З життя
З болем у спині та вологими руками, вона пішла відчиняти двері.
Оксана Іванівна витерла вологі руки й, стогнучи від болю у спині, пішла відчиняти двері. Дзвонили несміливо, але вже втретє. Вона мила вікно і не одразу вийшла в коридор. За дверима стояла зовсім юна дівчина, дуже мила, але бліда та з втомленими очима.
— Оксано Іванівно, кажуть, ви можете кімнату здати?
— Ох вже ці сусіди, постійно кого-небудь до мене посилають! Не здаю я кімнату, і ніколи не здавала.
— Але ж мені сказали, у вас три кімнати.
— Ну і що? Чому я зобов’язана здавать? Я звикла жити одна.
— Ну, вибачте. Мені сказали, ви віруюча, і я подумала…
Дівчина, ховаючи сльози, що навернулися на очі, повернулася і поволі пішла вниз по сходах. Її плечі тремтіли.
— Дівчино, поверніться! Я ж вам не відмовила! Що ж ви такі ніжні, молоді — одразу в сльози. Йдімо в квартиру, поговоримо. Як звати тебе? Давай на “ти”?
— Дарина.
— Ах, “морська”, значить. Батько, певно, моряк?
— Нема в мене батька. Я з дитбудинку. І мами немає. У під’їзді мене знайшли добрі люди й принесли в міліцію. Мені й місяця ще не було.
— Ну добре, не ображайся. Йди, за чаєм поговоримо. Зголодніла?
— Ні, я пиріжок купила.
— Пиріжок вона купила! Ох, молодь, не думаєте про себе, а до тридцяти вже виразка шлунка. Ось сідай, гороховий суп ще гарячий. І чаєчок підігріємо. Варення маю багато. Чоловік мій п’ять років як помер, а я за звичкою все на двох заготовляю. Ось зараз поїмо та допоможеш мені вікно домити.
— Оксано Іванівно, а можна я якусь іншу роботу зроблю? Голова в мене паморочиться, боюсь впасти з підвіконня. Я вагітна.
— Ще краще! Мені тільки вагітної не вистачало. Я ж суворих правил. Із ким же ти його нагуляла?
— Зачекайте, чому так одразу? Я заміжня. Діма з нашого ж дитбудинку. Але його забрали в армію. Він нещодавно приїжджав у відпустку. А господиня як дізналася, що я дитину чекаю, то одразу відмовила. Тиждень дала, щоб житло знайти. Ми тут недалеко жили. Але самі бачите — обставини.
— Так, обставини… Але що ж мені з тобою робити? Чи можна своє ліжко до Сашиної спальні перенести? Гаразд, бери мою кімнату. А грошей із тебе брати не стану, про це навіть і не говори — образжусь. Іди краще за речами.
— Мені недалеко йти. Усі наші з Дімою речі біля під’їзду в сумці. Тиждень минув, ось я з ранку з речами стільки домів обійшла.
Так їх стало двоє… Дарина доучувалася на модельєра легкого одягу. Оксана Іванівна вже багато років була на інвалідності після великої залізничної катастрофи, тому сиділа вдома, в’язала мереживні серветки, комірці, дитячі пінетки й продавала на найближчому ринку. Товар її був із великою вигадкою: мереживні серветки, скатертини й комірці — наче морська піна, ніжні, ніби нематеріальні, а тому добре розкуповувалися. Гроші в домі водилися. Частина їх була ще від продажу овочів і фруктів із саду. У саду вони по суботах працювали з Дариною. У неділю Оксана Іванівна ходила до церкви, а Дарина залишалася вдома, перечитувати листи від Дімочки й відповідати на них. В церкву вона ходила нечасто, не звикла ще. Скаржилася, що спина втомлюється й голова паморочиться.
