З життя
УДАР У ВІДПОВІДЬ
ВІДПОВІДЬ
– Оксано, хто ця жінка? – тихо запитав Ігор, щоб їх не почули попутники.
– Яка жінка? – Оксана відволіклась від свого телефону, де писала повідомлення подрузі.
– Он там, біля останнього вікна, сидить і постійно на нас дивиться. Я б навіть сказав: нахабно витріщається.
Оксана трохи підвелася, щоб побачити ту, про кого сказав чоловік, і миттєво змінилася в обличчі. Потім зобразила байдужість і знизала плечима:
– Не знаю.
– Не бреши, – розсердився Ігор, – я ж бачив, як ти змінилася при вигляді неї. Хто вона?
– Це моя мама, – трохи помовчавши, відповіла Оксана. За секунду вона вирішила, що краще сказати правду. На всякий випадок.
– Мама? – здивувався Ігор, – ти ж казала, що у тебе немає матері.
– Так і є…
– Не розумію, – Ігор уважно дивився на обличчя дружини, – може, поясниш?
– Давай вдома обговоримо…
– І що, ти навіть не підійдеш до неї? Вона тут живе? У нашому місті?
– Ігорю, благаю тебе, давай поговоримо дома, – в голосі Оксани прозвучала нотка благання, і в очах з’явилися сльози.
– Добре, – кинув чоловік і повернувся до вікна. Образився.
Оксана не стала його втішати. Вона була рада, що її хоч на деякий час залишили в спокої.
Хоча який тут спокій? У голові спливли картинки з дитинства…
***
Оксана не пам’ятала свого батька. Знала лише зі слів мами, що він був «жахливою» людиною.
Мама ще казала, що Оксані дуже пощастило: в її житті є чудова людина. І це – вітчим.
Оксанка добре пам’ятала його з восьми років. Але ніяк не розуміла, що в ньому такого чудового.
Грубий, злий, жадібний. «І за що мама його так любить?» – думала маленька Оксанка, ховаючись у куток, щоб дядько Петро її не знайшов.
Ні, він ніколи її не бив, відкрито не ображав.
Але й за людину не вважав. Ніколи не називав на ім’я. Дивився, ніби крізь неї.
Якщо говорив з дружиною про Оксану, то це звучало приблизно так:
– Дівчинка не вміє себе поводити…
– Твоя дочка заважає мені відпочивати…
– Поясни їй, що гуляти з хлопчиками ще зарано.
– Ти бачила її щоденник? Подивись! Мені соромно, що вона живе в моєму домі!
«У його домі! А нічого, що це наша з мамою квартира?!» – думала Оксана в підлітковому віці. Вона добре пам’ятала, що вони з мамою переїхали в цю квартиру після смерті бабусі.
Одного разу, коли вітчим вимовив цю фразу у тисячний раз, Оксана не витримала і сказала прямо в обличчя:
– Це не я, а ви живете в нашому домі! Якщо не подобається, ідіть! Ніхто плакати не буде!
Вітчим швидко підлетів до неї, неначе хотів затулити рота, але в останній момент зупинився. Різко повернувся до дружини і крізь зуби промовив:
– Зроби так, щоб я її більше не бачив!
Мама схопила Оксану за руку, потягнула за собою з кімнати зі словами:
– Звісно, дорогий, все буде так, як ти хочеш…
Вона завжди дивилася на нього як на божество. Беззастережно підкорялася, доглядала, говорила навмисно м’яким голосом і всіляко намагалася догодити.
Чому? Оксана не розуміла.
В одному вона була впевнена: якщо вітчим захоче, мати легко вижене її з дому.
– Ти що собі дозволяєш? – шипіла мати на Оксану того дня, – не смій так розмовляти з батьком!
– Він мені не батько! – вигукнула Оксана, – і ніколи ним не буде!
– Це не важливо! Він тебе годує, поїть, одягає, а ти… Невдячна!
– Я не просила мене народжувати! – крізь сльози кричала Оксана, – і ростити мене не просила! Треба було віддати мене комусь, щоб не мучитися!
– Треба було! – кинула мати у відповідь, – ніхто не взяв! І твій тато втік, як тільки ти народилася! Все життя мені зіпсувала!
