Замала для тихого життя

Вперше усвідомивши, що університетська сесія цього разу затягнеться, Настя відчула полегшення. Минулого літа їй довелося провести час у рідному селі, що не залишило приємних спогадів. Проживаючи під час навчання у Києві у тітки, вона звикла до міського життя й повертатися в рідне село не хотілося.

Навчаючись в університеті, вона вже набула самостійності й насолоджувалася всіма перевагами міського життя. Так, вона виросла у селі, але тепер усе там здавалося їй дивним і нелогічним.

Буття у селі складалося з постійних господарських клопотів, домашніх тварин і нескінченних турбот. Ніякої тобі кави з альтернативним молоком у затишному кафе, ніяких клубів і ресторанів. Навіть інтернет там ніяк не працював. Неможливо було!

Про метро і таксі можна забути на все літо, хоча й тут особливо не було куди вирушати. Замість цього всюди гавкають собаки, ніби у них немає інших турбот, а зранку ячать півні, ніби безсоння їм дошкуляє найбільше.

Життя у комфорті звикається швидко. Настя звикла жити у Києві за п’ять років – три роки навчання у коледжі і два в університеті.

Мамина сестра, тітка Оксана, залишила рідний дім ще в молодості та переїхала до міста. Настя завжди захоплювалась нею за це. Перспектива провести літо у селі не приваблювала молоду студентку, але відмовити матері вона не наважилась.

Так, вона скучила за матір’ю, але не хотіла важкої роботи в городі і по дому, відсутності звичних зручностей та розваг, без яких вона вже не уявляла свого життя.

Ох, у будинку навіть кондиціонера немає! Як тут жити?

Селяни здавалися їй наївними і обмеженими. Місцеві дівчата не знали про хайлайтери, тіндер та Нетфлікс. На запитання, що вони дивляться без Нетфлікса, відповідь була завжди однакова – телевізор.

– А як знайомитися без тіндера?

– А навіщо знайомитися? Всі всіх знають.

Настя з тремтінням згадувала минуле літо. Вона так і не змогла освоїтися в рідному домі. Усі три місяці чекала кінця літа і мріяла швидше повернутися до звичного середовища. І ось тепер, в кінці червня, вона знову мала туди повернутися…

Поїзд, потім електричка. Через запітніле вікно виднілися поля, що змінювалися лісами, неслися повз. Електричка везла її все далі від цивілізації, а Настя почувалася виснаженою.

Це ще не кінець шляху – електричка зупинилася у райцентрі з похмурими п’ятиповерхівками, звідки до села їде автобус. Точніше, лише назва автобуса. За копійки на колесах. Решта шляху лише гірше.

Настя, вже наближаючись до кінцевої мети, проклинала всіх навколо. Водія, який, здавалося, умисно наїжджав на кожну ямку, себе – за те, що погодилася поїхати, мати, яка народила її у селі, і так далі.

Ледь ступивши зі сходинки автобуса, вона опинилася в обіймах матері.

– Дай обнімом! Рік не бачила свою дитинку! – радісно вигукнула Олена Михайлівна.

– Мам! – буркнула Настя, трохи пом’якшись. – Все, відпусти.

– А чого така кисла? – з усмішкою запитала мати, забираючи більшість сумок. – Усміхнись, ти вдома, попереду ціле літо!

– Це жахає! – простогнала донька. – Літо у селі…

– Тут чистіше повітря й екологія краща, – категорично відповіла Олена. – Це факт! І люди тут добріші, всі всіх знають.

– Всі все знають! – підголосила Настя. – Як тато завжди казав – на одному кінці села хтось чихнув, а на іншому вже всі в курсі!

– Папа трохи не так казав! – усміхнулася мати. – Але це не така вже й погана річ. Це накладає відповідальність. Всі знають і тому поводяться достойно! Або хоча б намагаються. Дурнів всюди вистачає. І в місті теж.

– Як люди, які вважають, що суші – це просто рис з рибою, можуть бути достойними? – побачивши розгубленість на обличчі матері, Настя розсміялася.

– Ти у мене просто молода ще! Носа задираєш через дрібниці. Єдине, що в селі гірше, це дорога. І тут не посперечаєшся.

