признаватися. Мовляв, вона тут ні при чому, але Орися одразу зрозуміла, хто їм акрилову ванну зіпсував.
– Навіщо ви її чіпали? – обурено запитала невістка. – Я ж її перед вашим приходом помила!
– Ой, знаю я, як ти миєш! Тільки бруд розмазуєш!
Тарас теж засмутився, але ж не змушувати матір купувати нову? Так вони поки і жили зі зіпсованою ванною, чекали зарплатню, аби нову купити. Тепер ще й з тарганами біда, а потім з котом. Орисі все це вкрай набридло.
– Галино Іванівно, а давайте ви нам більше не будете допомагати? – запитала вона цілком серйозно. – Ми з Тарасом вже не малі діти. Прекрасно знаємо, що і як потрібно робити!
– Ось, кажу ж! Вдячна невістка мені дісталася! Ти молися на мене повинна! А ти тільки лице кривиш!
– За що молитися? За два кілограми червоної ікри, яку довелося в унітаз викинути? За акрилову ванну, яку ви варварським чином знищили? За оселедець, яким ви сина свого отруїли? І це ще далеко не всі ваші подвиги! Може вистачить вже?
– Може, мені тепер і в гості до вас більше не приходити? – образилась свекруха.
– А, до речі, непогана ідея. Може, краще ми до вас?
– Та, мамо, мені теж ідея подобається!
– І ти туди ж? – звернулася Галина до сина. – Та, сину! Від тебе я такого не очікувала! Все, ноги моєї більше в вашій хаті не буде!
Свекруха підвелася зі стільця і побігла до передпокою. В душі вона сподівалася, що її почнуть утримувати, можливо навіть вибачатися, але ніхто навіть проводжати її не вийшов.
Коли за нею зачинилися двері, подружжя лише з полегшенням зітхнуло. Тарас весь вечір чхав, знайшли ще одну калюжу під ліжком у спальні, Орисі довелося робити генеральне прибирання, щоб всю шерсть з квартири прибрати, зате образилася на них свекруха. Ну і нехай ображається. Головне, щоби у себе вдома.
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...