Всі чекали мого падіння, але я знайшов сили в собі!

Люди хотіли бачити мене зламаним… Але я зрозумів: у мене є тільки я!
Життя ламало мене. Але я піднімався знову.
Життя — дивна річ.

Воно давало мені надію, а потім забирало її назад.

Воно змушувало мене сміятися, а потім приносило таке відчайдушне почуття, що сльози обпалювали шкіру.

Воно зводило мене з людьми, які обіцяли бути поруч, але зникали, як тільки настала темрява.

Воно підіймало мене на вершину, а потім кидало в прірву.

Але знаєте що?

Я вижив.

Попри все.

Я падав — і вставав.

Я втрачав усе — і знаходив новий сенс.

Я був один у найскладніші моменти.

Проте саме тоді я зрозумів найважливішу істину:

Я — єдина людина, на яку можу розраховувати.

Люди хотіли бачити мене слабким. Але я не дав їм цього задоволення.
Я бачив, як вони на мене дивилися.

Як чекали, що я зламаюся.

Як нетерпляче чекали, коли я опущу руки, коли остаточно загублю себе.

Я відчував ці погляди.

Вони були повні злорадства, ядучості, апатії.

Вони хотіли бачити мене жалюгідним.

Вони хотіли сказати:

— Ну от, бачиш! Ти не такий сильний, яким хочеш здаватися!

Але знаєте, що відрізняє сильних людей від слабких?

Сильні не здаються, навіть коли здається, що виходу немає.

Я не дав їм побачити мене переможеним.

Я йшов далі.

Було боляче.

Було важко.

Але я йшов.

Бо якщо я зламаюся, нікому буде мене підняти.

Тому що якщо я здамся, це буде мій кінець.

Я цього не дозволив собі.

Я вірив в людей. Але кожного разу помилявся.
Я довіряв.

Я любив.

Я думав, що люди приходять в моє життя не просто так.

Я був готовий ділитися з ними своїми думками, своїми мріями, своєю душею.

Але щоразу…

Щоразу вони виявлялися не тими, за кого себе видавали.

Різні обличчя.

Різні імена.

Різні слова.

Але всередині — завжди одна і та ж гнила сутність.

Я втомлювався зображувати їх у гарних фарбах.

Я втомлювався сподіватися, що цього разу буде інакше.

Але знову наставала мить, коли маска спадала…

І переді мною стояв ще один зрадник.

Ще одна людина, яка ніколи не була щирою.

І знаєте, що залишалося в моїх очах після цього?

Не сльози.

Не біль.

Тільки гнів.

Цей гнів не робить мене сильнішим. Він робить мене самотнім.
У моїй душі більше немає місця для сліз.

Вони давно висохли.

Залишилося лише розчарування.

Я хотів би…

Хотів би, щоб хтось одного разу змінив це.

Щоб хтось розірвав це замкнуте коло.

Щоб прийшла людина, яка б не зрадила.

Не брехала.

Не використовувала мене як фон для своїх ігор.

Але я знаю — вона далеко.

Занадто далеко.

А в мене немає часу чекати.

У мене немає майбутнього.

У мене є тільки тут і зараз.

Я більше не хочу бути чієюсь тінню.
Я не хочу приймати чужий біль.

Я не хочу бути тим, кого використовують.

Я хочу йти своїм шляхом.

Я хочу не залежати від якихось рішень, поглядів, обіцянок.

Я маю себе.

І мені цього достатньо.

Колись ти знайдеш мене.
Я знаю, що ти десь є.

Людина, яка не буде брехати.

Яка не втече в найважливіший момент.

Яка не зрадить.

Ти знайдеш мене.

Але знаєш, що мені важливо?

Щоб ти не просив обіцянок.

Щоб ти не вимагав доказів.

Просто будь.

Просто зрозумій.

Просто залишайся.

І тоді, можливо…

Я знову повірю.