З життя
Квартира в подарунок
Варвара сиділа на кухні, міцно тримаючи в руках телефон. Голос матері в слухавці звучав одночасно й прохально, і докірливо. Типова мама — навіть коли просить, усе одно тисне.
— Мамо, я не проти допомогти, але… — Варвара замислилася, підбираючи слова. — Олена живе у мене вже вісім місяців. Вісім! Пам’ятаєш, як тітка Валентина говорила про “кілька тижнів, поки роботу не знайде”?
— Ну і що? Зараз такі тяжкі часи, роботу знайти…
— Вона навіть не шукає! — Варвара відчула, як всередині піднімається хвиля роздратування. — Вчора весь день у ванній сиділа, робила ті свої маски для волосся. Потім серіал дивилася. Потім…
— Варварочко, ну вона ж вагітна…
— Вона дізналася місяць тому! А раніше що заважало?
В слухавці повисла важка пауза. Варвара чула, як мати важко зітхає. Це її фірмовий зітхання, що означало: “Яка ж ти безсердечна донька, я тебе не так виховувала”.
— Мамо, це моя квартира. Ви ж викупили частку у тітки Валентини саме для мене, пам’ятаєш?
— Технічно, — мамин голос став сухішим, — квартира наша. Ми просто дозволили тобі там жити.
Варвара заплющила очі. Оце так. Знову.
— Я думала, це був подарунок. На закінчення університету.
— Звісно, подарунок! Але ти ж розумієш, що в сім’ї потрібно…
— Що потрібно? — перебила Варвара. — Терпіти, коли Олена їсть мою їжу, використовує мою косметику і приводить свого хлопця, коли мене немає вдома? До речі, того самого, від якого вона тепер вагітна.
— Варваро! — в маминому голосі зазвучали стальні нотки. — Тітка Валентина стільки для нас зробила! Коли батько хворів, хто нам допомагав? Хто з тобою був, поки я на двох роботах працювала?
Варвара зітхнула. Цю пісню вона чула вже сотню разів. Борг перед тіткою Валентиною, який, мабуть, ніколи не буде виплачено повністю.
— Мамо, я вдячна тітці Валентині, справді. Але це не означає, що я повинна…
— Тітка Валентина дзвонила вчора, — знову перебила мати. — Плакала. Каже, ти Олену зовсім замучила. Придираєшся до кожної дрібниці.
Варвара фыркнула.
— Дрібниці? Вона взяла мою нову кофту без дозволу і пролила на неї сік! Потім сказала: “Ой, ну ти ж не образишся, ми ж рідня”. І навіть не вибачилася!
— Господи, Варваро, це просто кофта…
— Справа не у кофті! — Варвара відчула, як до горла підступає ком. — Справа в повазі. У власних межах. У тому, що я приходжу додому і відчуваю себе гостем у власній квартирі.
В слухавці знову повисла пауза. Потім мати промовила тихо, але з натиском:
— Знаєш, бабуся б дуже засмутилася, почувши, як ти говориш. Для неї сім’я була…
— Не треба, — урвала Варвара. — Не треба згадувати бабусю щоразу, коли хочеш мене в чомусь переконати.
— Але це правда! Ця квартира — бабусина спадщина. Вона хотіла, щоб…
— Щоб що? Щоб я жила з Оленою до кінця життя? Щоб терпіла її вибрики? Щоб…
Телефон пілікнув — вхідний дзвінок. Варвара поглянула на екран: тітка Валентина. Ну звісно.
— Мамо, тітка дзвонить. Напевно, хоче особисто мені розповісти, яка я погана сестра.
— Візьми слухавку, Варваро. Поговори з нею як людина.
— Гаразд, — Варвара зітхнула. — Передзвоню потім.
Вона переключилася на дзвінок тітки, подумки готуючись до нової порції докорів.
— Алло, тьотю Валентино.
— Варварочко! — голос тітки звучав перебільшено бадьоро. — Як ти, солнишко?
“Солнишко”. Варвара поморщилася. Тітка називала її так тільки, коли збиралася щось попросити.
