Загадкова незнайомка: Юлія Павлівна намагається згадати, звідки знає молоду жінку.

На вулиці було прохолодно, але Юлія Іванівна не звертала на це уваги. Вона стояла перед школою, замислена, дивилася на молоду жінку, яка наближалася, і не могла пригадати, хто ж це може бути.

Жінка була вже поруч, трохи ковзнула, але Юлія підхопила її і завмерла…

— Анжела? Анжела Головко? Не можу повірити! Звідки ти взялася?

— Йшла повз школу, дивлюся, наче ти виходиш, і не могла повірити своїм очам… Ну як ти? Як життя? Чим займаєшся? Тоді ж так поспіхом поїхала, і ми якось загубилися.

— У якому сенсі загубилися? Я дзвонила, але твій номер був недоступний…

— Та… Я тоді телефон загубила, і все завертілося. Ну, досить про мене, як ти?

— Слухай, чому ми на вулиці стоїмо? Підемо до мене, знаєш що? Завтра в нас невеличка вечірка, друзі прийдуть, приходь?

— Та ні, незручно якось…

— Що ти, зручніше не буває, ми ж друзі з дитинства, ось адреса. А де ти зупинилася?

— У готелі.

— То переїжджай до нас! Ми щойно купили квартиру.

— Коли це ви встигли? Ой, вибач, професійна звичка, я ж рієлтором працюю. Ні, Юль, дякую, готель мені оплачують на роботі.

— Ну так приїдеш?

— Постараюся, Юль… Рада була тебе побачити… Ой, слухай, а твій чоловік? Наче незручно… Чи у тебе і немає чоловіка?

— Є, — засміялася Юля, — так ми ж із Богданом одружилися!

— З Богданом?

— Так, з Богданом Савченком! Не пам’ятаєш? Він із тринадцятої школи, та, що біля мого будинку, у нашому під’їзді жив… на велосипеді нас катав, на рамі і багажнику, пам’ятаєш?

— Ооо, Богдан? То ти заміж за Богдана вийшла? Тепер згадую.

— Так. Ми вже вісім років разом, у нас двоє діток, Михайлик і Анюта. А у тебе?

— Все добре, Юль, я приїду, обов’язково приїду… Поговоримо.

— Як же добре, що зустрілися.

— Так…

За вечерею Юлія Іванівна, а вдома просто Юля чи матуся, повідомила Богдану, що зустріла Анжелу.

— Яку це Анжелу, Юль?

— Анжелу Головко, пам’ятаєш, ти нас на велосипеді катав, мене на рамі, а її на багажнику.

А ми потім, ой, яка дурість, казали тобі, щоби ти нас по черзі на рамі катав, мовляв, іншій образливо.

А ти…мона мене потім тільки на рамі катав, а потім зовсім тільки мене… Я думала, що Анжела образилася.

Навіть думала, що вона, ха-ха-ха, закохалася в тебе, Богдане… Ой, дитинство…

— Угу. А що це ти про неї заговорила?

— Так кажу тобі, зустріла.

— У нашому місті? Що вона тут робить? Живе тут?

— Ні, приїхала на якісь курси. Рієлтором працює.

— Рієлтор? Вчилася ж на когось іншого?

— Не знаю, завтра дізнаюсь… Ми ж тоді роз’їхалися, і більше не спілкувалися. А чому ти думаєш, що вона на когось іншого вчилася?

— Не знаю, всі ж вчаться…

— Ну, так, завтра запитаю у неї.

— Завтра? Ви домовились зустрітися? Ти забула, Юль? До нас Василі зайдуть.

— Пам’ятаю, тому Анжелу і запросила.

— В якому сенсі? Навіщо?

— Як навіщо? Богдан? Вона ж подруга дитинства… І твоя, до речі.

— Моя з чого би…

Юлія Іванівна працювала вчителем у молодших класах, і діти її просто обожнювали. Юля мріяла про таку роботу, тому на роботу йшла, наче на крилах, і завжди з роботи поверталася хоч і стомлена, але веселою.

Сьогодні Юлія наче чимось була занепокоєна. Що ж може бути не так, якщо все добре?

Щось не давало спокою, але вона не розуміла, що.

Прийшла додому, готували з Богданом, як завжди все разом, здавалося, все добре, але щось липке не полишало Юлю, їй хотілося… Плакати?

Що це таке?

