З життя
Врятуй мою дочку з дитячого будинку
Забери мою доньку з дитячого будинку
Оленка стояла розгублена і недовірливо дивилася на жінку, що стояла перед нею.
Тільки-но вихователька пояснила їй, що це приїхала її мама!
Що вона довго шукала Олену і що насправді не відмовлялася від неї, як Олена думала. Як виявилось, це Оленка колись загубилася в іншому місті, її знайшли і привели до дитячого будинку. А її мама весь цей час шукала!
Олена насторожено вдивлялася в обличчя незнайомої усміхненої жінки. Наче хотіла впізнати її, але ніяк не могла. Чиї це очі? А руки? Невже це дійсно її мама, вона зовсім її не пам’ятала?
Олена нахилила голову, і раптом в обличчі жінки, що дивилася на неї, щось змінилося. Вона ще намагалася усміхатися, але по її щоках повільно покотилися сльози, які вона вже не могла стримати.
І маленьке сердечко Олени затремтіло. Ну звісно, це мама, вона тепер впізнала її по блиску очей, по нахилу голови. Бог знає, по чому ще впізнала.
Зробивши два невпевнених кроки, Оленка розкинула ручки й побігла до неї назустріч з криком: “Мамо, мамочко, нарешті ти мене знайшла!”
Вже ввечері, вдома, вони сиділи обійнявшись на великому м’якому дивані. Оксана гладила Олену по волоссю, по худеньких плечах і цілувала в заплакані оченята.
І в сотий раз намагалася відповісти на найголовніше питання: “Мамочко, чому ти так довго не приходила? Я так чекала на тебе!”
– Моє сонечко! Пробач мене, я щодня тебе шукала. Але ти зникла, це було жахливо! Хтось бачив, як циганка бігла з дитиною на руках, ми навіть до циган ходили, але тебе ніде не було! Я об’їхала всі сусідні міста. А потім мені підказали, що в одному дитячому будинку є дівчинка, яку підкинули. І я зразу подумала, що це ти, і приїхала!
– Як довго, мамочко! Добре, що ти мене знайшла! – Оленка міцно обіймала Оксану теплими маленькими ручками.
Але від запашної булочки з молоком, від теплоти квартири і маминих обіймів вона зовсім заспокоїлася. Ручками Оленка все ще чіплялася за маму, але вони вже ослабли і розслабилися. Оксана взяла на руки сонну дівчинку і понесла в ліжечко.
– Мене більше не вкрадуть, так, мамо? – сонно прошепотіла Оленка.
– Ніхто тебе від мене більше не відбере, я обіцяю! – Оксана притиснулася до неї і поцілувала в шовковисте волосся. Потім поклала її в ліжечко.
– Не йди, – попросила Оленка, і Оксана прилягла поряд на дитячу канапку.
Оленка тут же солодко засапала, хоча однією ручкою для вірності все ще трималася за Оксанин халат. Час від часу ніби перевіряючи, тут мама, чи ні?
“Ось і виконала останнє прохання улюбленої сестри. Я знайшла Оленку, і тепер вона зі мною. Вікторія просила Оленці нічого про неї не розповідати. Тепер я Оленина мама”, – думала, лежачи без сну, Оксана.
Вона поправила на дівчинці м’яке ковдрочку, і Оленка усміхнулася уві сні.
Нехай все погане залишиться позаду, хоча як же важко змиритися з втратою сестри і матері.
Мамочка у них з Вікторією була доброю, але безпорадною. Народила їх із Вікторією без батька. І скільки себе пам’ятала Оксана, мати постійно плакала, як же важко їй одній тягнути двох дівчаток. Наче хтось у цьому був винен!
Вікторія була старша від Оксани на п’ятнадцять хвилин і завжди за двох все вирішувала.
І коли мати привела вже третього співмешканця, Вікторія сказала, що треба тікати з дому, бо буде зле!
Але Оксані було шкода маму, як можна маму покинути? Вона ж хоче якнайкраще, для дочок намагається. Щоб чоловік у домі був.