— Нормально, — сухо відповіла вона.
— Оленька каже, у вас там якісь… непорозуміння?
Варвара закотила очі. Непорозуміння. Ну так.
— Тьотю Валентино, коли ви з мамою запропонували, щоб Олена пожила зі мною, йшлося про кілька тижнів. Максимум про місяць.
— Ой, ну що ти як бухгалтер, ці терміни рахуєш! — тітка засміялася, але в сміху чутно було роздратування. — Рідні люди так не чинять.
— А як чинять рідні люди? — Варвара відчула, як всередині кипить злість. — Приходять без запиту? Беруть речі без дозволу? Приводять друзів, коли мене немає вдома?
— Варварочко, ну що ти… Олена просто відкрита людина, вона звикла…
— Знаєш, до чого вона ще звикла? До того, що за неї все вирішують інші. Мама з татом викупили частку в квартирі, щоб я могла тут жити. Це був подарунок мені.
— Ну, не зовсім так, — тітчин голос став прохолоднішим. — Це бабусина квартира. Загальна спадщина. Ми з твоєю мамою просто домовилися…
— Домовилися, що ви продаєте свою частку моїм батькам, — твердо сказала Варвара. — І вони заплатили за неї. Повну ринкову вартість.
— Гроші, гроші! — в голосі тітки з’явилися істеричні нотки. — Усе про гроші! А про те, що Оленька вагітна, ти подумала? Куди їй іти? На вулицю?
— У неї є хлопець. Батько дитини, між іншим.
— Він безвідповідальний, сам без даху! Поїхав з міста, тільки-но дізнався про вагітність.
“Цікаво, чому”, — подумала Варвара, але вголос сказала:
— Тьотю Валентино, у вас трикімнатна квартира. Ви з дядьком Миколою живете удвох. Чому Олена не може жити з вами?
Пауза. Варвара майже фізично відчувала, як тітка підбирає слова.
— У нас… незручно. Дядько Микола працює вдома, йому потрібна тиша. І потім, у вас з Оленою завжди були хороші стосунки. Ви ж як сестри виросли. Вона народить, і для тебе це буде чудовий досвід догляду за малюком.
“Як сестри”. Варвара гірко усміхнулася. Олена завжди була тією, кому все сходило з рук. Мила, безпосередня Оленька, яка “просто не думає про наслідки”. У той час як Варвара була “відповідальною”, “розумною”, “дорослою не по роках”. Тією, хто має поступатися, розуміти, прощати.
— Тьотю Валентино, я не можу більше так. Я поговорю з Оленою сьогодні. Їй потрібно шукати інше житло.
— Що?! — тітчин голос злетів до пронизливих ноток. — Ти не можеш! Вона вагітна! Це стрес! Ти хочеш, щоб вона втратила дитину?!
Варвара відчула, як ледве стримує себе від лайки. Ось воно. Головна зброя. Якщо не вдається тиснути на совість через “сімейні цінності”, завжди можна звинуватити в потенційній шкоді дитині.
— Я не виганяю її на вулицю прямо зараз. Я даю їй час знайти…
— Я дзвоню твоїй мамі! — перебила тітка. — Це просто… це просто обурливо! Після всього, що ми для тебе зробили.
Зв’язок обірвався. Варвара повільно опустила телефон на стіл. Руки тремтіли.
Вхідні двері гримнули. По коридору клацали підбори.
— Варварочка! — голос Олени звучав солоденько. — Ти вдома? Уяви, я зустріла Катрусь, ну, пам’ятаєш, ми з нею в школі вчилися? Вона заміж вийшла, уявляєш! За якогось багатого айтішника. Таке кільце показувала, я мало не осліпла!
Олена влетіла на кухню. Засмагла, з новим манікюром, у дорогих джинсах. Жодних ознак вагітної жінки у скрутному становищі.