Почувши ці слова від мами, Оксана відчула таку ненависть, що з усієї сили штовхнула матір вбік і вибігла з квартири.
Ніхто її не доганяв. І за той тиждень, що вона була відсутня, ніхто не поцікавився, де вона і що з нею.
Тоді Оксані було п’ятнадцять…
Що вона могла зробити? Нічого.
Подружки по черзі давали їй притулок на кілька днів, але це ніяк не вирішувало проблему. Довелося повертатися.
Трясучись, Оксана відкрила вхідні двері…
– З’явилася? – все, що сказала мати, – йди до своєї кімнати і не виглядай, поки не покличу…
«Очевидно, вона його вмовила», – подумала Оксана і швидко прошмигнула до своєї кімнати.
З того дня вітчим більше ні слова не говорив про Оксану. Вів себе так, наче її не було…
Мама, звісно, у цьому його підтримувала: не кликала доньку до столу, не цікавилася її справами, не намагалася поговорити.
Оксана чітко розуміла: щодо неї вони вже прийняли якесь рішення. Очевидно, просто чекають, коли вона закінчить школу…
І не помилилася. Як тільки Оксана отримала атестат, мати натякнула, що їй час готуватися до самостійного життя.
– Як тільки виповниться вісімнадцять, підеш на свої хліба, – заявила вона і знову замовкла.
Оксана подумала-подумала і вирішила вступати до університету. По-перше, вона звільнить сім’ю від своєї присутності, по-друге – там іногороднім дають гуртожиток. А це означає, що у найближчі п’ять років у неї принаймні буде житло…
В університет Оксана не поступила. Вірніше, поступила, але на платне відділення. Знала, що на навчання ніхто не витратиться, але все ж повідомила:
– Мамо, привітай мене, я стала студенткою.
Мати подивилася на неї байдуже:
– І?
– Правда, за навчання потрібно платити… Трохи…
– Навіть не думай. Ні копійки не отримаєш за свої витівки! Мало ми з батьком в тебе вклали?! Ти ж нам у відповідь тільки нерви псувала! А тепер ми ще й за твоє навчання повинні платити?!
– Вибач. Звичайно, не повинні, – відповіла Оксана, – марно я тобі сказала.
– Ось саме: марно. Ти давай квартиру собі шукай.
– Мамо, мені ж нічим за неї платити…
– Іди працюй, а то – вважай – вирішила вчитися. Даю ще місяць… Потім – на вихід.
– Місяця мало, – Оксана намагалася розжалобити матір, – можна я поживу з вами ще хоча б півроку?
– Скільки? Півроку? Ні вже. Я і так ледве вмовила батька, щоб він терпів твоє присутність. До того ж ми плануємо ремонт. Хочемо з твоєї кімнати зробити спальню. Коротше: місяць, не більше…
І Оксана зняла квартиру. Квартирою це можна було назвати з натяжкою. Маленька кімнатка у приватному секторі. Без зручностей. З піччю. Але дешево…
Коли дівчина йшла з рідного дому, мати дала їй з собою виделку, ложку, тарілку, чашку, столовий ніж і маленьку каструльку. Потім додала: один рушник і старий комплект постільної білизни.
– Ось ще візьми, – сказала вона, ховаючи очі і простягуючи Оксані невеликий пакетик, – удачі тобі, доню. Сподіваюся, ти подорослішаєш і мене зрозумієш.
– Дякую, мамо, – відповіла Оксана, – можна я свої зимові речі пізніше заберу?
– Тільки не затягуй, бо можеш їх тут і не знайти…
– Невже викинеш?
– Я – ні, а ось татові це може не сподобатися. Ти ж розумієш…
– Розумію, – Оксана обняла маму, – ну все, я пішла…
Ось так, у вісімнадцять років, Оксана вийшла в самостійне життя.
З материнським благословенням…
Грошей, що дала мама, вистачило до першої зарплати. Правда, Оксана економила кожну копійку. Навіть транспортом не користувалася: добиралася до фабрики пішки.
Отримавши першу зарплату, вона відчула себе справжньою багатійкою! Купила крупи і макаронів на запас, пляшку рослинної олії і ціле відро картоплі.