– Оксанко, я знайду гроші, і ми втечемо, – вмовляла її Вікторія, – А то добре не закінчиться! Нам вже сімнадцять, в училище поступимо, житимемо в гуртожитку, розумієш? А то цей мамин хахаль останнім мені проходу не дає!
Яка ж тоді наївна була Оксана!
Вікторія щось говорила про вітчима, але Оксані здавалося, що це все вигадки. Мамочка ходить щаслива, та й вітчим усміхається, цукерки і фрукти купує. Оксані якось підморгнув навіть: “Ну що, з папою-то краще жити? Тримайся за мене, тоді все добре буде, зрозуміла, синьоока?”
– Відчепися від малої, зрозумів? – тут же встала перед Оксаною Вікторія. І Оксані тоді здалося дуже дивним, що Вікторія так різко з ним розмовляє.
Вікторія тоді взагалі дуже змінилася. За нею хлопець з їхнього будинку приглядав.
Антону Вікторія подобалася з п’ятого класу. Вони добре дружили, Оксана навіть сестру піддражнила, що Антон її заміж забере, а Оксана без Вікторії пропаде.
Але останнім часом Вікторія з Антоном зовсім розсварилася, і Антон ходив мрійливий. Він навіть до Оксани підходив, але вона не знала причини, ну що вона йому скаже?
Згодом Вікторія десь роздобула велику суму, Оксана навіть злякалася, де вона стільки взяла?
– Де взяла, там немає! – сердито повідомила їй сестра, – Ти зі мною чи ні? Вічно ти як мала, хоча молодша всього на п’ятнадцять хвилин! Їдеш зі мною?
У Вікторії було таке обличчя, що Оксана злякалася і… погодилася. І справді, вони ж хотіли вступати в училище.
Але вийшло зовсім по-іншому. Вікторія винайняла кімнату і вступати відмовилася. А потім виявилося, що Вікторія… вагітна!
– Та може треба Антону сказати, а Вік? – намагалася підбадьорити Оксана сестру, але та тільки огризалася, ніби її підмінили: “До чого тут Антон? Відчепись від мене, зрозуміла?”
Потім Вікторія плакала і прощення просила у Оксани. Оксана заспокоювала сестру, що вона їй допоможе з дитиною. Піде працювати, а потім все владнається. Але від цих утішань Вікторія знову тільки злилась.
Дівчинка народилася раніше, передчасно. Оксана зустріла сестру з немовлям з пологового. Вона влаштувалася продавчинею в магазин. Придане купила маленькій племінниці. І дуже старалася Вікторії в усьому допомагати.
Але чому бути, того не минувати. Мамочка від когось дізналася, як її доньки “вчаться”. Та ще й вітчим скандал вчинив, що це у нього гроші зникли, це, мовляв, явно ваші дівчата їх вкрали! Слово за слово, а вітчим взяв і викинув, що це від нього Вікторія понесла, о як!
Ну мама його й відштовхнула від себе, вона ж не чекала таких зізнань. Штовхнула вітчима, а той головою об гострий кут тумби приклався. Мама в істериці подзвонила до них: “Дівчата, я щось натворила, що робити?”
Мамі дали термін, але вона у них слабенька, не перенесла, так вже і не повернулася.
Вікторія від цього всього зовсім до життя інтерес втратила. І якось повернулася з роботи Оксана, а вдома нікого.
І записка на столі: “Не шукай мене, і Олену не шукай, я її в інше місто відвезла в дитячий будинок. У тебе своє життя, а в мене – своє. Прощай, сестро!”
Оксана тоді всю ніч плакала. Як же так? Мами у неї немає, і старша сестра її кинула!
Наплакалася Оксана на сто років наперед. А вранці вмилася і твердо вирішила знайти Олену. Більше у неї, схоже, жодної рідної душі немає.
Але пошуки ні до чого не привели, скільки Оксана не старалася.
Через два роки дзвінок, голос Вікторії, але грубий, дивний і відчайдушний: “Оксано, виконай моє прохання, забери Олену з дитячого будинку. Цей дитбудинок у місті ***. А про мене забудь!” – і телефон відключився. Ось так…
Оленка уві сні захнюпала, і Оксана поправила ковдрочку: “Шшш, спи, спи… донечко.”
