Ти знов подарунок лише мамі, а про мене забув?

– Ти знову купив подарунок тільки своїй мамі, а про мене забув? – з гіркотою сказала Марічка.

Передноворічний вечір заповнив квартиру ароматами мандарин і кориці. Марічка в новому шовковому шарфі чаклувала над святковим столом. Людмила Іванівна, елегантна в львівському хустці, допомагала їй із салатами.

Сніг падав великими пластівцями, вкриваючи київські вулиці білою ковдрою. До Нового року залишалося всього два дні. Марічка стояла біля вікна їхньої з Олексієм квартири на дванадцятому поверсі, відсторонено спостерігаючи за снігопадом. Десь далеко мерехтіли вогні новорічних гірлянд, а в сусідніх вікнах вже виднілися прикрашені ялинки.

На журнальному столику лежала маленька коробочка, перев’язана золотистою стрічкою – подарунок для свекрухи. Марічка сама вибрала його: витончений львівський хустка з традиційним візерунком. Людмила Іванівна давно про таку мріяла. “Як би ж то Олексію подобався мій вибір”, – подумала Марічка, вкотре поправляючи бант на упаковці.

Звук повороту ключа в замку змусив її здригнутися. Олексій увійшов, тримаючи в руках великий пакет із дорогого магазину.

– Уявляєш, ледве встиг! – збуджено промовив він, струшуючи сніг із пальто. – Останній екземпляр залишився. Мама буде в захваті!

Марічка застигла. Серце пропустило удар.

– А що там? – запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав невимушено.

– Той самий кашеміровий кардиган, який вона присмотріла у “Веснянці” місяць тому. Пам’ятаєш, вона казала? – Олексій витягнув з пакета розкішну річ кольору темного шоколаду.

Марічка пам’ятала. Як і те, що цей кардиган коштував майже половину її місячної зарплати. А ще вона пам’ятала, як два тижні тому показала чоловікові шовковий шарф, що їй сподобався… Він тоді розсіяно кивнув і перевів розмову на іншу тему.

– Ти знову купив подарунок тільки своїй мамі, а про мене забув? – слова вирвалися самі собою, наповнені гіркотою багаторічної образи.

Олексій застиг із кардиганом у руках. На його обличчі промайнула здивування, яке змінилося легким роздратуванням.

– Марічко, ти ж знаєш, як важлива для мене мама, – він акуратно поклав кардиган назад у пакет. – Вона у мене одна. І потім, ми з тобою не домовлялися щодо подарунків цього року…

Марічка відвернулася до вікна. За склом продовжував падати сніг, такий же холодний, як порожнеча, що розростається всередині.

– Ми ніколи не домовлялися, Олексію. Ти просто кожен раз… – вона не договорила, відчуваючи, як зрадливо тремтить голос.

У передпокої знову задзвеніли ключі – прийшла Людмила Іванівна. Вони домовилися разом обговорити новорічне меню. Марічка швидко провела рукою по очах і натягнуто усміхнулася.

– Ой, як добре, що ви обидва вдома! – Людмила Іванівна увійшла, несучи пакет із мандаринами. – Я тут подумала: може, салат “Мімоза” зробимо? Як минулого року?

Марічка механічно кивнула, уникаючи зустрічатися поглядом із свекрухою. В горлі стояв ком, а руки, що прибирали подарунок з журнального столика, ледь помітно тремтіли.

– Мамо, давай я допоможу, – Олексій підхопив пакет із мандаринами, але Людмила Іванівна застигла в дверях, уважно дивлячись то на сина, то на невістку.

– Щось трапилось? – тихо запитала вона. За п’ятнадцять років сімейного життя сина, вона навчилася відчувати напругу між молодими.

– Нічого, – занадто швидко відповів Олексій. – Все нормально.

– Так, все прекрасно, – Марічка не утрималася від гіркої іронії. – Як завжди. Олексій ось мамі подарунок купив. Кардиган. Той самий, із “Веснянки”.