Потрібно було ще придбати шампунь, мило, зубну пасту…
Закупивши все необхідне, Оксана порахувала залишок грошей і, відклавши в красивий конверт невелику суму, вирішила: нехай потрохи, але буду відкладати на житло.
До матері вона поїхала десь через місяць: побачитися (вона все ще наївно вірила, що мати буде рада їй) і забрати теплі речі: літо закінчилося, на вулиці стало прохолодно по-осінньому.
Двері їй відкрив якийсь хлопець.
– Привіт, помилилася дверима? – весело запитав він.
– Власне, я до мами, – розгубилася дівчина.
– А… Ти, напевно, Оксана? Заходь. Мами немає, але ти можеш її почекати.
– І почекаю, – Оксана рішуче пройшла на кухню.
Хлопець спробував заговорити з гостею, але Оксана так на нього подивилася, що він поспішив ретируватися.
Прийшла мати. Особливо не зраділа. На запитання Оксани про молодого чоловіка відповіла:
– Це Олег. Син чоловіка від першого шлюбу.
– А чому він живе з вами? Ти ж планувала ремонт.
– Він ненадовго. Оглянеться в місті, влаштується на роботу і переїде на приватну квартиру.
– Зрозуміло, – кинула Оксана, – я там своє взуття забрала і куртку…
– Забирай усе. Нічого не залишай. Надоїло з місця на місце перекладати.
– Коли це тобі набридло, мамо? Мене всього-то два місяці не було.
– А ти не умничай, – розсердилась мати, – приїхала – забирай усе.
– Ти навіть не запитаєш, як я живу?
– Мені це не цікаво, – мама явно не могла (може і хотіла б) спілкуватися при Олегові.
– Що ж, ти мене не здивувала, – Оксана пішла до передпокою…
– Тебе провести? – вигулькнув звідкись Олег, – як ти таку велику сумку потягнеш?
– Якось, – кинула Оксана і вийшла з квартири…
Через пару місяців приїхала знову. Тепер за пуховиком. І знову їй відкрив Олег. На цей раз мама була вдома. На запитання Оксани:
– Він усе ще у вас? – мати вибухнула:
– Це не твоє діло! Він буде тут жити скільки захоче! Зрештою, він до батька приїхав!
– А я тут жила з мамою, – промовила Оксана, – тільки мене це чомусь не врятувало.
– Не порівнюй! Це інше!
– Яке інше? – твердо спитала Оксана, – в чому різниця?
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати! – закричала мати, – це мій дім і тільки я вирішу, хто в ньому буде жити.
– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?!
– Те, що чужа людина тобі дорожча за рідну дочку, – Оксана говорила впевнено і спокійно, чим остаточно вивела матір з рівноваги.
– У мене немає ніякої дочки! – вигукнула вона, – а Олежка – син мого коханого чоловіка! Він для мене більше, ніж син!
– Вітаю, – Оксана дивилася на матір, ніби перед нею була зовсім чужа жінка, – в такому випадку, у мене більше немає матері.
Вона пішла.
Впевнена, що назавжди.
Чотири роки Оксана не давала про себе знати. Не дзвонила, не приходила.
І ось тепер ця зустріч…
***
Поки Оксана перебувала у спогадах, мати піднялася зі свого місця і підійшла до дочки.
Ігор встав, звільняючи їй місце.
– Здрастуй, – Оксана почула поруч знайомий до болю голос, який вона намагалася забути.
– Привіт, – ледве вимовила вона у відповідь.
– Це хто? – мати кивнула в бік Ігоря.
– Чоловік.
– Вітаю.
– Дякую.
– У нас теж все добре. Тато працює, Олежек дівчину знайшов. Мила така, спокійна. Весілля через місяць. Знаєш, я скоро бабусею стану. Таке щастя! Ми для дитини вирішили твою кімнату виділити. Вже ремонт почали. Купили найдорожчі шпалери з дитячим малюнком. А ще ми з татом вирішили, що купимо дачу. Десь неподалік. Дитині потрібне свіже повітря, вітаміни. Ось шукаємо: щось недороге, але, щоб будиночок був житловий і обов’язково річка поруч. Ну, або озеро…
Оксана слухала ці слова і не могла взяти до тями, чому ця чужа жінка їй це все розповідає.