Друзі прийшли о сьомій, у них поки що одна дитина, ровесник Анюти, трирічний хлопчик, від якого усі сміялися.

Михайлик, п’ятирічний син Юлі і Богдана, не хотів гратися з малюками, пішов до своєї кімнати і увімкнув там мультики.

Дорослі сиділи за столом, обговорювали щось, веселилися, Юля вже почала забувати про неприємне почуття, коли в двері подзвонили, і Юля здригнулася.

— Хто це? — чомусь злякано запитала Юля.

— Ти ж сама запросила свою подругу дитинства, як її… Анжелу…— сказав, сміючись, Богдан.

— Ах так… Анжелу… Точно.

Юля відкрила двері й впустила чарівну, пахучу парфумами жінку зі свіжою зачіскою і сніжинками в волосі — Анжелу.

— Ого, подруго, яка ти…

Легким дотиком щоки до Юлиної, ароматна і сяюча Анжела залишила своє пальто на руках господарки і легко зайшла у велику кімнату.

— Знайомтесь, це Анжела, — примарним голосом промовила Юля, помічаючи, як змінилося обличчя Богдана і розправив плечі Олег…

Цілий вечір Анжела була центром уваги, сміялася, могла підтримати будь-яку розмову, всі зачаровані були подругою дитинства Юлі, а у Юлі було якесь неприємне передчуття.

До того ж подруга, наче жартома, висміювала Юлю, розповідаючи історії з дитинства, виставляючи її в невигідному світлі.

Вона пішла на кухню, сльози наверталися на очі, що ж це таке? Вікно з кухні виходить на балкон, і з великої кімнати теж є вихід на балкон.

Юля не вмикала світло, просто притулилася до вікна, коли почула голоси, що це…

— Ну так, дорогий, добре влаштувався, — почула Юля голос подруги, — трикімнатна квартира, кажеш? А я повинна в однокімнатній тулитися?

Ну ти молодець, дітей заводити в тебе гроші є, так? Дружину свою одягаєш і годуєш, як бачу, ще й авто є…

На дитину гроші давай. Мене не хвилюють твої проблеми, мені потрібна хороша трикімнатна квартира, не гірша, ніж у твоєї жінки… Або…

Юля не дослухала, з кам’яним обличчям увійшла до великої кімнати, де друзі сиділи самі, розважаючи дітей, які зарано знудьгувалися.

— Юль, що трапилося? Що з тобою? Обличчя яке не те…

— Нні, все нормально… Щось погано стало, вина випила… А де всі?

— Богдан пішов курити, Анжела теж. А вона, виявляється, курить?

— Так? Не знала…

Юля намагалася веселитися, розмовляти, але все це було через силу, думки металися в голові, усе в ній вивертало, вона не могла спокійно сидіти.

Прийшли Богдан з Анжелою, Анжела веселилася удвічі більше, пила вино, Богдан виглядав… Розгублений?

Зараз всі попрощаються і підуть… І він теж піде, думала Юля, вона вже подумки попрощалася з чоловіком.

Те, що вони коханці, не викликало сумнівів, як так? Коли він встигав?

З роботи не затримується, завжди поруч, телефон, комп’ютер у вільному доступі, як же добре замаскувався…

Юля ледь дочекалася, коли друзі підуть, і лише одна Анжела продовжувала, як ні в чому не бувало, веселитися.

Ледве зачинилися двері за гостями, Юля відправила дітей у їхню кімнату і сіла на стілець, дивлячись на Анжелу і Богдана.

— Ну і коли це ви мені збиралися все розповісти? Я ось що не розумію, Богдане… Якщо між вами любов, то чому я тобі потрібна? Що я тобі можу дати? Зарплата в мене невелика, спадок я тобі не принесла, навіщо мучити? Збирайся і йди до неї. Квартирка моя тобі спокою не дає, Анжело? Вона в кредиті, забирай…те. Я знайду, куди піти з дітьми.

Як заздрила мені в дитинстві, так і продовжуєш? Забирай його, радій…

Богдан спробував щось сказати, але Юля не дала…

— Ха-ха-ха, тебе що прорвало? Та нащо ж він мені твій…він мені винен, точніше дитині…

— Якій дитині?

— Юля, дай все поясню,— Богдан хотів підійти до дружини, але вона відштовхнула його.

— Богдане, у тебе дитина від цієї…жінки?