На тому суперечка, здавалося б, завершилася, але насправді мати і донька постійно поверталися до цієї теми. Настю дратувало все, починаючи від сільської їжі і закінчуючи виттям собак, але найбільше її дратували люди, які не знали іншого життя. Серед них вона не знаходила своє місце.

– Не будь такою зверхньою! – вмовляла її Олена Михайлівна, хоча сама ловила себе на думці, що вимовляє це вже п’ятий раз за день. Як горохом по стіні.

Можливо, Насті просто подобалося відчувати, що вона не як всі, що вона краще? Хоча вже не така дитина. Сама Олена в її віці вже матір’ю стала. Вона не розуміла, чому донці так подобається відчувати своє перевагу. Може, її зачіпало, що сама вона також із села й не могла з цим змиритися?

Настя вже звикла до кукурікання півнів, до роботи в городі, навіть до відсутності звичного дозвілля, крім вечорів у бібліотеці й рідких концертів у Будинку культури.

Вона могла до всього звикнути, але не до людей. Кожен сільський мешканець здавався їй наївним і неосвіченим. Настя не розуміла, чому ніхто з них не покинув село, як це зробила вона чи її тітка, не поїхав у місто.

Вони ніби застрягли в цьому світі, бачачи тільки стіни свого дому. І їм так добре!

– Їм це подобається! – пояснювала мати. – Вони іншого життя не знають.

– Якщо не розширити людині рамки, він ніколи й не зрозуміє, що за їх межами краще! – погоджувалася Настя. – Але чому ніхто не намагається жити по-іншому навіть у цих умовах? Займатися самоосвітою? Творчістю? Вивчати науку?

– Коли? – посміхнулася Олена. – З огородом розібратися, дров нарубати, піч натопити, корову подоїти…

– Мене лякає цей побут простих селян! – з огидою кинула Настя.

– Однак, досить дивитися на всіх зневажливо. Вони просто живуть інакше. Жила я у місті, рівень життя теж різним буває. Ти ж сама забула, як була малою? Тобі тут подобалося! Я от пам’ятаю, як ти з подружкою, Оленкою, на ганку сиділа. Як прямо з відра моркву їла, я навіть вмити не встигала. Як за курчатами ганялися, а потім від курки-насідки тікали! Забула?

– Забула і не хочу згадувати! – дерзнула донька. – “Міські люди інші” – подумала вона про себе, але промовчала.

У місті вона швидко увійшла до студентської компанії. Її інтереси там розуміли як у технікумі, так і в університеті. Тут же, не з ким і поговорити. Настя нудьгувала від самотності.

– Те, що я змогла назбирати на твою освіту у місті, ще не значить, що ти дуже відмінна від інших людей на планеті! – зауважила мати.

– Відмінна! – заперечила Настя, похитуючи головою.

– Тобі подобається це відчуття?

– Що саме?

– Відчуття переваги! Тобі подобається знати, що ти розумніша за всіх тут? Ти вважаєш, що це робить тебе кращою?

Настя задумалася. Спершу вона хотіла заперечити, але потім проаналізувала свої відчуття та кивнула. Мати зітхнула. Мабуть, таке поводження доньки справді є наслідком низької самооцінки. В інших випадках не хочеться ставати вище, принижуючи інших.

– Так, я вважаю себе кращою! – тим часом промовила донька. – Тут всі дурні.

– І я?

– Ти ні, ти нормальна. І тітка Оксана також. А решта нічого не знають. Я говорила з учителькою літератури нещодавно. На мою думку – вчителі повинні бути найосвіченішими в місцях, де немає наукових центрів і університетів. Так ось, учителька літератури не знає, що розвиток жанрології ґрунтується на семіотичній тріаді – від синтактики до семантики, а далі до прагматики! Та Бог з цим, навіть елементарні триади не може назвати!

– Я також не в курсі, що це за фігня! – підмітила мати, усміхнувшись. – Я теж виходить, неосвічена? З ким ти розмовляла? З Валентиною?

– Так, вірно. У окулярах, трохи незграбна пані.

– Валентина викладає українську мову в молодших класах. Вони щойно вивчають букви, а не твої триади.