– А ти давно заміжня?
– Два роки тому, – автоматично відповіла Оксана.
– Про дітей думаєте?
– Сину майже рік.
– Значить, у мене є онук?
– У вас? – Оксана нарешті повернулася до матері.
– У мене, – на секунду зам’ялась мама, – ти ж моя дочка.
– Ви щось плутаєте, жінко. Моя мама померла чотири роки тому…
Мати зблідла. Мовчки піднялася і пішла до виходу.
Оксана відвернулася до вікна: їй зовсім не жаль було… цю жінку.
Ігор увесь час задумливо дивився на обох, приглядався до розмови.
І раптом зрозумів: вони ж абсолютно чужі!
І він вирішив, що не стане розпитувати дружину про минуле. Чомусь стало страшно туди зазирнути…
A Family Torn Apart: Secrets, Betrayal, and Redemption in an Ordinary English Home – The Heartbreaking Journey from a Sunday Dinner in Silence to a Miraculous Survival, and the Price of Forgiveness
RAW NERVE In the Taylor household, everyone lived their own separate lives. Mr. Simon Taylor, apart from having a wife,...
A Life Put Right: “Lydia, I forbid you from speaking to your sister or her family! They have their own life, we have ours. Did you ring Natalie again? Complain about me? I warned you—don’t blame me if anything happens,” snapped Brian, gripping my shoulder painfully. As always, I quietly retreated to the kitchen, blinking back bitter tears. No, I’d never complained to my sister about the life I shared with my husband. We just talked. We still had elderly parents; there was always something to discuss. That infuriated Brian. He despised my sister Natalie—her family enjoyed a peace and comfort that ours never had. When I married Brian, I was the happiest girl in England. Swept up in a whirlwind romance, I hadn’t given a thought to his lack of height—Brian barely reached my chin—or to his mother, who turned up at the wedding barely able to stand. I later learned she was a longtime alcoholic. Blinded by love, I ignored the warnings. But a year into our marriage, I began to question my happiness. Brian drank heavily, staggering in late and reeking of cheap whisky. Then came the string of affairs. I worked as a nurse at the local hospital. My pay was measly. Brian preferred the company of the pub over supporting his wife. I stopped dreaming of children. Instead, I doted on our pedigree cat. I wanted no child with an alcoholic for a father, even if I still loved Brian. “You’re a fool, Lydia! Look at all the men watching you while you waste yourself on that little tyrant. What do you see in him? You’re always covered in bruises from his fists. Think no one notices those black eyes under all that concealer? Leave him before he actually kills you, silly girl,” scolded my colleague and friend. Indeed, Brian often unleashed his anger in violence. Once he beat me so badly I couldn’t manage my hospital shift. Worse: he locked me in the flat and took the keys. After that, I grew to fear him. My soul shriveled; my heart raced whenever Brian turned his key in the lock. I thought he blamed me: for childlessness, for being a poor wife, for everything. So I never resisted when he lashed out. Why did I still love him? I remembered his mother’s advice, witch-like as she was: “Listen to your husband, love him with all your heart, forget your family and so-called friends. They’ll never do you any good.” So I left behind my friends, my family, and surrendered to Brian’s will. But I liked Brian’s melodramatic apologies. On his knees, kissing my feet, covering our bed with stolen rose petals from the neighbour’s garden. I soared in those moments. Of course, I knew the roses were pilfered, sold for cheap by a drinking mate to win his own wife’s