— Слухай, я тут подумала… — Олена плюхнулася на стілець навпроти Варвари. — Може, перестановку зробимо? Мені здається, диван краще біля вікна поставити. І взагалі, коли малюк народиться, потрібно буде дитячий куточок організувати…
Варвара дивилася на неї, відчуваючи, як всередині щось обривається. Остання ниточка терпіння.
— Олена, нам потрібно поговорити.
— Ой, тільки не зараз, гаразд? — Олена махнула рукою. — У мене голова розколюється. Ці вагітні гормони, жах просто! Я краще приляжу.
Вона встала і направилася до виходу з кухні.
— Олена, — Варвара підвищила голос. — Тобі потрібно звільнити квартиру.
Олена застигла в дверному проході. Повільно повернулася.
— Що?
— Тобі потрібно звільнити квартиру, — повторила Варвара, відчуваючи дивне спокій. — Я даю тобі місяць на пошук житла.
Олена дивилася на неї з таким здивуванням, ніби Варвара раптом заговорила китайською.
— Ти жартуєш, так? — нарешті видавила вона. — Це якийсь прикол?
— Ні. Я цілком серйозна.
Обличчя Олени спотворилося.
— Ти… ти не можеш! Це бабусина квартира! У мене таке ж право тут жити, як і у тебе!
— Ні, Олена. Мої батьки викупили частку у твоєї мами. Юридично це їхня власність.
— Плевать я хотіла на юридично! — Олена підвищила голос. — Ми сім’я! Ти що, не розумієш? Я вагітна! Мені нікуди йти!
— У тебе є батьки. Є батько дитини. Є друзі, нарешті.
— Я дзвоню мамі! — Олена вихопила телефон з кишені. — Вона тобі все пояснить!
— Не треба, — Варвара похитала головою. — Вона вже дзвонила. І мама теж.
— І що?
— І нічого. Моє рішення не зміниться.
Олена втупилася на неї з неприкритою ненавистю.
— Значить, ось як? Виганяєш вагітну родичку на вулицю? Нічого, мама з тіткою Іриною розберуться. Ти ще пожалкуєш!
Вона розвернулася і вилетіла з кухні. Через хвилину гримнули вхідні двері.
Варвара сиділа, дивлячись у вікно. Дивно, але замість очікуваного почуття провини вона відчувала лише полегшення. І втому. Безкінечну втому від цієї гри в “сімейні цінності”, де цінності чомусь завжди були односторонніми.
Телефон завібрував. Повідомлення від мами: “Тітка Валентина в істериці. Що ти накоїла?”
Варвара не стала відповідати. Замість цього вона відкрила браузер і набрала в пошуку: “Львів оренда квартир”.
Минуло три місяці. Варвара сиділа в кафе на проспекті Свободи і дивилася, як за вікном падає мокрий львівський сніг. Навпроти неї сидів Михайло — її хлопець, з яким вона познайомилася ще в Києві, але який переїхав до Львова на півроку раніше.
— Ну що, не шкодуєш? — запитав він, мішучи каву.
Варвара похитала головою.
— Ні. Шкодую тільки, що не зробила цього раніше.
Її телефон завібрував. Дзвінок від батька.
— Привіт, доню.
— Привіт, тату, — голос батька звучав незвично урочисто. — У мене новини.
— Які?
— Ми продали квартиру.
Варвара застигла.
— Бабусину? А як же…
— Олена переїхала до батьків, — батько хмикнув. — Після того, як ти поїхала, вона намагалася закріпитися там, але… Взагалі, ми з мамою вирішили, що досить. Продали квартиру. Гроші переведем тобі.
— Що? — Варвара не повірила своїм вухам. — Мені?
— Тобі, — в голосі батька звучала усмішка. — Це був подарунок тобі, пам’ятаєш? На завершення університету. Просто ми з мамою… трохи заплуталися. Піддалися тиску. Пробач нас.
Варвара відчула, як до очей підступають сльози.
— Тату, я не знаю, що сказати…
— Нічого не кажи. Просто будь щаслива. І… ми з мамою пишаємося тобою. Тим, що ти змогла постояти за себе. Навіть коли ми не підтримали.
