Наречена забула слово “дякую

Вікторія перестала говорити «дякую»

— Віка, а щось поїсти у вас є? — на ходу спитала Настя. — Я така голодна, просто жах. І мені дуже поспішається. Сьогодні ж свято, Восьме березня. Мене ще дівчата чекають, ми з ними в клуб збираємося сьогодні.

— Так, свято, ти маєш рацію. Наш день. Це тобі, люба. Вітаю тебе, — Світлана простягнула Насті милу маленьку коробочку з браслетом, про який Настя мріяла вже кілька років.

Тільки от придбати його для себе вона все ніяк не могла. Вся її зарплата завжди зникала, мов крізь пальці. То терміново треба було купити нову класну куртку, то волосся наростити, то подружки погуляти кличуть. Не ж відмовляти собі в маленьких радощах.

Світлана знала про бажання Насті. І їй хотілося зробити їй приємне. Своя ж, рідна. Тим більше Світлана завжди мріяла мати й дочку, окрім дорослого сина. І ось, коли Олександр привів додому Анастасію, свою дівчину — бажання ніби справдилося. Світлана полюбила її всім серцем і часто балувала…

Світлана любила це тендітне дівча не тому, що Настя була особливою чи дуже доброю, хорошою і милою. Просто Світлана була така. Вона дуже любила сина. Тому любила всіх і все, що його стосувалося. Настя зустрічалася з ним уже три роки. І Світлана, як добра майбутня свекруха, намагалася прийняти дівчину в родину, як рідну.

Тільки от одного не врахувала: що люди бувають корисливі. А ще дуже швидко звикають до доброго. А ще, коли для них часто і багато робиш доброго, вони починають думати, що так і має бути. Вони забувають дякувати, а з часом взагалі вирішують, що це цілком нормально і звично — отримувати все на блюдечку з блакитним кантиком.

Так вийшло і з Анастасією.

З першого дня знайомства Світлана вирішила, що зробить все, щоб їй у родині було добре, комфортно і зручно. Світлана з чоловіком Дмитром, батьком Олександра, недавно переїхали за місто, в гарний будинок. Одного разу, за кілька тижнів після знайомства, запросила Настю залишитися у них із ночівлею…

З того самого дня Настя постійно жила в Олександра в кімнаті, вже не питаючи дозволу ані в свого хлопця, ані в його родини. Наче це було щось цілком само собою зрозуміле.

Ніхто ніби й не був проти. Але все ж іноді у батьків вже дорослого сина, звісно, виникало бажання побути наодинці один з одним, ну або втрьох із сином, своєю родиною.

Але такої можливості тепер вже не було. Насті в цьому домі було дуже зручно, не те що в маленькій однокімнатній квартирі з мамою і бабусею. Ну, а що? Ремонт у будинку відмінний, всі умови для комфортного життя. Холодильник завжди повний продуктами на будь-який смак. Смачна і свіжа їжа завжди готова. Навіть прибирати не треба. Світлана, як справжня жінка і господиня в домі, все і завжди робила сама і з задоволенням.

А ще Настю завжди брали з собою. Всюди. Зокрема в гості до друзів у сусіднє місто.

Вони, до речі, теж жили в будинку. Подруга Світлани, Ірина, завжди зустрічала родину Світлани радо. Смачна вечеря, м’яке, чисте ліжко, веселий відпочинок. Звісно, все це було забезпечено і Насті теж. Вона ж член родини.

У родині Ірини Настю всі теж полюбили. І Насті у них подобалося. Нагодують, напоять, на прогулянку вивезуть, розвеселять. Не життя, а казка.

А ще Настя за ці три роки, поки була в родині Олександра, як рідна, і на море двічі літала, причому цілком безкоштовно, хоча вона працювала і навіть непогано заробляла. І за місто на усі бази відпочинку їздила, теж, до речі, жодного разу не заплативши і навіть не запропонувавши хоч трохи вкластися.

Ба більше, вона навіть продукти ніколи не купувала, навіть банальних тістечок до чаю.

Загалом, зі сторони могло здатися, що Насті просто добре і дуже зручно перебувати в цій родині — добрій, щедрій і гостинній.

Але ні. Ні Світлана, ні її чоловік, ні Олександр ніколи й подумати не могли нічого поганого про цю дівчину. Вона завжди була веселою, безпосередньою, відкритою. І жодні нехороші думки ніколи не приходили в голову Світлані до того самого доленосного дня — Восьмого березня.

Того дня дві найкращі подруги вирішили відзначити свято разом. Ірина приїхала до міста до Світлани. Вони винайняли собі шикарний номер в дорогому готелі. У проживання входило відвідування басейну, SPA-комплексу, ще й масаж на честь свята. А ще можна було безкоштовно запросити кількох гостей, але лише до одинадцятої вечора.

Подружки чудово проводили час. Пили шампанське, багато сміялися, вірніше, навіть реготали, балакали про все на світі.

