Забута донька

— А я вас його народжувати не просила, — злилася Соломія, — чому через вашу дитину я маю терпіти незручності?

Спочатку ви забрали в мене кімнату, потім зробили безкоштовною нянькою, а тепер виявляється, що я маю віддати в добрі руки свого єдиного друга? Який зі мною вже 9 років живе?!

Та ні за що! Піду до бабусі й житиму там із Бурком! А ви самі свого Василька виховуйте!

Шістнадцятирічна Соломія останній рік постійно сварилася з батьками.

Справді, на це в неї були причини — матір і батько після народження сина забули про існування старшої доньки.

З дев’яти років дівчинка залишалася сама собі. Коли вона була молодшою, то не розуміла справжньої причини такої холодності, а байдужість мами й тата її гнітила.

Соломія нишком плакала та скаржилася бабусі:

— Вони весь час із Васильком! Прошу погратися, мама каже, що їй неколи, а тато взагалі відвертається! Бабусю, вони що, мене не люблять?

— Та що ти, серденько, — відводячи погляд, заспокоювала онуку Марія Степанівна, — звісно, люблять! Просто зараз їм важко.

Василько маленький, потребує уваги. Ти ж розумієш, що він навіть головку ще не тримає.

Ось трохи підросте — стане легше. А ти прояви ініціативу, допомагай мамі з братом, гуляй із ним. Тоді, може, у них і час знайдеться.

Марія Степанівна, роздаючи поради, добре знала: навіть якщо Соломія докладе всіх зусиль, ситуація не зміниться.

Створювалося враження, що старша донька була небажаною для Олени та Володимира. Одружилися вони «за літом» — Володько познайомився з дівчиною влітку, а вже восени дізнався про вагітність.

Олена навмисно приховувала свій справжній вік, додавши два роки, аби здаватися дорослішою. Вагітність шістнадцятирічної школярки загрожувала скандалом, тож хлопець одружився з нею.

Соломію ніхто не чекав. Олені хотілося гуляти, і через неможливість жити, як раніше, вона злилася на доньку. Володимир також не відчував до дитини тепла — мріяв про сина.

Василько став для них яблучком ока. Його народження планували, готувалися ретельно.

— Мамо, купиш мені ляльку? — попросила Соломія в магазині, — он ту, з хвостом, як у русалки.

Олена, роздивляючись дитячі пішовки, відповіла байдуже:

— Зайвих грошей нема. Годі соромити мене! Хіба ти не розумієш, що братикові потрібні речі?

Дівчинка, почуваючись винуватою, замовкла. Звичайно, братикові потрібніше.

***
Василько не знав відмов. Його кімнату облаштували ще до народження — Соломію переселили до вітальні.

Коли дівчина спробувала заперечити, батько пояснив суворо:

— Ти вже доросла, спи на дивані! Дитині потрібен простір.

— Не викрувайся, — підтримала його мати, — радій, що маєш брата.

***
Після народження Василька Соломія втратила дитячі радощі. Батьки вирішили, що донька достатньо доросла, аби доглядати за братом.

Коли малюк плакав вночі, мати чи батько будили Соломію:

— Чи не чуєш, дитина кричить? Іди годуй!

Днем, повертаючись із школи, дівчина також доглядала за братом. Олена ж, у другу декретну відпустку, відпочивала.

Марія Степанівна, відвідуючи родину, обурювалася:

— Невже можна звалювати турботу про дитину на десятирічну дівчинку?

— Не бачу проблем, — відповідала Олена, — нехай звикає. Колись і самею матір’ю стане.

— Та ти її дитинства позбавляєш!

— Час інший, Маріє Степанівно. Василько — її рідний брат.

***
До тринадцяти років Соломія почала ненавидіти брата. Василько виріс хитрим і пустотливим. Кожну шкоду він звалював на сестру:

— Це ти розбила вазу? — лаяла Олена.

— Ні, Василько навмисне зсунув її! — відповідала Соломія.

— Хто тобі дозволив йому забороняти? — захищав синка Володимир. — Нехай їсть цукерки!

— Мені мама казала…

— Дурна! — перебивала Олена. — Якщо братик поранився б? Сьогодні без прогулянок! Вчитимеш його літери.

Все вибухнуло, коли Соломії виповнилося шістнадцять. Батьки захотіли віддати Бурка — пса, якого дівчина знайшла щеням і виростила.

— Завтра щоб його тут не було! У Василька алергія на шерсть.

— Не віддам! — відрубала Соломія. — Це єдине створіння, яке мене любить!

— Хто тебе питатиме? — усміхнувся Володимир. — Довго ми терпіли цю дворнягу.

— Бурко залишиться зі мною!

— А брата не любиш? — прискіпливо запитала Олена. — Готова ризикнути його здоров’ям?

— Так! Набридли ви мені разом із вашим Васильком! У мене через нього дитинства не було! Я йду до бабусі!

***
Марія Степанівна прийняла онуку. У бабусі Соломія відчула спокій — ніхто не змуш