Непотрібна донька

Вісімнадцятирічна Христина весь останній рік безупинно сперечалася з батьками.

– Я не просила народжувати його, – гнівалася Христина, – чому через вашого сина я маю терпіти незручності?

Спочатку ви забрали у мене кімнату, потім зробили мене безкоштовною нянею, а тепер змушуєте позбутися мого єдиного друга? Що живе зі мною вже дев’ять років?!

Ні, так не піде! Я піду до бабусі і туди візьму з собою Рекса! А ви самі розбирайтеся зі своїм Васильком!

Христина мала свої вагомі підстави для невдоволення – після народження сина батьки зовсім забули про старшу дочку. З дев’яти років Христина була залишена на саму себе. Як була меншою, то не до кінця розуміла причини байдужості батьків, що її глибоко ранило.

Христина нишком плакала і скаржилася бабусі:

– Вони весь час з Васильком! Прошу маму пограти зі мною, вона каже, що немає часу, а тато взагалі відвертається! Бабусю, може, вони мене не люблять?

– Що ти, рідненька, – ховала погляд Тамара Степанівна, заспокоюючи онуку, – звісно ж, люблять! Просто зараз їм важко.

Василько ще маленький, він вимагає багато уваги і постійного догляду. Ти ж сама знаєш, що він навіть головки ще не тримає і сам не ходить.

От трохи підросте, буде легше. А ти можеш допомогти мамі з ним – гуляти ходити, грати. Може, тоді і в мами з татом трохи більше часу буде.

Тамара Степанівна добре розуміла, що навіть активна допомога Христини не змінить суттєво ситуацію.

Адже і для Олесі, і для Ярослава перша дитина не була улюбленою. Вони побралися, коли Олеся була вагітна, і на сімейне життя були не дуже готові. Олеся навіть свій вік сховала, щоб здаватися дорослішою.

Нічого путнього не придумавши, Ярослав вирішив одружитися.

Христину ніхто не чекав, до її народження особливо не готувалися. Батьки хотіли жити як раніше, а народження дитини змінило їх звичне життя. Ярослав мріяв про сина.

Для батьків Василько був очікуваною та бажаною дитиною, до його народження готувалися завчасно.

– Мам, давай купимо мені ляльку? – попросила Христина, – оту, що з хвостом, як у русалки.

Олеся, роздивляючись маленькі шапочки, відповіла байдуже:

– У мене зайвих грошей немає. Христина, не сором мене! З тобою хоч в магазин не ходи – завжди щось просиш!

Адже прекрасно знаєш, що скоро брат народиться, треба для нього купити одяг, ліжечко, візочок.

Чому ти така егоїстична? Весь час лиш про себе думаєш!

Христина від постійних докорів матері відчувала себе винною. І справді, чому вона така? Нехай і мало в неї іграшок, але братові потрібніше.

Василько ні в чому собі не відмовляв. Мати з татом потурали синові у всьому, щодня купуючи йому нові речі.

Навіть до його народження у нього була власна кімната – Христину переселили у вітальню, а колишня її спальня стала дитячою.

Коли дівчина протестувала, батько суворо пояснював:

– Ти вже доросла, можеш і на дивані спати! Дитині потрібен простір. У нас з мамою кімната маленька, туди ліжечко не поставиш.

– Не фантазуй! – підтримувала батька мати, – на твоєму місці я б раділа. У мене ні братів, ні сестер не було, а в тебе є з ким гратись.

Розбирай, Христина, свої книжки та іграшки. До речі, половину доведеться викинути – немає де зберігати.

Коли народився Василь, Христина втратила всі дитячі радощі. Олеся та Ярослав вирішили, що дочка вже достатньо доросла, щоб доглядати за братом.

Коли маля плакало ночами, батьки будили Христину:

– Ти що не чуєш, що дитина кричить? Іди й дай пляшечку, перевір підгузок, раптом поміняти треба.

Вночі Христина вставала до дитини, а вдень, повертаючись зі школи, наглядала за молодшим братом.

Олеся відпочивала у другій декретній відпустці, завжди мала час на себе.

Тамара Степанівна, приходячи в гості, постійно дорікала:

– Олеся, що це за новини? Як можна втручати дитину десять років у догляд за немовлям? Вона багато чого зрозуміє?

– Нічого страшного, – легковажно відповідала Олеся свекрусі, – нехай звикає. Рано чи пізно вона сама стане матір’ю. Зате який досвід!

Тамара Степанівна, я впевнена, що Христина через десять років ще й дякуватиме мені! Я й сама втомлююсь. Як ви думаєте, легко мені справлятися з двома дітьми?

Ярослав постійно на роботі, мені взагалі не допомагає. Вечорами з Васильком півгодини пограється і все – на відпочинок.

– Але ж не можна так! – обурювалася свекруха, – У Христинки зараз такий вразливий вік, їй потрібно гратися з подругами, а не в няньки грати.

У мене, крім Ярослава, ще троє було. І всі погодки! І якось управлялася!

– Інші часи були, Тамара Степанівно, – заперечувала Олеся, – ще раз повторюю: нічого поганого в цій допомозі не бачу!