Після розмови Варвара довго сиділа мовчки, дивлячись у вікно.
— Що сталося? — запитав Михайло, накриваючи її руку своєю.
— Здається, я щойно стала дорослою, — тихо відповіла Варвара. — По-справжньому.
За вікном продовжував падати сніг, стираючи сліди минулого і відкриваючи чистий аркуш для нового життя. Життя, де вона сама вирішує, кого впускати в свій дім і в своє серце.
A Family Torn Apart: Secrets, Betrayal, and Redemption in an Ordinary English Home – The Heartbreaking Journey from a Sunday Dinner in Silence to a Miraculous Survival, and the Price of Forgiveness
RAW NERVE In the Taylor household, everyone lived their own separate lives. Mr. Simon Taylor, apart from having a wife,...
A Life Put Right: “Lydia, I forbid you from speaking to your sister or her family! They have their own life, we have ours. Did you ring Natalie again? Complain about me? I warned you—don’t blame me if anything happens,” snapped Brian, gripping my shoulder painfully. As always, I quietly retreated to the kitchen, blinking back bitter tears. No, I’d never complained to my sister about the life I shared with my husband. We just talked. We still had elderly parents; there was always something to discuss. That infuriated Brian. He despised my sister Natalie—her family enjoyed a peace and comfort that ours never had. When I married Brian, I was the happiest girl in England. Swept up in a whirlwind romance, I hadn’t given a thought to his lack of height—Brian barely reached my chin—or to his mother, who turned up at the wedding barely able to stand. I later learned she was a longtime alcoholic. Blinded by love, I ignored the warnings. But a year into our marriage, I began to question my happiness. Brian drank heavily, staggering in late and reeking of cheap whisky. Then came the string of affairs. I worked as a nurse at the local hospital. My pay was measly. Brian preferred the company of the pub over supporting his wife. I stopped dreaming of children. Instead, I doted on our pedigree cat. I wanted no child with an alcoholic for a father, even if I still loved Brian. “You’re a fool, Lydia! Look at all the men watching you while you waste yourself on that little tyrant. What do you see in him? You’re always covered in bruises from his fists. Think no one notices those black eyes under all that concealer? Leave him before he actually kills you, silly girl,” scolded my colleague and friend. Indeed, Brian often unleashed his anger in violence. Once he beat me so badly I couldn’t manage my hospital shift. Worse: he locked me in the flat and took the keys. After that, I grew to fear him. My soul shriveled; my heart raced whenever Brian turned his key in the lock. I thought he blamed me: for childlessness, for being a poor wife, for everything. So I never resisted when he lashed out. Why did I still love him? I remembered his mother’s advice, witch-like as she was: “Listen to your husband, love him with all your heart, forget your family and so-called friends. They’ll never do you any good.” So I left behind my friends, my family, and surrendered to Brian’s will. But I liked Brian’s melodramatic apologies. On his knees, kissing my feet, covering our bed with stolen rose petals from the neighbour’s garden. I soared in those moments. Of course, I knew the roses were pilfered, sold for cheap by a drinking mate to win his own wife’s forgiveness. But I forgave, too. Perhaps I’d have spent my life as Brian’s doormat, always picking up the pieces, had fate not intervened… “Let go of Brian, I’ve had a son with him. You’re barren; it’s time you stepped aside for our child’s sake,” demanded an impertinent stranger at my door. “I don’t believe you! Leave now, before things get worse!” I shouted back. Brian denied everything, but I pressed on: “Swear he’s not your son!” I knew he couldn’t. Brian was silent. I understood everything then. “Lydia, I’ve never seen you smile. Is everything alright?” asked Mr. Harrison, our hospital’s consultant, who I’d assumed barely noticed me. “Everything’s fine,” I replied shyly. “It’s wonderful, when people’s lives are in order. That’s when life is beautiful,” he said mysteriously. Mr. Harrison had once divorced his cheating wife and now lived alone, with a grown daughter. He was unremarkable: glasses, balding, short. Still, his aftershave sent a shiver through me; I found him strangely irresistible. After his kind words, I realised my life was chaos. Time was marching on, and I was running out of it to sort myself out. I left Brian and returned to my parents. Mum was astonished: “Lydia, what happened? Did he kick you out?” “No, Mum, I’ll explain later.” I was too ashamed to describe my married life. Later Brian’s mother rang, cursing and blaming me. But I had already begun to breathe again, thank goodness to Mr. Harrison. Brian raged, stalked me, threatened me. But he didn’t know I was finally free. “Brian, stop wasting your time on me—your son needs you. I’ve turned the page. Goodbye,” I told him calmly. I returned to Natalie and my parents. I became myself again—not a puppet. “Goodness, Lydia, I barely recognise you! You’re glowing, happier,” my friend exclaimed. Then Mr. Harrison proposed: “Lydia, let’s get married. I give you my word—you won’t regret it. Just call me by my first name at home; save the formal titles for work.” “But do you love me, Harrison?” “Oh, forgive me—I forget women need to hear it. I believe I do. But actions matter more.” “I do, Harrison. I know I’ll love you for certain,” I replied, overjoyed. Ten years passed. Every day, Harrison showed me his gentle devotion. No empty promises or theatrical apologies like Brian. He cared for and cherished me, always surprising me with his generosity. We never had children together—perhaps I was truly “barren.” But Harrison never blamed me, not once. “Lydia, it seems it’s our destiny to just have each other. That’s more than enough for me,” he reassured me whenever I mourned lost motherhood. Harrison’s daughter gave us our darling granddaughter, Sarah, who became the centre of our world. As for Brian, he drank himself to death before fifty. His mother still scowls at me across the market, but her anger no longer reaches me. I almost pity her. And as for us—Harrison and me? Our life is in order now. Life is wonderful.
LIFE IN ORDER “Linda, I forbid you from speaking to your sister and her family! Theyve got their own lives,...
Bittersweet Happiness – Why Isn’t This Young Lady Good Enough for You? She’s a Wonderful Girl: Modest, Tidy, Studious—And She Loves You. A Mother’s Worries for Her Nearly Forty-Year-Old Son Who Can’t Settle Down, His Trail of Relationships, And the Unexpected Arrival of True Love with a Woman Seven Years His Senior, Mother of Three, Living in a Hostel—Culminating in the Birth of Their ‘Sunshine Child’ and the Joy and Challenges of Their Unusual Family
BITTERSWEET JOY What is it that you dont like about this young lady? Shes a good girl, well-mannered, tidy, does...
I’ll Remind You “Miss Mary, I can’t get this swirl right,” whispered little Archie, the Year 2 boy, despondently poking his brush at the stubborn green leaf of his painted flower. “Try a lighter touch, sweetheart—like you’re stroking a feather across your palm. That’s it—beautiful! That’s not a swirl, it’s a masterpiece!” smiled the elderly teacher. “And who is such a wonderful painting for?” “For my mum!” Archie beamed, triumphant over the defiant leaf. “It’s her birthday today! It’s my present!” The pride in his voice after the teacher’s praise was unmistakable. “Well, your mum is a lucky lady, Arch. Don’t close your sketchbook just yet—let those colours dry a minute, so they don’t smudge. And when you get home, gently tear out this page. Your mum will absolutely love it, you’ll see!” Miss Mary cast a last, fond glance at the boy’s dark head, bent over the page, then returned to her desk, inwardly smiling. A birthday gift for Mum! It had been too long since she had seen such beautiful presents. Archie truly had a gift for art—she must call his mother and suggest the art school; such talent deserves to be nurtured. And she’d ask her old pupil if she liked the present. Miss Mary couldn’t tear her eyes from the flower’s leaves, almost expecting them to stir and shimmer to life. Definitely takes after his mum! When Lottie was his age, she was just as good at drawing… ***** That evening, the teacher’s phone rang. “Hello, Miss Mary, it’s Lottie—Archie Cottam’s mum,” the young woman’s voice came crisply. “Just calling to say Archie won’t be in