Людмила Іванівна зблідла, коли до неї дійшов сенс того, що відбувається.

– Олексію, але ми ж говорили… – почала вона.

– Мамо, не починай, – перебив її син. – Я хотів зробити тобі приємне. Що в тому поганого?

Марічка різко повернулася до чоловіка:

– Погано те, що ти не бачиш далі свого носа! П’ятнадцять років, Олексію. П’ятнадцять років я відчуваю себе на другому плані. Кожне свято, кожна вихідна – все крутиться навколо мами. Її бажання, її плани, її подарунки…

– Марічко, донечко моя… – Людмила Іванівна крокнула до невістки, але та відступила.

– Ні, ви тут ні при чому. Це все він, – Марічка махнула рукою в бік чоловіка. – “Мама важлива для мене”, “Мама у мене одна”… А я хто? Так, додаток до сімейного життя?

– Ти несправедлива! – спалахнув Олексій. – Я що, мало для тебе роблю?

– Робиш? – Марічка гірко усміхнулася. – Ти навіть не пам’ятаєш, що я тобі казала два тижні тому. Про шарф, який мені сподобався. Ти кивнув і тут же забув. А мамин кардиган пам’ятаєш прекрасно!

У кімнаті повисла важка тиша. Тільки тікання годинника на стіні відмірювало секунди напруженого мовчання.

– Я… мабуть, піду, – тихо сказала Людмила Іванівна. – Меню обговоримо завтра.

– Мамо, залишайся… – почав був Олексій.

– Ні, сину. Вам треба поговорити. Давно треба було.

Вхідні двері тихо зачинилися за свекрухою. Марічка застигла біля вікна, обійнявши плечі руками – стара звичка, що з’являється, коли на душі особливо тяжко.

Замість того, щоб іти додому, Людмила Іванівна попрямувала по засніженій вулиці. Сніжинки падали на обличчя, розчиняючись у непрошених сльозах. “Як же я була сліпа всі ці роки…” – промайнуло в голові.

Телефон у кишені завібрував. Олексій.

– Мамо, ти де? Я за тобою спущусь.

– Я в сквері, біля лавочки, – відповіла вона. – Знаєш, нам дійсно потрібно поговорити.

Через п’ять хвилин Олексій, накинувши куртку прямо на домашній светр, вже сидів поруч із нею. Сніг продовжував падати, вкриваючи їхні плечі білою ковдрою.

– Сину, – Людмила Іванівна взяла його за руку. – Пам’ятаєш, як ти в дитинстві любив складати пазли?

– Причому тут це? – здивувався Олексій.

– При тому, що ти завжди починав із найяскравішого фрагмента. А потім не міг скласти загальну картину, бо не бачив, як пов’язані всі деталі.

Вона замовкла, збираючись із думками.

– Ось і зараз ти бачиш тільки один яскравий шматок – свою любов до мене. Але сім’я, Олексію, це ціла картина. І Марічка – її найважливіша частина.

– Мамо, але я ж кохаю Марічку! – заперечив він.

– Кохаєш. Але чи ти їй це показуєш? – Людмила Іванівна зітхнула. – Знаєш, що найстрашніше для жінки? Відчувати себе невидимою. Особливо для коханої людини.

Олексій мовчав, дивлячись на падаючий сніг.

– Ти думаєш, мені потрібен цей кардиган? – продовжувала мати. – Мені потрібно, щоб мій син був щасливий. А це можливо тільки якщо щаслива твоя дружина. Я ж бачу, як вона старається для нашої сім’ї. Готує мої улюблені страви, пам’ятає всі важливі дати, навіть цю хустку…

– Яку хустку?

– Яку вона для мене вибрала. Я випадково побачила на столику, коли зайшла. Львівську, саме таку, про яку я мріяла.