Донечко.
Ну так, донечко.
Скоро приїде Павло з відрядження. Вони з ним вже давно все обговорили. Оформлять удочеріння і Оленці поки нічого не розповідатимуть. Та хіба треба малечі все це знати?
А далі доля все розставить по своїм місцям.
Може, раптом Вікторія повернеться?
Адже життя таке непередбачуване.
А поки будемо просто жити. Вони з Павлом хочуть ще дітей і щоб просто все було добре, і все!
Адже звичайне сімейне щастя – це саме те, про що Оксана завжди мріяла.
А мрії здійснюються, якщо дуже сильно захотіти…
Is the Orchid Really to Blame? “Polly, take this orchid or I’m throwing it out,” Kate said, carelessly picking up the clear pot from the windowsill and handing it to me. “Thanks, Kate! But what’s wrong with this orchid?” I was surprised. After all, three more gorgeous, well-tended orchids stood in her window. “It was a wedding gift for my son. And you know how that all ended,” Kate sighed heavily. “I know your Denis got divorced before their first anniversary. I won’t ask why—I bet it was a serious reason. Denis adored Tanya,” I said gently, not wanting to reopen a fresh wound. “I’ll tell you the full story one day, Polly. For now, it’s just too much,” Kate said, getting a bit teary. I brought the “banished” and “rejected” orchid home. My husband looked sympathetically at the wilting plant. “Why do you want that poor thing? There’s no life in it. Even I can see that. Don’t waste your time,” he insisted. “I want to revive it. Give it some love and care. You’ll see—soon you’ll be impressed by this orchid!” I replied, determined to breathe life back into the drooping flower. He winked playfully: “Who ever turns down a bit of love?” A week later, Kate called: “Polly, can I come over? I can’t keep this bottled up anymore. I want to tell you everything about Denis’s failed marriage.” “Of course, Kate. I’m here whenever you need me,” I assured her—remembering how she’d supported me through two rocky marriages of my own… After all, we’d been friends for years. Kate arrived within the hour, settled in the kitchen, and for hours, over a glass of dry wine, a mug of coffee, and some dark chocolate, she shared the whole, tangled tale. “I never imagined my ex-daughter-in-law was capable of such things. Denis and Tanya were together for seven years. Denis left Annie—who I adored, by the way—for Tanya, who was just stunning. He was absolutely besotted, following her around like a lovesick puppy. Tanya looked like a model—men couldn’t help but stare. But for all those years, they never had a child. I figured Denis wanted everything by the book—get married, then have kids. Denis is private, and we never pried. Finally, Denis told us: ‘Mum, Dad, I’m marrying Tanya. We’ve booked the registry office. I’m throwing a huge wedding—no expense spared.’ He was thirty. We were thrilled that he’d finally settle down. But, Polly, the wedding date had to be postponed twice—once Denis got sick, then I was held up at work. It felt odd, but Denis was glowing with happiness—I didn’t say anything. Denis even wanted to have a church wedding with Father Christopher, but the priest was called back to his home parish. Nothing was going smoothly. It seemed like the world was warning us… The wedding was spectacular, noisy, extravagant. Here—look at the wedding photo. You see that orchid? Glorious, in full bloom. Its leaves stood tall like soldiers. And now? Just limp rags remain of it. …Denis and Tanya planned their honeymoon in Paris, but right at the airport, Tanya was barred from leaving the country—something about an unpaid fine. Denis swatted away these troubles like flies. …But then Denis got seriously ill. Ended up in hospital, things looked grim. Doctors were at a loss. Tanya visited for a week, then bluntly told him: ‘Sorry, but I can’t handle being married to an invalid. I’m filing for divorce.’ Polly, imagine my son—bedridden—hearing that. But he only said: ‘I understand, Tanya. I won’t fight you.’ So they divorced. But Denis got better—thanks to a wonderful doctor named Peter. And Peter had a lovely 20-year-old daughter, Mary. At first, Denis turned up his nose: ‘She’s just a slip of a girl—not even pretty.’ ‘Give her a chance, son. Looks aren’t everything. You’ve already had a model for a wife…Better to be happy drinking water together than sipping honey in sorrow.’ …Time passed. Mary totally fell for Denis—called all the time, trailed after him everywhere. So we tried nudging them together—day at the park, barbecue, campfire. Denis looked miserable, barely noticing Mary’s devotion. I told my husband: ‘It’s hopeless. Denis is still obsessed with Tanya. She’s a thorn in his heart.’ …Three or four months later—ding dong! It’s Denis, holding that infamous orchid. ‘Here you go, Mum—remnants of past happiness. Do as you like with it—I’m done with it.’ I took it reluctantly and basically ignored it, blaming the poor flower for my son’s heartbreak. One day, a neighbour says: ‘Kate, I saw Denis with that petite girl. His ex-wife was more glamorous, for sure.’ But then Denis announced, hand-in-hand with Mary: ‘Meet my wife—Mary. We got married quietly at the registry office, then Father Christopher married us in church. Mum, Dad, no big fuss this time! It’s forever now.’ I pulled him aside: ‘Denis, are you sure you love her? Is this for revenge against Tanya?’ ‘No, Mum. I’m over it. That woman is my past—I’m done even saying her name. Mary and I are right for each other.’ And that’s the tale, Polly. Kate finished her story, right down to the last detail. …Two years passed. Life swept us along. But the orchid? It flourished again—blooming beautifully after care and love. Flowers know how to say thank you. I met Kate at the hospital maternity ward: ‘Hi, mate! What brings you here?’ ‘Mary just had twins—being discharged today!’ Kate beamed. Denis and his dad hovered nearby, Denis clutching red roses. Out came exhausted but glowing Mary, with two sleeping bundles in tow. Then came my daughter, holding my own new granddaughter. Meanwhile, Tanya was begging Denis for forgiveness and a fresh start. …But glue a broken teacup, and no one really wants to drink from it…
IS THE ORCHID TO BLAME? Emily, take this orchid with you or Im throwing it in the bin, Kate said,...
“Please… Don’t Leave Me on My Own Again, Not Tonight.” The Final Plea of Retired Detective Calvin Hale and the Unbreakable Bond with His Loyal Old Police Dog, Ranger – An Act of Devotion That Turned a Neighbour’s Quick Thinking and a Paramedic’s Compassion into a Midnight Rescue Neither Will Ever Forget
Please dont leave me on my own tonight. Not again. Those were the last words 68-year-old retired officer Arthur Bennett...
For years, I was a silent shadow among the shelves of the grand city library.
For years, I drifted silently among the shelves of the grand city library, barely more than a shadow. No one...
Like a Bird Drawn to a Song: A Young Woman’s Promise of Lifelong Love, Family Rivalries, and the Winding Journey Through Betrayal, Heartbreak, and Second Chances in Modern England
LIKE A BIRD TO THE CALL Girls, you only get married once, and thats how it should stay. You stick...
Three O’Clock in the Morning and a Phone Call: How Saving a Stray German Shepherd with Mum’s Help Changed My Heart Forever
Mary Ellen wakes at three in the morning to the insistent buzzing of her old mobile phone on her bedside...