forgiveness. But I forgave, too. Perhaps I’d have spent my life as Brian’s doormat, always picking up the pieces, had fate not intervened… “Let go of Brian, I’ve had a son with him. You’re barren; it’s time you stepped aside for our child’s sake,” demanded an impertinent stranger at my door. “I don’t believe you! Leave now, before things get worse!” I shouted back. Brian denied everything, but I pressed on: “Swear he’s not your son!” I knew he couldn’t. Brian was silent. I understood everything then. “Lydia, I’ve never seen you smile. Is everything alright?” asked Mr. Harrison, our hospital’s consultant, who I’d assumed barely noticed me. “Everything’s fine,” I replied shyly. “It’s wonderful, when people’s lives are in order. That’s when life is beautiful,” he said mysteriously. Mr. Harrison had once divorced his cheating wife and now lived alone, with a grown daughter. He was unremarkable: glasses, balding, short. Still, his aftershave sent a shiver through me; I found him strangely irresistible. After his kind words, I realised my life was chaos. Time was marching on, and I was running out of it to sort myself out. I left Brian and returned to my parents. Mum was astonished: “Lydia, what happened? Did he kick you out?” “No, Mum, I’ll explain later.” I was too ashamed to describe my married life. Later Brian’s mother rang, cursing and blaming me. But I had already begun to breathe again, thank goodness to Mr. Harrison. Brian raged, stalked me, threatened me. But he didn’t know I was finally free. “Brian, stop wasting your time on me—your son needs you. I’ve turned the page. Goodbye,” I told him calmly. I returned to Natalie and my parents. I became myself again—not a puppet. “Goodness, Lydia, I barely recognise you! You’re glowing, happier,” my friend exclaimed. Then Mr. Harrison proposed: “Lydia, let’s get married. I give you my word—you won’t regret it. Just call me by my first name at home; save the formal titles for work.” “But do you love me, Harrison?” “Oh, forgive me—I forget women need to hear it. I believe I do. But actions matter more.” “I do, Harrison. I know I’ll love you for certain,” I replied, overjoyed. Ten years passed. Every day, Harrison showed me his gentle devotion. No empty promises or theatrical apologies like Brian. He cared for and cherished me, always surprising me with his generosity. We never had children together—perhaps I was truly “barren.” But Harrison never blamed me, not once. “Lydia, it seems it’s our destiny to just have each other. That’s more than enough for me,” he reassured me whenever I mourned lost motherhood. Harrison’s daughter gave us our darling granddaughter, Sarah, who became the centre of our world. As for Brian, he drank himself to death before fifty. His mother still scowls at me across the market, but her anger no longer reaches me. I almost pity her. And as for us—Harrison and me? Our life is in order now. Life is wonderful.
LIFE IN ORDER “Linda, I forbid you from speaking to your sister and her family! Theyve got their own lives,...
Bittersweet Happiness – Why Isn’t This Young Lady Good Enough for You? She’s a Wonderful Girl: Modest, Tidy, Studious—And She Loves You. A Mother’s Worries for Her Nearly Forty-Year-Old Son Who Can’t Settle Down, His Trail of Relationships, And the Unexpected Arrival of True Love with a Woman Seven Years His Senior, Mother of Three, Living in a Hostel—Culminating in the Birth of Their ‘Sunshine Child’ and the Joy and Challenges of Their Unusual Family
BITTERSWEET JOY What is it that you dont like about this young lady? Shes a good girl, well-mannered, tidy, does...