Олексій прикрив очі рукою:

– Господи, який же я ідіот…

– Не ідіот, сину. Просто… захопився одним фрагментом і забув про цілу картину.

Повертаючись додому, Олексій зупинився біля “Веснянки”. Вітрини сяяли святковою ілюмінацією, відображаючись у свіжовипавшому снігу. Той самий шовковий шарф все ще був там, наче чекав на нього.

У квартирі панувала тиша. На кухонному столі стояла чашка з охолодженим чаєм – Марічка навіть не допила його.

– Марічко? – покликав він, заглядаючи в спальню.

Вона лежала поверх покривала, відвернувшись до стіни. Плечі трохи тремтіли.

– Пробач мене, – тихо сказав він, сідаючи на край ліжка. – Я був сліпим ідіотом.

– П’ятнадцять років сліпим? – глухо відгукнулася вона, не повертаючись.

– Так. І кожен рік – ідіотом, – він обережно торкнувся її плеча. – Знаєш, мама зараз сказала одну річ… Про пазли. Про те, як я завжди застрягав на одному яскравому фрагменті і не бачив цілої картини.

Марічка повільно повернулася. Очі були червоними від сліз.

– Я так звик вважати, що маю бути ідеальним сином, що забув бути хорошим чоловіком, – він дістав із пакета шарф. – Впізнаєш?

Вона піднялася на лікоть, недовірливо дивлячись на переливаючий шовк.

– Олексе, не треба. Не тому, що шарф…

– Знаю, – він взяв її за руку. – Справа не в подарунках. Справа в тому, що я не бачив, як ти дбаєш про нас обох. Про маму теж. Ця хустка, яку ти вибрала… Вона ж ідеальна, правда?

По її щоці скотилася сльоза.

– Я просто хочу відчувати, що також важлива для тебе. Не на словах, а…

– На ділі, – закінчив він. – І я постараюсь це довести. Не лише сьогодні. Кожного дня.

Передноворічний вечір заповнив квартиру ароматами мандарин і кориці. Марічка в новому шовковому шарфі чаклувала над святковим столом. Людмила Іванівна, елегантна в львівському хустці, допомагала їй із салатами.

– Марічко, у тебе “Олів’є” завжди особливим виходить, – усміхнулася свекруха. – Навчиш своєму секрету?

– Звичайно, – Марічка відчула, як на обличчі з’являється щира усмішка. – Я додаю трохи яблучного оцту в майонез. Бабусин рецепт.

Олексій, спостерігаючи за ними, дістав телефон і непомітно зробив фото: дві найважливіших жінки в його житті, схилилися над святковим столом, такі різні і такі рідні.

– Пані, – він прочистив горло, привертаючи увагу. – Поки ще не розпочався бій курантів, я хотів би дещо сказати.

Він дістав два конверти.

– Мам, це тобі, – протягнув перший конверт. – Путівка в санаторій, про який ти мріяла. На два тижні, навесні.

Людмила Іванівна притисла руку до грудей: – Олексійчику…

– А це, – він повернувся до Марічки, – нам із тобою. Тур у Венецію, на річницю весілля. П’ятнадцять років – серйозна дата.

Марічка застигла з серветкою в руках: – Але ти ж казав, що навесні багато роботи…

– Робота зачекає, – він обійняв її за плечі. – Я так багато пропустив, надаючи значення неважливим речам. Пора надолужити.

За вікном загримів перший новорічний салют. Різнокольорові іскри відбивалися в очах Марічки, роблячи їх волого-блискучими.

– З наступаючим, мої рідні, – тихо сказала Людмила Іванівна, дивлячись на них. – Нехай цей рік стане початком чогось нового. Чогось справжнього.

Марічка притиснулася до плеча чоловіка. Кашеміровий кардиган так і залишився лежати в шафі, але це вже не мало значення. Важливішим було тепло, що розливалося в серці, – тепло розуміння, що нарешті все стало на свої місця.