З життя
Я ледь не припустилася фатальної помилки — залишивши батька на самоті

Я могла зробити найбільшу помилку — залишити батька на самоті
Життя не пробачає, коли відкладаєш справді важливе
Іноді нам потрібно лише одне миттєве враження чи історія, щоб нас розбудити. Іноді, щоб зрозуміти, як далеко ми зайшли у своїх пріоритетах, варто… відірватись від себе. І зараз, озираючись назад, з жахом усвідомлюю — ще трохи, і я могла залишити свого батька наодинці із тишею, що поволі пожирає душу.
Мене звати Олена, мені 41 рік, живу у Львові, працюю бухгалтером у приватній компанії. Заміжня, маю двох дітей. Звичайне життя, як у мільйонів жінок: робота, сім’я, побут. Вічно бракує часу, вічно голова крутиться, вічно все відкладається на «потім». Це «потім» одного разу ледь не забрало у мене найцінніше — можливість просто бути поруч із тим, хто подарував мені життя.
За два дні до Дня Святого Миколая я сиділа в офісі. Свято вже на підході, у чоловіка — іменини. В голові крутилися списки страв, гості, прибирання. Шеф запросив на розмову, антураж підказував, що буде напружена бесіда. Щоб не збожеволіти в очікуванні, я бездумно гортала новинні стрічки, сайти, аж поки випадково не натрапила на історію, яка вразила мене, немов струм.
У ній розповідалось про самотнього літнього чоловіка, який роками чекав, коли діти та внуки відвідають його. Дзвонив, писав, натякав. Усе було даремно. Тоді він зробив відчайдушний крок — розіслав… власний некролог. Листи, в яких сповіщав про свою «смерть». Лише тоді вони знайшли час, гроші і сили, щоб приїхати. Лише тоді побачили, як він постарів, як самотній.
Ця історія буквально випалила всі думки в моїй голові. Зникли думки про закуски, сервування, родинні образи, робочі таблиці. Залишився лише образ мого батька.
Мій тато — людина сильна, тиха, дуже стримана. Після того, як не стало мами шість років тому, він тримався. Тоді його підтримували мій дядько, декілька старих друзів, сусіди. Він тримався за них, як за останню нитку до нормального життя. Але роки минули. Один помер, другий поїхав до дітей в Ізраїль, сусіди змінилися, знайомі відійшли. Тато залишився сам у старій квартирі у Тернополі. Ми з ним телефонували, але все частіше я чула в слухавці паузи. Довгі, важкі.
Того дня, сидячи в офісі перед начальником, я вже не чула жодного слова. Кивала, підписувала документи, але всередині мене кричало: «Ти залишила батька одного. Ти забула, хто витер тобі лоб, коли ти хворіла, хто ніс тебе на плечах, коли ти втомлювалась, хто лагодив тобі велосипед і гладив по голові, коли ти плакала через оцінку».
Я прибігла додому, зібрала всіх. Чоловіку, дітям — суворо й чітко: «Я їду до дідуся. Сьогодні. На кілька днів. І якщо хочете — поїдемо разом».
На диво, ніхто не заперечив. Чоловік лише кивнув. І ось через день ми вже були у Тернополі.
Тато стояв у дверях, нібито чекав. Не здивувався. Не розпитував. Просто обійняв мене і довго мовчав. Ми провели з ним усі свята. Смажили рибу, їли мамині пироги за її рецептом, грали з дітьми в лото, згадували минуле. Я бачила, як він розквітає. Як із виснаженого старенького він перетворюється на того тата, якого я пам’ятала з дитинства.
І я зрозуміла: ми часто забуваємо, що рідні нам люди старіють. Що для них самотність — не звичка, а вирок. Що їм не потрібні наші гроші, посилки, листівки. Їм потрібна наша присутність. Наш час. Наші очі напроти їхніх очей.
Після повернення додому я переглянула все своє життя. Я частіше стала їздити до тата. Ми зідзвонюємося кожного вечора. Я вмикаю відеозв’язок, щоб він бачив онуків. Ми жартуємо, сперечаємося, ділимося новинами. І тепер я точно знаю: якби тоді я не прочитала ту історію, я б залишилась із порожнечею всередині.
Тож, якщо ви читаєте це і давно не дзвонили мамі або татові — не чекайте зручного моменту. Він не настане. Зателефонуйте зараз. Скажіть «люблю». Спонтанно приїжджайте. Просто будьте поруч. Не дайте їм відчути, що вони стали для вас тінню. Тому що одного разу ви можете приїхати занадто пізно.
Я могла втратити його — не буквально, а емоційно. І тоді вже нічого не можна було б повернути. Але тепер я знаю: немає нічого важливішого за те, щоб зробити щасливими тих, хто віддав за нас свою молодість.