Ідилію перервала… Хто ж? Звісно, Настя. Дивно, але це так.

— Світлана, добрий день. Олександр мені сказав, що ви сьогодні в СПА відпочиваєте? А можна я до вас приїду ненадовго?

Світлана на початку навіть розгубилась. Їй здавалося, що дві дорослі жінки, найкращі подруги, все ж мають право хоч іноді побути тільки вдвох. Раз вони в цей чудовий день вирвалися з нескінченної рутини домашніх справ і турбот, залишили чоловіків і дітей (а у Ірини їх, на хвилиночку, троє). Тож навіщо їм ще хтось? Їм і так добре. Весело, спокійно, чудово.

Але відмовити Насті було якось неправильно, чи що, незручно.

— Ну, гаразд, приїжджай, — розгублено пробурмотіла вона.

— Ми ще когось чекаємо? — здивувалася Ірина.

— Так. Настуня заїде до нас ненадовго.

— Ось як. Ну, гаразд. Я якраз подарунок для неї приготувала, хотіла з тобою передати, але тоді вручу особисто.

— Мій теж зі мною. Я, звісно, хотіла його вручити вдома… ну нічого.

Через п’ятнадцять хвилин Настя вже стояла на порозі номера.

— Ой, як у вас тут усе шикарно! Яка краса. А СПА вже працює? Я піду, у мене мало часу.

Настя тут же накинула білий халат і відправилася розслаблятися і отримувати задоволення.

Ірина і Світлана здивовано переглянулись, але знизали плечима і продовжили перервану розмову. У цей час їм у номер принесли замовлену з ресторану вечерю. Він був шикарний. Тут були й устриці, і мідії, відбірні фрукти та солодощі. Риба, ікра, все дорого-багато. У свій день не можна собі ні в чому відмовляти.

Поки подруги насолоджувалися чудовими стравами, в номер повернулася Настя.

— Так, що у нас тут? Яка смакота, м-м-м… — вона безцеремонно приєдналася до компанії.

Світлана з Іриною знову трохи напружилися, але виду не подали.

Тут Світлана вирішила трохи розрядити обстановку і вручила Насті подарунок.

— О, клас. Я ж саме такий і хотіла! — невнятно відповіла вона, доїдаючи чергову устрицю.

Ірина теж привітала Настю. І ніжно поцілувала в щоку.

А у відповідь тиша. Вона і дякую толком не сказала, і навіть вітання не було. Складається враження, що Восьме березня сьогодні тільки у неї.

— Ладно. Мені треба бігти. Мене дівчата вже зачекалися, а мені ще додому заїхати, голову помити і переодягтися.

— Цікаво, Настю. А ти взагалі в курсі, що тебе Олександр вдома чекає? Ну гаразд, ти сьогодні працювала. Вдень ви не зустрілися. А зараз? Він тобі хіба не казав?

— Казав, казав. Але я ж сказала, мене чекають подружки. Вони вже столик у клубі забронювали. Я хочу з ними відпочити сьогодні.

— Так він вечерю для тебе приготував. І подарунок. Тобі сподобається, ось побачиш.

Взагалі-то мама домовилася з сином про подарунок заздалегідь. Вона купила браслет, а Олександр, накопичивши кілька місяців, сережки до нього. Про такі Настя навіть і мріяти не могла. Але, побачивши її прохолодну реакцію на свій подарунок, Світлана, звісно, засмутилася. Або Настя очікувала чогось іншого, або вона просто розучилася бути вдячною.

Найімовірніше, тут був другий варіант. Родина Олександра, певно, вже так її розвіяла, що все, що б для неї не робилося, вона сприймала як даність.

— Настю. Ну, приділи ти Олександру теж трохи часу. Він же приготувався, чекав на тебе, — ніяк не могла заспокоїтись Світлана, — він тебе потім і в клуб відвезе, і забере.

— Та нічого страшного. Я вранці приїду до нього. Нас якраз друзі запросили завтра покататися на квадроциклах. Я давно хотіла.

— А вечеря? А подарунок?

— Вечерю нехай сам з’їсть, а подарунок я завтра заберу, подумаєш.

Настя зникла так само стрімко, як і приїхала. Вона не привітала ні Світлану, ні Ірину з святом, і навіть нічого не подарувала. І поїхала розважатися далі. Не туди, де її чекав коханий і рідний чоловік, а туди, де їй просто хотілося повеселитися сьогодні. Саме в цю мить багато чого стало на свої місця.

У кімнаті запанувала тиша.

— Світлано, я, звісно, нічого не хочу сказати, але…

— Так. Я все зрозуміла. І знаю, що багато в чому сама у всьому винна. Занадто багато доброго я зробила для цієї дівчини. Так багато, що вона навіть слово «Дякую» розучилася говорити. Зате чудово навчилася користуватися людьми.

Подруги вирішили не псувати собі вечір розмовами і думками про безсовісну Настю.

А на Олександра наступного ранку чекав дуже серйозний розмова з мамою…