– Але сама вона повинна знати українську!

– Звісно, повинна. І знає його дуже добре, рівно настільки, наскільки потрібна для навчання дітей з першого по четвертий клас за державною програмою освіти! – терпляче пояснила мати.

– Ото ж бо й воно! – погодилася Настя. – І ніякого розвитку. Я ж це все знаю, хоч і не моє.

– Я лише не розумію, чому ти цим так хизуєшся? Слухай, ну не всім бути енциклопедією, у кожного свій шлях! – втрачаючи терпіння, насупилася Олена. – Можливо, ти знаєш більше інших, але це ще не робить тебе розумнішою за всіх. Уяви собі, якби ти потрапила у компанію, де всі розумніші за тебе. Вони й тебе б вважали тупою селянкою. Це було б приємно?

– Мені це не загрожує! – відповіла донька трохи різкіше, ніж хотіла. – Я завжди зможу підтримати розмову з освіченою людиною.

– Не будь у цьому так впевнена, моя люба! У місті також спіткала ця гордість?

Настя задумалась.

– У місті більше людей мого рівня.

– Якого рівня?

– Вище, ніж у селі! – Настя дратувалась, адже мати дивилася на неї, як на маленьку дитину. – Там я не відчуваю себе самотньою, хоча спочатку це було не просто.

– Правда? Було важко?

– Так, звісно. Говорять же, можна вивезти людину з села, але не село з людини. Звісно, на мене залишилися сліди цієї… культури. Я не дуже користувалася популярністю спочатку.

– Це тебе ображало?

– Звісно, ображало! Але я навчилася жити і поводитися по-іншому. У мені вже нічого немає такого, за що б могли засудити.

– А тому ти зараз засуджуєш інших?

– Ти справді вважаєш, що це гордість?

– Так. І проблеми з самооцінкою. Ти вважаєш себе кращою, забуваючи про величезну кількість незнаного для тебе. Дивишся зверху вниз на селян, як на свині, а не як на живих людей. Вони справді не читають книжок з історії, політикою навіть не цікавляться, в оперу не ходять. Ну скажи, який у них має бути рівень знань у селі? Хто їх навчав? І, до речі, ти ще не до кінця звільнилася від сільських звичок!

– Повністю! – обурено заперечила Настя.

– Не чула я від міських слова «шибко», а ти вже двічі його вжила! – помітно мама.

– Але ж я…

– Що? Неприємно? Не суди людей і не кажи про інші. Ти подумай про них. Про всіх тих, на кого ти так зневажливо дивишся. Ти два роки вчилася в університеті, до цього – у коледжі, поки жила у тітки. Ти знаєш щось про мову, літературу, історію, молодець, так і далі! А вони знають, як обробляти землю. Який період краще для вирощування овочів. Якими травами лікувати хвороби без антибіотиків. Ти це все знаєш?

Настя зам’ялася.

– Не знаю, бо не навчилась! – виправилася вона.

– Взагалі-то ти могла навчитися, поки жила вдома. Але ці знання залишилися поза тобою. А тепер ти засуджуєш інших за обмеженість! – засміялася Олена. – Подумаєш над цим.

Настя замовкла. Неприємно, коли тебе засуджує власна мати. За що? За те, що не навчилася любити город чи миття каструль, кошенят, що народжуються, або величезних коцюб у високій траві?

Згадала б, що її не для цього вирощували, але можна і заперечити.

На мить у її голові промайнула думка влаштуватися до школи, запустити якісь додаткові заняття для розвитку цих сільських чи хоча б їхніх дітей, щоб вони стали більш освіченими. Але вже через хвилину вона відмахнулася від цієї ідеї. Навряд чи вони знайдуть час між прополкою огірків та посадкою картоплі. Це їм нічим не допоможе. Навіщо марнувати час?

Настя перестала сперечатися з матір’ю щодо сільського життя та його мешканців. Очевидно, що мати й сама не дуже далеко пішла від них. Годові перебування в селі позначилися на її свідомості. Її не зрозуміти!

Потрібно просто пережити це літо, а на наступне знайти роботу у місті або ще краще вийти заміж, щоб її вже звідти точно не забрали назад.