– Я вирішила розлучитися, – заявила вона.

– Подаю на розлучення, – оголосила Соломія.

Дмитро в цей час захоплено дивився футбол і… навіть не здригнувся від слів дружини.

Вона підійшла та вимкнула телевізор.

– Ти що робиш?! З глузду з’їхала?! – гримнув чоловік, потім опам’ятався, пересилив себе й миролюбно промовив:
– Вибач. Просто там такий напружений момент.

– Впевнена: не напруженіший за те, що я сказала.

– А що ти казала? – зніяковів Дмитро, усвідомивши, що знову пропустив її слова крізь вуха.

– Подаю на розлучення.

Чоловік вирячив очі:
– Як «на розлучення»? Чому? Мені здавалось, у нас усе гаразд.

– Тобі здавалось.

– Почекай… Вчора були в опері, позавчора я приніс квіти, минулого тижня ходили на виставу. Усе, як ти любиш…

– Так, але лише вперше за сім років шлюбу. І я навіть знаю чому.

– І чому ж?! – Дмитро почав гарячитись.

– Бо я віддала дітей у садочок, влаштувалась на роботу, стала ходити до спортзалу, перукарні, змінила імідж, знайшла нових подруг.

– До чого тут це?

– Бо ти раптом побачив, що я комусь цікава, що чоловіки звертають на мене увагу, що більше не потребую тебе, як колись.

– Дурниці!

– Ні, Дмитре, це не дурниці. Інакше ти б не почав метушитись навколо, не годував би з ложки, квітів не дарував. Кажу вже мовчазно про театри. Це з твого боку – справжній подвиг!

– Я намагався… Хотів приємне зробити… Зачекай, я так і не зрозумів: ти через це вирішила розлучатись?

– Так. Більше не хочу так жити. Ти зараз вдаєш турботливого чоловіка, а де ти був, коли я ходила вагітною, коли дітей народжувала, коли ночами не спала? Ти ж жодного разу не допоміг! Був присутній у нашому житті лише номінально. Приходив, їв, спав. Можу навіть порахувати, скільки разів тримав дітей на руках!

– Я працював! – Дмитро аж підскочив від обурення. – Щоб вас забезпечувати!

– Працював, не сперечаюсь. Але ж не лише нас годував – себе теж. І вихідні мав, але віддавав їх друзям.

– Маю право!

– А в мене вихідних не було, – продовжила Соломія, ігноруючи репліку, – хоч діти… вони й твої теж. Але тебе це цікавило в останню чергу. Чула твої слова: я тобі гроші віддав, чого ще хочеш? А я хотіла… Хотіла, щоб поряд був рідний, надійний чоловік. Щоб підтримував. Не лише грошима, а й словом. Щоб пригорнув у важку хвилину.

Але тобі було не до того. Ти жив своїм життям, де не було ні мене, ні наших дітей…

– Не перебільшуй.

– Я й не перебільшую. Ти хоч знаєш, у який садочок вони ходять? Ми, між іншим, їдемо туди сорок хвилин зранку! У громадському транспорті! А ти на роботу їздиш один у машині, мов пан. І витрачаєш двадцять хвилин. Та жодного разу не запропонував підвезти.

– Не просила, – буркнув Дмитро.

– А чому я маю просити? Є речі, про які люблячого чоловіка й батька не просять. Це має бути природньо. Але не в твоєму випадку, бо про любов тут мови не йшло. Ніколи.

– Ти зробила з мене чудовисько…

– Ні, Дмитре, ти не чудовисько. Ти просто абсолютно чужа людина. Став чужим… Чи був ним.

– Тобі так, а дітям? Що їм скажеш?

– Ой, Боже бережи! – Соломія гірко засміялась, – вони щойно почали тебе на вулиці впізнавати! Тож із цим проблем не матиму.

Дмитро не знайшов відповіді. Частково вона мала рацію, але й його можна зрозуміти: він – чоловік, вона – жінка, має знати своє місце, доглядати за домом та дітьми. Так батько Дмитра завжди казав. І мати погоджувалась. А Соломія чомусь незадоволена…

– І як ти збираєшся жити на одну зарплатню з двома дітьми? – перейшов у наступ чоловік. – Якщо що – я ні гривні не дам!

– Даси, – спокійно відповіла вона, – аліменти ніхто не скасував. І майно, нажите за сім років, поділимо через суд. Хоч там і ділити майже нічого, але все ж. Холодильник, як не крути, нам потрібніший. А, знаючи тебе, певна: саме за нього вчепишся, аби більше нашкодити. Тож усе – лише через суд. На щастя, квартири у нас нема. До речі, ти можеш залишитись тут. А ми з дітьми знімемо іншу, – Соломія зробила павзу, у глибині душі сподіваючись: може, запропонує сам переїхати? Але Дмитро мовчав, – …я вже знайшла варіант біля садочка.

– Ну і валіть! – Чоловік більше не стримувався. – От цацюня! Все спланувала?! Нічого не забула?! А машина? Її я тобі не віддам!

– А я й не прошу, – усміхнулась вона, – вона мені не потрібна.

– Чого це ти така щедра?! – Дмитро вже не міг зупинитись. – Машина їй не потрібна! Мабуть, вже на іншій катаєшся?! Зізнайся: давно мене обдурила?!

– Не здивував, – Соломія залишалась спокійною. – Знала, що почую щось подібне.

– Та зрозумій же, – Дмитро схопив дружину за плечі, почав трясти, – кому ти потрібна з двома дітьми?! Давай… забудемо все? Залишимось разом. Виправлюсь, клянусь!

– Як колись? Ні, – різко відповіла вона. – Так не буде.

– Та чому?! – Чоловік не кричав – верещав.

– Бо я більше тебе не кохаю…

Дмитро знітився, відчув паніку й раптом, ніби усвідомивши марність сперечань, здався:
– Коли так – подавай на розлучення.

Розлучили їх через півроку. Усе відбулось, як планувала Соломія.

Тепер вона з дітьми живе біля садочка, і ранки у будні стали набагато спокійнішими.

А у вихідні – вона вільна жінка! Бо колишній чоловік забирає дітей до себе! Водить їх на прогулянки, грає вдома, навіть сам готує.

І хто їх, цих чоловіків, розуміє?

Поки одружений – дружина й діти як повітря. Вважає за природне.

А коли розлучиться – раптом знаходить час, стає найкращим у світі татом…