Ми нічого від тебе не хочемо

Нам від тебе нічого не потрібно

– Сину, задумайся поки не пізно! Хлопчик зовсім на тебе не схожий! Твоя Оленка загуляла його від свого колишнього, а на тебе повісити вирішила! Я ж знаю!
– Мамо, ну досить вже! Діма – мій син… Чого ти вічно воду каламутиш? Все, я поїхав додому.

Галина Василівна все життя самостійно виховувала сина. Між нею та Олексієм були чудові стосунки: він ніколи не грубив, не сперечався, в школі вчився добре. А коли виріс, став інженером, як і хотіла мама. Тепер прийшла черга влаштувати йому особисте життя. І вона підібрала йому наречену — чудову дівчину Люсю, дочку своєї подруги Антоніни.

На наполягання мами Олексій і Люся почали зустрічатися, але їхня романтика якось одразу не склалася, і промучившись кілька місяців, пара розлучилася. Потім Олексій зустрів Олену. Їхні стосунки розвивалися стрімко, молодий чоловік одразу впізнав у привабливій дівчині споріднену душу. Вони одружилися через три місяці, на велике невдоволення Галини Василівни. А ще через півроку Олена завагітніла. Народився хлопчик, малюка назвали Дмитром. І все було б добре, якби свекруха не невзлюбила невістку. І при кожній зустрічі бурчала на сина, хоча з моменту весілля минуло вже чотири роки:

– Подивися, на кого вона тебе перетворила? Пом’ятий весь, неохайний…
– Мамо, ну який неохайний! Рубашка трохи в машині пом’ялася…
– Сідай, поїж хоч щось! Твоя, певно, нічого не приготувала. Так і будеш голодним.
– Мамо, я вдома повечеряю. Олена добре готує.
– Знаю я її добре… Котлети з магазину або, ще гірше, пельмені. А ось Люсю у кондитерські курси записалася. Ото вже розумниця, розумниця…

Олексій відбивався від матері, як міг. Він намагався не слухати її розповідей, і претензій дружині, звичайно ж, не передавав. До того ж всі вони були необґрунтованими. Але Галина Василівна продовжувала свою холодну війну проти невістки. І одного разу її тактика дала результат…

– Привіт, сину… Щось твоя Оленка мене не шанує… Ти все один в гості ходиш!
– Мамо, ну як вона може сюди ходити, якщо ти робиш їй зауваження на кожному кроці?
– Якщо роблю зауваження, значить, є за що. Повір мені! І поки ти тут сидиш та чай п’єш, вона, певно, зі своїм колишнім зустрічається. Знаю я, хто у неї до тебе був. Кость цей непутящий! І хлопчик весь в нього. Вона загуляла, а ти тепер годуватимеш.

Того вечора Олексій сильно посварився з матір’ю. Йому набридли ці претензії і всі ці розмови. Додому він повернувся не в дусі.

– Тату, тату, привіт! – вибіг йому назустріч маленький Дмитро.
– Привіт, сину. Ну як справи? Чим займався?
– Ми з мамою на дитячий майданчик ходили. Там був дядя Костя. Він мені шоколадку купив. І сік!

У голові Олексія блискавкою промайнула думка — а раптом мати права. Ввечері він влаштував допит дружині:

– Чому ти бачилася з колишнім?
– Олексію, випадково зустрілися. Ми гуляли, він проходив повз, ну і заговорили. А потім він нас додому провів.
– З якого це переляку він мою дружину і сина супроводжує? А може Діма й не мій, а його?!
– Лешо, ти що таке кажеш? Ти взагалі, що лі?

Тієї ночі подружжя дуже сильно посварилося. Вперше після весілля. З тих пір сварки в їхньому домі були звичними. В якийсь момент Олена не витримала, зібрала речі, забрала маленького синочка й переїхала у своє рідне місто до батьків.

Потім був розлучення, й Олексію призначили аліменти. Він був впевнений, що дитина не його. Але судитися не став, вирішив платити. Найзадоволеніша з обставинами справ була Галина Василівна. Вона розгорнула цілу кампанію по відновленню стосунків сина із тою самою Люсею, яку називала «ідеальною невісткою».

