Занадто ідеальна

Вас турбує, що у мене є гроші!

— Турбує?!

— Так!

Оксана нічого не відповіла, а мовчки повернулася і пішла від того місця. Вона була насправді обурена, але не могла нічого вдіяти. Та й навіщо?

Оксана звикла всього досягати сама. В школі завжди намагалася отримувати тільки “відмінно”, чим інколи дивувала і вчителів, і однокласників. Вона була з тих, хто засмучувався через “добре”. Однокласники крутили пальцем біля скроні і мовчки заздрили Оксаниним “добре”. Вони й “задовільно” раді були б. Вчителі зітхали і казали, що не варто так зациклюватися і що помилки трапляються, це нормально, і “відмінно” можна отримати наступного разу. Але Оксані потрібно було отримати “відмінно” прямо зараз.

Приходячи додому зі школи, вона одразу сідала за уроки. Мама і бабуся дивувалися, дивлячись на неї.

— Іди на прогулянку, Оксанко! Яка чудова погода, — казала бабуся.

— Завтра контрольна. Потрібно підготуватися, — відповідала дівчинка.

І, закинувши назад свою гарну косу, вона бралась за підручники. А ще дуже любила читати книжки.

— Зір собі псуватимеш! Казали ж тобі, не можна так багато сидіти за книжками! — дорікала мама.

— Ну ще трішечки! Ну дуже цікаво, — благала Оксана, обіймаючи книгу, яку щойно поглинала.

Мама хитала головою і йшла на кухню. Там вони з бабусею розмовляли про блискуче майбутнє Оксани.

— Але аби не на шкоду здоров’ю! — обов’язково додавала бабуся. — Дай Боже…

Звичайно, Оксана закінчила школу із золотою медаллю. Вступила в престижний університет, витримавши високий конкурс. Там теж навчалася відмінно.

Роботу дівчина шукати не мусила. Її одразу запросили після захисту диплома. Оксані навіть довелося обирати з декількох пропозицій. Вона вибрала ту, що ближча до дому.

З її працелюбністю справи на роботі йшли прекрасно. Її зусилля помічали, заохочували, і зарплата росла. Невдовзі Оксана купила собі квартиру і залишила дім мами і бабусі.

— Ох, онучко, — зітхала бабуся, — Ти давно вже доросла, хочеш жити сама, я розумію… Але ми будемо дуже сумувати за тобою!

— Не переживай, бабусю! Я часто приїздитиму, ми ж в одному місті житимемо, а не за сто кілометрів, — з усмішкою відповідала Оксана, обіймаючи бабусю.

— Тільки якщо знайдеш нареченого, приведи до нас у гості, — усміхаючись і водночас втираючи сльози, казала бабуся. — А то ти гарна дівчина, при грошах, хтось може швидко обдурити. А у мене око-алмаз, я їх за милю помічаю, шахраїв.

— Ну що ти, бабусю, я ж теж не дурна. Я їх теж розпізнати зможу.

— Дивись, одна розпізнала, — хмуриться бабуся і промовляє значущо до мами Оксани, Ольги, а та обурюється:

— Мам, ну що ти, справді! Все життя будеш мені це пригадувати?!

Мама Оксани не любить говорити про колишнього коханого. Того самого, від якого вона колись втратила голову, і від якого народила Оксану. Вона приховала від матері знайомство і спілкування з ним, а він обманув і виявився не тим, за кого себе видавав. А згодом і потрапив до місць не настільки віддалених. Відти й подав вісточку Ользі. Думав, що вона досі його любить і пробачить, але вона не пробачила. А Оксану вирішила народити, про що жодного разу не пошкодувала. Дівчинці було все, бо допомагала мама…

Час минув, і Сергія Оксана вирішила не знайомити з родиною. Він їй подобався. І більше їй від нього нічого не треба було, що, в свою чергу, приваблювало самого Сергія. Розумна красива дівчина, впевнена, знає, чого хоче, сама за себе платить і загалом незалежна. До того ж Сергій нещодавно розстався з дівчиною — повною протилежністю Оксани. Небеса зійшлися.

Сергій — художник-богема, з тих, хто ще “не знайшов себе”. Практичній і прагматичній Оксані не вистачало такої романтики. А Сергій був дуже романтичний. Подарував квіти, купив подарунки, часто витрачаючи останні гроші, бо в нього їх вічно було небагато. Замовлення то були, то зникали. Але було видно одне — Сергій мав талант. А Оксана стала його музою. Він малював її портрети, які добре продавалися, а часом втрачав натхнення і впадав у депресію, тоді нічого не писав. Оксана часто казала йому, щоб не лінився. Для успіху в житті йому не вистачало лише завзятості, адже талант був. А він завжди жартував, що для щастя йому не вистачає лише її, Оксани. І вони йшли до спальні…

Сергій часто залишався у Оксани на ніч. У його однокімнатній квартирі була майстерня. Все дивани на кухні стояв невеличкий старенький диванчик.