— Богдане, у тебе дитина від цієї жінки?— передражнила Анжела Юлю і весело засміялася, — ну що мовчиш?

— Я все поясню, Юля.

— Постарайся, а потім я поясню… Хоча…я зараз розкажу. Пам’ятаєш, літо після школи? Тоді ти поїхала з батьками ще? А твій Богдан радий був проводити зі мною ночі і…як логічне завершення цього всього, я завагітніла…

— Навіщо?— Юля підняла повні сліз очі, питаючи в когось…— Навіщо? Чому я тобі тоді?

— Та бреше вона, Юлька.

Я не пам’ятаю нічого, це був один раз, у Руслана Єгорова проводи були, я вперше спробував самогонку.

Вона поруч сиділа, весь вечір підливала мені… Я не виправдовуюсь, сам винен, вона прийшла через тиждень і сказала, що я її… що накинувся на неї, і вона тепер… вагітна… Казала, що мама змушує її заяву писати, а вона, мовляв, любить мене і не зробить цього… Казала, щоб я просто одружився на ній…

Я відмовився, вона погрожувала, плакала, благала. Потім казала, що я пошкодую.

Я їй сказав, що якщо дитина й справді моя, то я її не залишу, а якщо винен, то нехай мене покарають.

Вона ж нікуди не пішла, я кликав у міліцію, вона відмовилася… Звал у лікарню…

Потім ти поїхала вчитися, я поїхав за тобою, наші батьки переїхали, я втратив її з виду…

П’ять років тому, коли Михайлик у нас народився, вона з’явилася.

Почала просити гроші на сина…

— І?

— Я всі премії, всі свої додаткові заробітки віддавав їй, зарплату підвищили, мені довелося віддавати на дитину, він-то не винен…

— Ну, звичайно,— хитро каже Анжела, за стільки часу накопичилося.

— От так, Юль…Дитина не винна.

— Як звати вашого сина?— запитує Юля.

Богдан та Анжела в один голос озвучують…різні імена.

— Як? То Сашко чи Льоша, Анжело?

— У нього подвійне ім’я,— почала викручуватися Анжела.

— Ти хоч раз бачив свого сина?

— Ні, вживу не бачив, вона мені фото присилала, я їх в окремій папці зберігаю…Я…ну, дитина…Я…Юля, я хотів би й далі допомагати сину…

— Богдане,— проникливо питає Юля, — а папка випадково не АААА називається?

Богдан почервонів і кивнув.

— Ааа, а я думала, що ти зовсім з розуму зійшов, навіщо ж там зберігаєш фото хлопчика, який знімався в дитинстві у радянських фільмах. Анжело, ти зовсім його за дурня держиш? Платить п’ять років тобі просто так гроші, ти йому ще відредаговані фото актора надсилала?

— Пішли ви, зліди. Я вас покарала… Як побачила твого Богдана тоді, так план і замислила… Ну думаю, відразу не вийшло, спробую зараз, а він і купився, ідіот.

Все, до побачення…

— Стояти,— Юля загородила їй вихід, — ти справді думаєш, що можеш так просто піти? Ти повинна повернути все, що віддав тобі мій чоловік, подруго.

— Так, я йду, просто так,— усміхаючись відповіла Анжела, — у вас немає доказів, гроші він мені давав просто так, тому, що я йому завжди подобалася, зрозуміла? Я, а не ти, нудна домогосподарка.

Я в будь-якому суді доведу, що ми були закоханими, і він просто робив мені подарунки, тож угомонись і радій, що так все обійшлося…подруго.

Анжела пішла.

Юля з Богданом довго мовчали.

— Чому ти мовчав?

— Боявся втратити тебе…

— Як нерозумно, Богдане…сучасний хлопець, яка вагітність через тиждень, що це таке…

Богдан розвів руками.

— Я обіцяю, Юля, більше ніяких таємниць…

Зважте на те, що це літературний текст, і якщо здається, що автор недоречно використав вираз будь-якої мови, знайте, що це — лише художнє рішення.

Дорога не місце, аби переносити сюди своє незадоволенство в образливій формі. Це мій дім, сюди приходять мої друзі за добрими емоціями. Закрийте цю сторінку у випадку, якщо вам не до вподоби моє письмо. Коментатори з негативним настроєм йдуть у бан.

І мені байдуже, що вам байдуже.

Вихід он там…