І вона перемогла. Олексій одружився на Люсі. І одразу після весілля нова дружина показала свій справжній характер. Чоловіка пиляла з приводу і без. Хотіла жити на широку ногу, смачно їсти й солодко пити.

– Он у Ірки, то Васька вже другу шубу їй купує! А Суркови машину на представницький клас поміняли. А я, як сирота, в пуховику минулорічному ходжу, та на Калині їжджу! І що ти за чоловік такий!

Так пройшло довгих п’ятнадцять років. Олексій працював на двох роботах, не покладаючи рук, а дружина Люся їздила по курортах і ні в чому собі не відмовляла. Дітей вона не хотіла, мовляв, спочатку для себе пожити треба, а вже потім… Галина Василівна, дивлячись на це, хотіла було і тут свої порядки навести, та невістка її швидко на місце поставила.

Одного разу Олексію зателефонували з лікарні. Виявилось, що Галину Василівну забрали на швидкій з інсультом. Жінка була тяжко хвора, і після виписки з лікарні їй був потрібен догляд. Люся заявила відразу:

– Я коло постелі старої дні й ночі сидіти не збираюсь. Давай її в дім престарілих оформляти.
– Люся, ну давай я з роботи звільнюсь…
– Ти в своєму розумі? А жити на що будемо? Ми кредит за мою машину ще чотири роки платити повинні…

У результаті Галину Василівну відправили в будинок для літніх людей, Олексій поїхав на чергову роботу, а Люся залишилася вдома. Через місяць Галина Василівна відійшла у кращий світ. Олексій повернувся додому провести матір у останній шлях, та в розладі забув попередити дружину про приїзд. Відкривши двері своїм ключем, побачив цікаву картину – дружину в обіймах сусіда… Сваритися не став. Просто зібрав речі й переїхав у квартиру матері.

Після похорону Галини Василівни, Олексій залишився в її квартирі. З гіркотою згадуючи маму та її “цінні” поради. І навіщо він їх тільки слухав… Тепер йому за сорок. Більшу частину життя уже прожив. І як виявилось, ні сім’ї, ні дітей, ні друзів… Навіть своєї машини не було — все купували лише для Люсі… Чоловік прокрутив у голові своє життя і згадав про Олену та Дмитра. Він так і не дізнався, чий Дмитро син, його або колишнього Олени. Та тепер уже й неважливо…

А Дмитрові, мабуть, вже дев’ятнадцять… Зовсім дорослий став… Цікаво, який він зараз? – Олексій промовив ці слова у пустоту, але ніхто, звісно, йому не відповів.

…Наступного ранку він взяв квиток на потяг і відправився у рідне місто Олени. Дім і під’їзд знайшов без труднощів. Подзвонив у знайомі двері, проте ніхто йому не відчинив. “На роботі, мабуть,” — подумав він і вирішив почекати біля дому. Постояв хвилин двадцять, повернув голову й обімлів… До під’їзду підходив хлопець — точна копія його самого, тільки років на двадцять молодше.

– Діма… Діма… Сину…
– Ти?… Що ти тут робиш? — холодно запитав Дмитро.
– Сину, я винен перед тобою дуже… Який же ти став… І на мене такий схожий, як дві краплі води! А мама де?
– Мами нема. Вже давно. Вона загинула десять років тому. В ДТП…
– А ти? З ким ти живеш? Може тобі допомогти чимось? У мене є гроші. Тільки скажи!
– Я живу з бабусею. Нам нічого не потрібно.
– Але сину. Адже я ж хотів, я…

Олексій не договорив. Дмитро увійшов до під’їзду й зачинив двері перед його носом.

– Сину! Сину, відчини! Як же так, сину? Я ж твій батько! Батько!!!

Він ще довго стояв перед зачиненими дверима під’їзду, схлипуючи й витираючи з обличчя скупі чоловічі сльози. А може й не сльози це були, а дощ? Після цього він приїжджав ще кілька разів, намагався налагодити контакт із сином. Просив, умовляв, намагався виправдатися. Проте Дмитро категорично відмовився від спілкування…