Жити разом Оксана не пропонувала, а він і не наполягав. Оксана не контролювала його, не вимагала одруження, не мріяла про сім’ю і дітей, не просила дорогих подарунків, на відміну від його колишньої, та й навіщо? Вона сама собі могла купити все, що хотіла.

Часто вона платила не тільки за себе, а й за нього: романтичну вечерю в ресторані, подорожі й інші розваги, пробачаючи йому черговий “маргінальний період”, але завжди пропонуючи вихід. Вона намагалася допомогти Сергію покращити продаж картин і збільшити замовлення, іноді пропонувала місце для роботи, де він міг би заробляти, не кидаючи писати картини. Але Сергію нововведення не подобались, а що стосується роботи, його, як правило, щось не влаштовувало. Або зарплата, або графік. Він сумно усміхавсь і казав, що він вільна пташка і очевидно так тому і бути. Оксана не погоджувалась і намагалась допомогти йому.

Однак, попри це, Сергій влаштовував її цілком, жодних претензій вона йому не ставила. І з ним їй було добре. Тільки з ним вона відпочивала і душею, і тілом.

Але одного разу, під час прогулянки після розмов про погоду і події в культурі, які зазвичай цікавили Сергія, він раптом заявив, що їм треба розійтися. Оксана була вражена. Вони зупинилися і сіли на лавочку. Оксана вже подумки планувала спільну вечерю, навіть приготувала їжу і напої. Нічого не віщувало такого перебігу подій…

Сергій почав заплутано пояснювати, що вона для нього завелика, а він нічого значного не досяг, фінансове становище нестабільне, йому нічого їй запропонувати. А Оксана така крута і самодостатня. Вона сама вирішує свої проблеми, нічого не проситиме, тримається впевнено і незалежно, і у неї є гроші.

— А мене це дратує! Розумієш, дратує! — сказав Сергій. — Ти сама вирішуєш, як і на що їх витрачати, ні в чому собі не відмовляєш. Ти можеш купити собі все, що захочеш, а я рахую копійки. Я ж бачу твоє вираз обличчя, коли ти отримуєш мої подарунки. Ти ввічлива дівчина, дякуєш і кажанні ніжності, однак те, на що я збирав два місяці, ти можеш купити відразу, одним рухом руки, просто діставши з сумочки картку. І так, у тебе все таке круте! Сумочка ця одна твоя скільки коштує! Щоб її купити, мені три місяці працювати треба.

— То значить, тебе дратує мій достаток?! — Оксана була вражена. — Як ти можеш так говорити? Адже кому, як не тобі відомо, як мені ці гроші даються! Я дуже багато працюю для цього. І попрікати мене моїм достатком? Я ж тебе ні словом, ні ділом не дорікнула. Ні до чого не примушувала, не кепкувала…

Сергій мовчав і сидів, відвернувшись від неї.

Оксана просто піднялася і пішла собі. Навіщо розмови, до чого? Замість того, щоб намагатися дотягтися до її рівня, чоловік просто заховався, зійшов з дистанції. Він міг би поділитися з нею своїми переживаннями, і вони неодмінно знайшли б рішення, як бути. Але ні. Він вирішив розійтися. Гроші його дратують! Та хто заважає заробити? Мозок є, талант, руки золоті, працюй, твори! Ні! Ну гаразд. Нехай живе сам по собі. Він же вільна пташка…

Оксана була неймовірно зла на Сергія. Права була тоді бабуся, навколо повно любителів поживитися за чужий рахунок. А потім ще й претензії вказують.

***

— Ну чому ж ти все ніяк не познайомиш нас зі своїм нареченим? — запитала бабуся під час чергового візиту Оксани.

— А немає його, нареченого, бабусю… — сумно відповіла внучка.

— Як немає, дівчинко? Не може бути.

— Може. Прийдеться мені, вочевидь, одній жити. Як там кажуть, з сорока котами, — усміхнулася Оксана.

— Не журись, дочка, які твої роки! — сказала мама. — Треба просто шукати собі рівню.

— Може й треба. Тільки мені чомусь не хочеться. Я зрозуміла, що можу все робити сама, навіщо мені зайвий вантаж? Нерви тріпати?

Попри все, Оксана через деякий час все-таки знайшла свою любов. Такий же цілеспрямований молодий чоловік полюбив дівчину, а вона полюбила його.

Вони розуміли одне одного з півслова, бо були дуже схожі. Заради досягнень вони працювали разом, пліч-о-пліч. Вони обговорювали свої плани і ділилися досягненнями.

А Сергія Оксана одного разу побачила на вулиці. Він малював якусь дівчину, сидячи перед мольбертом на бульварі. Поруч були й інші художники, які малювали з натури. Оксана не одразу його впізнала. Сергій виглядав втомленим і трохи спав на себе. Її він впізнав одразу і швидко відвів погляд, ніби не знав її.

Оксана, проходячи повз в своїх нових туфлях, які, як колись казав Сергій, коштували дві його зарплати, подумала, що кожному своє. Очевидно, йому було комфортно на його рівні. І вище він не збирався. Як кажуть, краще синиця в руках, ніж журавель у небі…