Одного суботнього дня вони працювали на дачі. Урожай вже був зібраний, готували землю до зими. Дарина швидко втомлювалася, і тітка Оксана відправляла її в будиночок полежати, послухати старі платівки, які вони колись із чоловіком купували. Ось і в цю суботу, попрацювавши з граблями, майбутня мама прилягла відпочити. Оксана Іванівна кидала в багаття сухе бадилля, гілки і задумливо дивилася на вогонь. І раптом почула Маринин крик: “Мамо! Мамочко! Йди швидше!” З б’ючимся серцем, забувши про хворі ноги і спину, Оксана бігом понеслася до будиночка. Дарина кричала, тримаючись за живіт. За короткий час Оксана вмовила сусіда, і вони на швидкості, яку міг витримати старенький “Москвич”, понеслися в пологовий будинок. Дарина стогнала безперервно: “Мамочко, мені боляче! Але ж ще рано, рано! Мені лише в середині січня народжувати. Мамо, помолися за мене, ти ж умієш!” Оксана плакала. Крізь сльози безупинно молилася.
З приймального відділення Дарину забрали на каталці. А сусід по дачі відвіз заплакану жінку додому. Усю ніч вона молилася Богородиці за збереження дитя. Наступного ранку подзвонила в пологовий будинок.
— Усе гаразд із вашою дочкою. Спочатку вона кликала вас і Діму, плакала, потім все ж заспокоїлася, заснула. Лікар каже, що загрози викидня вже немає, але пару тижнів їй доведеться полежати у нас. Та ще й гемоглобін у неї низький. Прослідкуйте, щоб добре харчувалася, більше відпочивала.
Коли Дарину виписали, вони розмовляли довго, запізно. Дарина все говорила про свого Діму.
— Він не підкидьок, як я. Він — сирота. Ми всі роки були разом в одному дитбудинку. Ще зі шкільної лави дружили, а потім і полюбили один одного. Він мене шкодує. Це навіть більше за любов. Я так розумію. Самі бачите, як часто пише. Хочете, його фото покажу? Ось він, другий з правого. Усміхається…
— Гарний… — Оксана Іванівна не хотіла образити Даринку. Давно було треба змінити окуляри. До того ж на фото солдатиків було багато, і зображення було дуже дрібне. Вона не бачила ні другого, ні третього, ні п’ятого. Так, контури… — Дарина, я все хочу спитати, чому ти тоді мене в саду, мамою назвала?
— Так, просто… Забулася зі страху. Дитбудинкова звичка. У нас там усі дорослі від директора до сантехніка тати й мами. Ледь відвикла. Але ще буває: коли хвилююся чи нервуюся — всі у мене мами. Ви, вже вибачте.
— Зрозуміло… — Оксана розчаровано зітхнула.
— Тітка Оксано, а розкажіть про себе. Чому у вас ніде немає фотографій чоловіка, дітей? Дітей, певно, немає?
— Так, дітей немає. Був синочок, але помер зовсім маленьким, року ще не було. А я після інвалідності вже не могла мати дітей. Мій чоловік був мені за дитину. Я його балувала, душі в ньому не чаяла. Він у мене, як твій Діма для тебе, був єдиною людиною в світі. А коли поховала його, одразу прибрала всі фотографії. Хоч я й віруюча людина, розумію, що він до Господа відійшов, але вже дуже важко мені без нього було. Як на фото подивлюсь, так у сльози. Ось і поприбирала, щоб не спокушатися даремно. Йому тепер моя молитва потрібна, а не мої сльози. А ти б, Даринку, попросила свого Діму покрупніше сфотографуватися, ми б його фото в рамочку поставили. У мене десь і рамочки є.
На Різдвяний святвечір Оксана Іванівна і Дарина готувалися до свята, прикрашали кімнати, говорили про Немовля Ісуса і чекали першу зірку. Дарина постійно пересідала з місця на місце, потирала поперек.
— Щось ти, голубонько, не в собі. Усі мої слова мимо вух. Чого ти возишся, як мала?
— Тітка Оксано, “швидку” викликайте. Народжувати буду.
— Що ти, мила? Тобі ж наче через тиждень?
— Видно, помилилася. Дзвоніть швидше, я вже терпіти не можу.
Через півгодини “швидка” вже під’їхала до пологового будинку. А сьомого січня, у день Різдва Христового, Дарина народила дівчинку. У цей же день Оксана Іванівна порадувала молодого батька телеграмою.