Зрештою, Василько – її брат, вона повинна допомагати його виховувати. Вона ж старша!

Років у тринадцять Христина почала ненавидіти брата. Василько зростав вередливим і хитрим, умів звалити будь-яку провину на старшу сестру, і Христині за це перепадало.

– Я не розумію, ти чим займалася, поки нас не було? – майже щоразу дорікала Олеся, – знайшла осколки горнятка. Ти його розбила?

– Не я, – відповідала Христина, – Василько його навмисно зі столу скинув, бо я йому не дозволила їсти солодощі.

– А ти чого наказ їм даєш? – Тут же ставав на захист сина Ярослав, – ти ж ці солодощі не купуєш? Що ти за хазяйка така? Нехай їсть!

– Мама мені наказала Василькові солодким не годувати. На обід він повинен спочатку суп з’їсти, а потім вже чай з цукерками.

А Василько супа відмовився їсти, відразу став вимагати десерт. Я йому не дала вазочку, а він кинув горнятко на підлогу.

– Роззявка, – розлютувалася Олеся, – а якщо б дитина поранилася? Велетенська дівка, а за дитиною доглянути не може!

Сьогодні ти покарана, ніяких прогулянок! Будеш сидіти вдома і вчити букви з Васильком. Мені вихователька сказала, що він у нас в групі найвідстаючий!

Усі діти вже склади складають, а наш навіть до п’яти рахувати не вміє. Це ж твоя вина!

Ситуація досягла піку, коли Христині виповнилося шістнадцять. Батьки, не питаючи її думки, вирішили позбутися Рекса – старого пса, якого вона підібрала цуценям на вулиці.

– Щоб я завтра і духу його не бачила! Василько почав чхати без причини, думаю, це алергія на собаку.

Христина обурилася:

– Я нікуди Рекса не віддам! Це єдина жива істота, що мене щиро любить. Не віддам!

– Хто тебе питати буде? – філософськи зауважив Ярослав, – ми й так довго терпіли твою собаку.

Я б раніше його позбувся, просто приводу не було. Розумний пес! Ні разу вдома не наробив шкоди. Хоча я чекав зручної нагоди.

Христина вперлася:

– Рекс іще залишиться зі мною! Я його так люблю! Невже ви не розумієте, що я втрачаю єдиного друга!

– А брата ти не любиш? – прискіпливо запитала Олеся, – ти готова ризикувати його здоров’ям?

Христина розізлилася:

– Саме так! Як ви мені вже набридли разом зі своїм Васильком! Ви навіть не уявляєте, як я втомилася! Чому задля нього я маю відмовлятися від єдиного друга?

Він мені зламав життя, Ваш Василько! Через нього в мене не було дитинства! Поки мої подруги гралися у дворі, я з коляскою гуляла, а ти, мамо, в цей час спала!

Коли мої однокласники мали репетиторів, я розривалася між школою, дитсадком і домом, бо ти, мамо, пішла на роботу.

Досить, мені набридло! Я йду жити до бабусі!

Тамара Степанівна прийняла онуку, не мала жодних заперечень проти Рекса.

У квартирі бабусі Христина почувалася як вдома – ніхто її не примушував займатися нелюбимою справою, з братом часу проводити не змушували. У бабусі вона могла робити все, що забажає.

Олеся дозволила старшій доньці пожити окремо лише місяць – за 4 тижні жінка зателефонувала і командним тоном наказала:

– Негайно повертайся! Відпочила? Досить з тебе! Ми тут самі не справляємося.

– З чого це? – посміхнулася Христина, – хто вам сказав, що я повернуся?

У мене з бабусею все гаразд, а до вас повертатися я не збираюся!

– Я про твої плани не питаю, – заявила Олеся, – встигаєш збирати речі й приїжджати додому.

Василька нікому забирати зі школи! Мушу від обіду відмовлятися, щоб після уроків його забрати.

– А мені до чого це? – праведно обурилася Христина, – твій син, от і доглядай за ним сама.

У мене, знаєш, мамо, своїх справ багато. Якщо ти забула, я в коледжі навчаюсь, освіту отримую.

Тут, у бабусі, я маю можливість нормально робити домашні завдання. Все підтягла! Тому вибачте, я залишуся тут.

– От зачекай, – розлютилася Олеся, – я відправлю за тобою батька. Він тебе додому заженуть! Що, дорослою стала? Самостійною?

Тамара Степанівна, усе це почувши, жестом попросила онуку дати їй трубку:

– Ти, Олесю, забагато на себе тягнеш, – вступилася бабуся, – дівчинку вже зовсім замучили!

Василько вже дорослий, сьомий рік йому пішов. Що він, не в змозі один посидіти?

Боїшся, сам залишити – найми няню! А Христину залиште у спокої, до вас я її не відпущу. Нехай дитина вчиться спокійно!

І Ярославу все передай!

Христину дійсно залишили у спокої. Бабуся розповіла, що проблему з молодшим братом все ж таки вирішили – грошей не шкодували і наймали для улюбленого Василька няню.

За свій вчинок Христина не вважала себе винною. Зрештою, Василько їй брат, а не син. Відповідальність за нього вона не повинна нести.