tomorrow.” “Hello, Lottie! Did something happen?” Miss Mary asked kindly. “Yes! That scamp ruined my whole birthday!” the voice bristled. “Now he’s laid up with a fever, ambulance just left.” “How’s that? He went home healthy, with a present for you…” “You mean those scribbles?” “What scribbles? Lottie, he drew you flowers! I was going to call to ask about enrolling him at art school!” “I’ve no idea about flowers, but I certainly wasn’t expecting a soggy, flea-ridden bundle!” “A bundle? What are you talking about?” Miss Mary was baffled as she listened, her frown deepening with each anxious word from the mother. “You know what, Lottie—do you mind if I come round now? I’m only next door…” A few moments later, after Lottie agreed, Miss Mary slipped into the hallway clutching her thick, battered album—full of faded photos and cherished childhood drawings from that first, long-ago class she’d ever taught. In Lottie’s bright kitchen, chaos reigned. As Lottie cleared away cake and dishes, she told the story: How Archie had come home late, dripping mud and water from his bag, coat, and trousers… How he’d pulled a soaking wet puppy from under his jumper—reeking to high heaven! He’d climbed into a frozen ditch for it, where some big boys had chucked it! His ruined textbooks, the ruined sketchbook—now nothing but blots and stains—and a fever which shot up near forty in an hour… How the guests had left, no one tasted the cake, and how the paramedic had scolded her—the negligent mother who hadn’t kept an eye on her son… “So, I took it back to the dump when Archie fell asleep. His sketchbook’s there on the radiator—there’s not a trace left of the flowers, just blotches!” Lottie sniffed. And as she rattled on, she never noticed how, with every word, every harried phrase, Miss Mary’s face grew darker. But when she heard what had happened to the puppy Archie rescued, her frown turned thunderous. She stroked the tattered sketchbook fondly and began quietly: She spoke of green swirls and living flowers… of a boy’s diligence and courage beyond his years. Of a gentle heart, quick to stand up to bullies, to defend the weak. Of the cruelty of those children who’d thrown a helpless pup into that frozen ditch. Then she led Lottie to the window. “There’s the ditch,” she pointed. “It could have swallowed Archie, let alone a tiny puppy. Did Archie care about that? Or was he thinking about those flowers he’d been so careful not to spoil, the gift for his mother?” And maybe, she went on, Lottie had forgotten the day back in the ’90s when she was a girl herself, sobbing on the bench outside school, clutching a scruffy kitten rescued from the bullies. How the whole class had stroked the cat and waited for Lottie’s mum; how Lottie hadn’t wanted to go home, how she blamed her parents when they’d thrown out that “flea-ridden bundle”—only to relent later. Miss Mary dug out an old photograph of that day—a little girl in a white pinafore, hugging a kitten, surrounded by classmates, smiling so warmly—and a faded drawing of a girl holding a fluffy kitten in one hand and clinging to her mum with the other. “I’ll remind you,” Miss Mary’s voice was stern now. “I’ll remind you of Tilly, and Patch, that lolloping mongrel who walked you all the way to university, and even the old rook with the broken wing you nursed back to health… I’ll remind you of the kindness that once blossomed bright as wildflowers in your heart.” She paused, brushing away a tear, and added: “If it were up to me, I’d have kissed that rescued puppy and Archie both! I’d frame those colourful blotches! For what better gift is there for a mother than raising a child with a kind heart?” And she never noticed, as she spoke, how Lottie’s face transformed—how she cast worried, guilty glances at Archie’s closed bedroom door, clutching the battered sketchbook with limp, pale fingers. “Miss Mary! Please—could you watch Archie for a moment? Just for a few moments. I won’t be long, I promise!” Under her teacher’s watchful gaze, Lottie grabbed her coat and dashed outside, heedless of puddles or mud, running for the far-off rubbish tip. She called and searched, looking under dirty boxes, sifting through bin bags, casting anxious glances back at home… Would she be forgiven? ***** “Arch, who’s got his nose in your painting there? Is that your friend—Digger?” “That’s him, Miss Mary! Does he look like him?” “He certainly does! And that star-shaped patch on his paw! Remember how your mum and I scrubbed them clean?” she laughed warmly. “I wash his paws every day now!” Archie declared proudly. “Mum says, ‘If you have a friend, you look after him!’ She bought us a special bowl, just for the job.” “You have a lovely mum,” smiled Miss Mary. “Are you drawing her another present?” “Mm-hmm—for a frame. She keeps those blotches in one, and she always smiles at them. Can you really smile at blotches, Miss Mary?” “At blotches? Maybe you can, if they come from the heart. Tell me, how’s art school? Is it going well?” “Really well! Soon I’ll be able to paint Mum’s portrait. She’ll be so happy! And look—” Archie pulled a folded paper from his rucksack. “This is from my mum—she draws too.” Miss Mary unfolded the sheet and gently squeezed the little boy’s shoulder. There, on the bright paper, Archie grinned brilliantly, hand resting on the head of an adoring black mongrel. Beside them stood a tiny, blonde girl in old-fashioned uniform, clutching a fluffy kitten… On the left, from behind a desk piled with books, smiled an ageless teacher, her wise and gentle eyes alive with joy. In every brushstroke and every vibrant hue, Miss Mary felt the quiet, boundless pride of a mother’s love. Brushing away tears, she smiled—there, nestled in the corner of the painting, in looping, flower-coloured letters and delicate green swirls, was a single word: “Remember.”
ILL REMIND YOU Miss Mary, the swirl here just isnt working. The quiet, sad words came from little Tom, a...
My Dear Wife – When my brother would visit, he always asked, “How have you managed to live with the same wife for so many years? What’s your secret?” “Love and endless patience—that’s all there is to it,” I’d always reply. “Not for me,” he’d laugh. “I love all women—each one’s a mystery. Why live with an open book?” My younger brother, Peter, married at eighteen; his bride, Anna, was ten years his senior. She fell in love with Peter for life, but for him, it was only a fling. Anna moved into Peter’s crowded family home, treasured her collection of porcelain figurines, and believed she’d caught happiness by the tail. I, meanwhile, was hoping to find the one woman to love forever—and I did, marrying my wife over fifty years ago. Anna and Peter lasted ten years. She gave her all to their marriage, but he grew restless, drinking more, staying out with questionable friends, and finally, smashing her precious figurines in a drunken rage—leaving only one intact. After they divorced, Anna and her son returned to her hometown, and Peter spiraled deeper, remarrying and divorcing, his once-promising future lost to drink and chaos. Years later, terminally ill and alone, Peter asked me to deliver a suitcase filled with porcelain figurines and his savings to Anna—his final apology for all she’d endured. I found Anna, now caring for her ill son, and gave her Peter’s last gift. She thanked us in a letter—and sold the figurines to fund a new life in Canada for herself and her son. “I’m grateful that Peter considered me his dear wife,” she wrote. “Perhaps he never stopped loving me after all.”
MY DEAREST WIFE How on earth do you manage to live with the same wife all these years? Whats your...
Fate on the Hospital Ward Bed: A Nurse’s Unlikely Love Story with a Tuberculosis Patient—From an Abandoned Husband and a Cold Wife to Building a New Family, Heartbreak and Healing Across the Years
FATE ON THE HOSPITAL BED Miss, here, take these groceries and look after him! Im afraid to go near, let...
I Never Took What Wasn’t Mine: The Story of Martha, Anastasia, and the Choices That Changed Their Lives Forever
NEVER CLAIMED ANOTHERS DUE Even as a schoolgirl, Martha looked down on Anne and, at the same time, envied her....
Worn Down by the Mother-in-Law and the Wife: That Night, the Most Stoic Man in Our Village—Steadfast Stephen—Came to My Countryside Surgery, Silent and Broken, Longing to Walk Away from the Nagging, Until a Kind Word Proved the Best Medicine for a Weary Soul
Fed up with the mother-in-law and the wife That evening, the quietest, most stoic fellow in all our village paid...