I’ll Remind You “Miss Mary, I can’t get this swirl right,” whispered little Archie, the Year 2 boy, despondently poking his brush at the stubborn green leaf of his painted flower. “Try a lighter touch, sweetheart—like you’re stroking a feather across your palm. That’s it—beautiful! That’s not a swirl, it’s a masterpiece!” smiled the elderly teacher. “And who is such a wonderful painting for?” “For my mum!” Archie beamed, triumphant over the defiant leaf. “It’s her birthday today! It’s my present!” The pride in his voice after the teacher’s praise was unmistakable. “Well, your mum is a lucky lady, Arch. Don’t close your sketchbook just yet—let those colours dry a minute, so they don’t smudge. And when you get home, gently tear out this page. Your mum will absolutely love it, you’ll see!” Miss Mary cast a last, fond glance at the boy’s dark head, bent over the page, then returned to her desk, inwardly smiling. A birthday gift for Mum! It had been too long since she had seen such beautiful presents. Archie truly had a gift for art—she must call his mother and suggest the art school; such talent deserves to be nurtured. And she’d ask her old pupil if she liked the present. Miss Mary couldn’t tear her eyes from the flower’s leaves, almost expecting them to stir and shimmer to life. Definitely takes after his mum! When Lottie was his age, she was just as good at drawing… ***** That evening, the teacher’s phone rang. “Hello, Miss Mary, it’s Lottie—Archie Cottam’s mum,” the young woman’s voice came crisply. “Just calling to say Archie won’t be in tomorrow.” “Hello, Lottie! Did something happen?” Miss Mary asked kindly. “Yes! That scamp ruined my whole birthday!” the voice bristled. “Now he’s laid up with a fever, ambulance just left.” “How’s that? He went home healthy, with a present for you…” “You mean those scribbles?” “What scribbles? Lottie, he drew you flowers! I was going to call to ask about enrolling him at art school!” “I’ve no idea about flowers, but I certainly wasn’t expecting a soggy, flea-ridden bundle!” “A bundle? What are you talking about?” Miss Mary was baffled as she listened, her frown deepening with each anxious word from the mother. “You know what, Lottie—do you mind if I come round now? I’m only next door…” A few moments later, after Lottie agreed, Miss Mary slipped into the hallway clutching her thick, battered album—full of faded photos and cherished childhood drawings from that first, long-ago class she’d ever taught. In Lottie’s bright kitchen, chaos reigned. As Lottie cleared away cake and dishes, she told the story: How Archie had come home late, dripping mud and water from his bag, coat, and trousers… How he’d pulled a soaking wet puppy from under his jumper—reeking to high heaven! He’d climbed into a frozen ditch for it, where some big boys had chucked it! His ruined textbooks, the ruined sketchbook—now nothing but blots and stains—and a fever which shot up near forty in an hour… How the guests had left, no one tasted the cake, and how the paramedic had scolded her—the negligent mother who hadn’t kept an eye on her son… “So, I took it back to the dump when Archie fell asleep. His sketchbook’s there on the radiator—there’s not a trace left of the flowers, just blotches!” Lottie sniffed. And as she rattled on, she never noticed how, with every word, every harried phrase, Miss Mary’s face grew darker. But when she heard what had happened to the puppy Archie rescued, her frown turned thunderous. She stroked the tattered sketchbook fondly and began quietly: She spoke of green swirls and living flowers… of a boy’s diligence and courage beyond his years. Of a gentle heart, quick to stand up to bullies, to defend the weak. Of the cruelty of those children who’d thrown a helpless pup into that frozen ditch. Then she led Lottie to the window. “There’s the ditch,” she pointed. “It could have swallowed Archie, let alone a tiny puppy. Did Archie care about that? Or was he thinking about those flowers he’d been so careful not to spoil, the gift for his mother?” And maybe, she went on, Lottie had forgotten the day back in the ’90s when she was a girl herself, sobbing on the bench outside school, clutching a scruffy kitten rescued from the bullies. How the whole class had stroked the cat and waited for Lottie’s mum; how Lottie hadn’t wanted to go home, how she blamed her parents when they’d thrown out that “flea-ridden bundle”—only to relent later. Miss Mary dug out an old photograph of that day—a little girl in a white pinafore, hugging a kitten, surrounded by classmates, smiling so warmly—and a faded drawing of a girl holding a fluffy kitten in one hand and clinging to her mum with the other. “I’ll remind you,” Miss Mary’s voice was stern now. “I’ll remind you of Tilly, and Patch, that lolloping mongrel who walked you all the way to university, and even the old rook with the broken wing you nursed back to health… I’ll remind you of the kindness that once blossomed bright as wildflowers in your heart.” She paused, brushing away a tear, and added: “If it were up to