Січень був напруженим. Малеча і радувала їх, але й клопотів завдавала чимало. Дарина за згодою Діми назвала дівчинку Оксанкою. Оксана Іванівна була зворушена до сліз. І от тепер маленька Оксанка задавала їм перцю. То безсоння, то молочниця, то незрозумілі капризи, хникання. Але це були радісні клопоти. Оксана Іванівна навіть менше стала страждати від своїх численних хвороб.
…День видався дуже теплим для зими. Оксана Іванівна скористалася гарною погодою і поспішила по магазинах. На зворотному шляху зустріла біля під’їзду Дарину з коляскою — молода мама вирішила прогуляти малечу.
— Ми ще погуляємо, добре, тітко Оксано?
— Гуляйте з Богом, а я почну обід готувати.
Увійшовши до кімнати, Оксана Іванівна мимоволі кинула погляд на стіл і побачила фото свого чоловіка в рамці. Усміхнулася: “Знайшла все-таки. Та фото вибрала з наймолодших років. Нецікаво молодим на старих дивитися”.
Борщ вже смачно клекотів на плиті, коли Дарина занесла Оксанку додому. Коляску слідом ніс сусідський хлопчина. Обидві жінки обережно розвернули малечу. Носик-гудзик посапував солодко-солодко. Вони навшпиньки вийшли у велику кімнату.
— Дарина, — усміхнулася Оксана Іванівна, — як ти здогадалася, де Сашині фотографії лежать?
— Не розумію, про що це ви?
— А це що? — Оксана Іванівна вказала на фото.
— Це? Ви ж самі просили Діму покрупніше сфотографуватися. Він в ательє спеціально ходив. А рамку я на книжковій полиці знайшла.
Оксана Іванівна, тремтячи руками, взяла фото. Тільки тепер вона роздивилася, що це не чоловік. Молодий сержант задоволено усміхався фотографу. Жінка сіла на диван і, бліда, з відсутнім поглядом, сиділа, дивлячись кудись удалину. Коли вона повернулася в бік Дарини, та плакала навзрид, стоячи з ватою, що пахла нашатирем.
— Мамо, ну подивіться на мене! Подивіться мені в очі! Що з вами, мамочко? — ридала Дарина.
— Дарина, відкрий шафу, там на верхній полиці фотографії. Піди принесеш усі.
Дарина принесла декілька альбомів і кілька фотографій у рамках. З однієї на неї дивився… Діма?!
— Боже мій! Хто це? Це Діма? Ні, фотографія стара. Хто це, мамо?
— Це мій чоловік, Саша. Даринко, миленька, де народився Діма?
— Не знаю. Його привезли в наш дитбудинок із Києва. А туди він потрапив після якоїсь залізничної катастрофи. Йому пізніше, коли підріс, розповідали, що його батьки загинули.
— Боже, яка жахлива помилка! Мишенька, дитинко моя, мені ж показали труп, і я його впізнала. Адже сорочка була, як на тобі. А личка зовсім не було. Синочок, рідний, Мишенька! Ти живий! Твоя дружина й донька живуть у мене, а я й не знала. Господи, це ти привів Даринку до мене. Доцю, подай мені фото.
Дарина, зовсім розгублена, не розуміла, що відбувається. Вона подала фото в рамці. Оксана Іванівна цілувала його, обливаючи сльозами: “Мишенька, сонечко моє, дитинко моя!”
— Діма, — тихенько виправила Дарина.
— Хай буде Діма, але ж це син мій, Даринко, — син! Ти на фотографію батька глянь — одне обличчя!
Молода жінка все ж була в сумнівах.
— Даринко, а родимка? Родимка вище правого ліктя є? Зі зірочкою схожа. Я ж точно впізнала немовля в аварії за свого, бо тільки що вік підходив і сорочка була, як у Миші. А ручку у нього роздавило, тому родимку я не знайшла. Ну, чому ж ти мовчиш?! Є родимка?
— Родимка є. На зірочку схожа. Мамочко, рідна, є родимка!
Обидві жінки, обнявшись, плакали, не зважаючи на те, що в сусідній кімнаті пищить Оксанка, вимагаючи маминого грудей…
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...