Raw Nerves: In This Family, Everyone Lived Their Own Separate Lives. Dad, Alexander, Had Not Just a Wife but a String of Lovers. Mum, Jenny, Turned a Blind Eye, but She Had Her Own Secret Romance with a Married Colleague. Their Two Sons Were Left to Fend for Themselves. Nobody Really Raised Them, So They Wasted Days Wandering Aimlessly. Jenny Claimed the School Was Responsible for Their Upbringing. On Sundays, the Family Would Gather in Silence Round the Kitchen Table, Wolf Down Lunch, and Disperse to Their Separate Interests. They Might Have Continued in Their Broken, Flawed but Comfortably Familiar Existence—Until Irreversible Tragedy Struck. When the Younger Son, Daniel, Was Twelve, Alexander First Took Him to the Garage as His Little Helper. While Daniel Curiously Inspected the Tools, Alexander Stepped Next Door to Chat with Fellow Car Enthusiasts. Suddenly, Black Smoke and Flames Billowed from Alexander’s Garage. (Later, It Would Emerge that Daniel Had Accidentally Knocked a Lit Blowtorch onto a Can of Petrol.) Nobody Understood What Had Happened. People Were Frozen, Panicking, as Fire Raged. Water Was Thrown Over Alexander, and He Bolted into the Inferno. In Moments, He Emerged, Carrying His Motionless Son, Daniel’s Body a Mass of Burns—Only His Face, Shielded by His Hands, Remained Unscathed; His Clothes Were Completely Burned Away. Someone Had Already Called the Fire Brigade and Ambulance. Daniel Was Rushed to Hospital—He Was Alive! He Was Taken Straight to Surgery. After Agonising Hours, the Surgeon Came Out to Daniel’s Parents and Said, “We’re Doing All We Can. Your Son Is in a Coma. His Chances Are One in a Million. Science Is Powerless. Only Extraordinary Willpower—and a Miracle—Can Save Him Now.” Desperate, Alexander and Jenny Raced to the Nearest Church—in a Torrential Downpour. Drenched and Sobbing, They Entered the Sanctuary for the First Time in Their Lives, Begging the Priest, Father George, for Help. “…How grave are your sins?” Father George asked. Alexander, sheepish, replied, “Not murderers, if that’s what you mean…” “But where is your love? Dead underfoot,” the priest reproached. “There’s more space between you than a fallen oak log. Pray to Saint Nicholas for your son’s health—pray fiercely! But remember, it’s God’s will…” At the icon, Alexander and Jenny knelt, weeping and praying passionately—swearing to cut all affairs, vowing to change their lives. The next morning, the phone rang. The doctor reported Daniel was out of his coma. Alexander and Jenny never left his bedside. Daniel whispered to his parents, “Mum, Dad, promise me you’ll stay together,” and, “When I have children, they’ll have your names…” His parents thought he was delirious—after all, he couldn’t even move his finger. But Daniel began to recover. The family’s energy and savings—and even their summer cottage—went into his treatment. The garage and car had burned to ashes, but the main thing was: Daniel was alive. The grandparents pitched in to help, and the family came together through the crisis. A year on, Daniel was in a rehabilitation centre, able to walk and look after himself. He befriended Mary, a girl his own age who’d also been burned in a fire—her face badly scarred after multiple operations, too shy to look in a mirror. Daniel was drawn to her kindness, wisdom, and vulnerability. The two became inseparably close, bonding over pain, recovery, and endless conversation. Time passed… Daniel and Mary celebrated a modest wedding. They had two beautiful children: daughter Alexandra, then three years later, son John. At last, the family could breathe easy. But the ordeal had left Alexander and Jenny drained. They decided to part ways, both craving peace and relief from each other. Jenny moved to stay with her sister in the suburbs, visiting Father George before leaving—he, now a confidant, urged her not to go for long; “A husband and wife are one.” Alexander remained alone in the empty flat, sons with families of their own. Visiting grandchildren was done separately, timings carefully coordinated to avoid crossing paths. And so, after all they’d suffered, every member of the family finally found their own, peculiar peace…
CUT TO THE QUICK… In this family, everyone lived their own separate lives. Jack, the father, in addition to his...
I’ll Remind You – Miss Mary, This Swirl Won’t Work! A Second-Grader’s Birthday Gift, A Mother’s Disappointment, and a Teacher’s Lesson in Kindness and Memories That Bloom Like Painted Flowers
ILL REMIND YOU Miss Mary, hereit just keeps curling the wrong way, whispered little Tom, his brush hovering uncertainly above...
Desperate to Tie the Knot: After Ten Lonely Years, Dr. Alice Finds Unexpected Romance with a Former Algerian Student—Only for Fate to Bring Her Back to Her Ex-Husband and Knitting Socks for Their Grandchild Alice
IMPATIENT FOR MARRIAGE Ella is utterly determined to find the right husband. Shes already had one failed marriage. She has...