me, I’d have kissed that rescued puppy and Archie both! I’d frame those colourful blotches! For what better gift is there for a mother than raising a child with a kind heart?” And she never noticed, as she spoke, how Lottie’s face transformed—how she cast worried, guilty glances at Archie’s closed bedroom door, clutching the battered sketchbook with limp, pale fingers. “Miss Mary! Please—could you watch Archie for a moment? Just for a few moments. I won’t be long, I promise!” Under her teacher’s watchful gaze, Lottie grabbed her coat and dashed outside, heedless of puddles or mud, running for the far-off rubbish tip. She called and searched, looking under dirty boxes, sifting through bin bags, casting anxious glances back at home… Would she be forgiven? ***** “Arch, who’s got his nose in your painting there? Is that your friend—Digger?” “That’s him, Miss Mary! Does he look like him?” “He certainly does! And that star-shaped patch on his paw! Remember how your mum and I scrubbed them clean?” she laughed warmly. “I wash his paws every day now!” Archie declared proudly. “Mum says, ‘If you have a friend, you look after him!’ She bought us a special bowl, just for the job.” “You have a lovely mum,” smiled Miss Mary. “Are you drawing her another present?” “Mm-hmm—for a frame. She keeps those blotches in one, and she always smiles at them. Can you really smile at blotches, Miss Mary?” “At blotches? Maybe you can, if they come from the heart. Tell me, how’s art school? Is it going well?” “Really well! Soon I’ll be able to paint Mum’s portrait. She’ll be so happy! And look—” Archie pulled a folded paper from his rucksack. “This is from my mum—she draws too.” Miss Mary unfolded the sheet and gently squeezed the little boy’s shoulder. There, on the bright paper, Archie grinned brilliantly, hand resting on the head of an adoring black mongrel. Beside them stood a tiny, blonde girl in old-fashioned uniform, clutching a fluffy kitten… On the left, from behind a desk piled with books, smiled an ageless teacher, her wise and gentle eyes alive with joy. In every brushstroke and every vibrant hue, Miss Mary felt the quiet, boundless pride of a mother’s love. Brushing away tears, she smiled—there, nestled in the corner of the painting, in looping, flower-coloured letters and delicate green swirls, was a single word: “Remember.”
ILL REMIND YOU Miss Mary, the swirl here just isnt working. The quiet, sad words came from little Tom, a...
My Dear Wife – When my brother would visit, he always asked, “How have you managed to live with the same wife for so many years? What’s your secret?” “Love and endless patience—that’s all there is to it,” I’d always reply. “Not for me,” he’d laugh. “I love all women—each one’s a mystery. Why live with an open book?” My younger brother, Peter, married at eighteen; his bride, Anna, was ten years his senior. She fell in love with Peter for life, but for him, it was only a fling. Anna moved into Peter’s crowded family home, treasured her collection of porcelain figurines, and believed she’d caught happiness by the tail. I, meanwhile, was hoping to find the one woman to love forever—and I did, marrying my wife over fifty years ago. Anna and Peter lasted ten years. She gave her all to their marriage, but he grew restless, drinking more, staying out with questionable friends, and finally, smashing her precious figurines in a drunken rage—leaving only one intact. After they divorced, Anna and her son returned to her hometown, and Peter spiraled deeper, remarrying and divorcing, his once-promising future lost to drink and chaos. Years later, terminally ill and alone, Peter asked me to deliver a suitcase filled with porcelain figurines and his savings to Anna—his final apology for all she’d endured. I found Anna, now caring for her ill son, and gave her Peter’s last gift. She thanked us in a letter—and sold the figurines to fund a new life in Canada for herself and her son. “I’m grateful that Peter considered me his dear wife,” she wrote. “Perhaps he never stopped loving me after all.”
MY DEAREST WIFE How on earth do you manage to live with the same wife all these years? Whats your...
Fate on the Hospital Ward Bed: A Nurse’s Unlikely Love Story with a Tuberculosis Patient—From an Abandoned Husband and a Cold Wife to Building a New Family, Heartbreak and Healing Across the Years
FATE ON THE HOSPITAL BED Miss, here, take these groceries and look after him! Im afraid to go near, let...
I Never Took What Wasn’t Mine: The Story of Martha, Anastasia, and the Choices That Changed Their Lives Forever
NEVER CLAIMED ANOTHERS DUE Even as a schoolgirl, Martha looked down on Anne and, at the same time, envied her....
Worn Down by the Mother-in-Law and the Wife: That Night, the Most Stoic Man in Our Village—Steadfast Stephen—Came to My Countryside Surgery, Silent and Broken, Longing to Walk Away from the Nagging, Until a Kind Word Proved the Best Medicine for a Weary Soul
Fed up with the mother-in-law and the wife That evening, the quietest, most stoic fellow in all our village paid...