Наречена забула, як говорити «дякую»

Василь без особливого ентузіазму підійшов до телефону, побачивши на екрані ім’я Марійки, однієї з подруг його коханої Оксани. “Ну що там у вас, чим можу допомогти?” — запитав він.

“Василю, а їсти у вас є що-небудь? Я така голодна, що аж сил немає. І поспішати треба, адже сьогодні ж свято, Восьме березня. Ще й дівчата чекають, ми з ними у клуб збираємося”, — швидко промовила вона.

“Так, свято, згоден. Наш день. Ось тобі, дорога, вітаю!” — Оксана вручила Марійці маленьку коробочку з браслетом, про який вона мріяла вже кілька років.

А купити його сама ніяк не могла. Уся її зарплата завжди розліталася у різні боки. То нову куртку купити, то зачіску зробити, то подруги запросять прогулятися. Не відмовляти ж собі в маленьких радощах.

Оксана чудово знала про бажання Марійки і хотіла зробити їй приємне. Своя ж, рідна. Вона завжди мріяла не тільки про сина, але й про доньку. І коли Іван привів до дому Оксану, свою дівчину, її бажання, здавалося, здійснилося. Марійка стала частиною родини і всі її любили…

Оксана любила цю тендітну дівчину не через те, що Марійка була якоюсь особливою чи добросердечною. Просто Оксана така була. Вона дуже любила сина, тому й усіх, хто був до нього близький, приймала як рідних.

Тільки от не врахувала, що люди бувають корисливими. Коли для когось часто робиш добре, вони починають сприймати це як належне. І ось так сталося з Марійкою.

З самого першого дня знайомства Оксана вирішила, що зробить усе, щоб Марійці було добре у їхній родині. Вони з чоловіком Тарасом, батьком Івана, нещодавно переїхали за місто, в гарний сучасний будинок. Одного разу, через кілька тижнів після знайомства, вона запропонувала Марійці залишитися на ніч…

І з того моменту Марійка постійно залишалася у кімнаті Івана, вже не питаючи дозволу ні у свого хлопця, ані у його родини. Наче це було щось само собою зрозуміле.

Ніхто ніби не був проти, але інколи у батьків дорослого сина виникало бажання побути наодинці. Але тепер такої можливості не було.

Марійці в цьому домі було дуже зручно, не те що в її маленькій однокімнатній квартирі з мамою і бабусею. Все зручно, холодильник завжди повний, смачна й свіжоприготована їжа. Навіть прибирати не треба, адже Оксана, як справжня господиня, робила все сама і з радістю.

Марійку завжди брали з собою, навіть у гості до друзів у сусіднє місто. У родині Ірини, подруги Оксани, всіх приймали гостинно. Смачний вечеря, комфортна постіль, розваги.

І за цей час Марійка як рідна дівчина в родині Оксани двічі побувала на морі, і хоча працювала і непогано заробляла, жодного разу не сплатила за ці поїздки, навіть не запропонувала вкласти хоч трохи грошей. Навіть простих продуктів чи тортів до чаю не купувала.

Дивлячись з боку, могло здатися, що Марійці було просто добре і зручно в цій доброзичливій, щедрій родині. Але ні. Ні Оксана, ні її чоловік, ні Іван ніколи не думали погано про цю дівчину. Вона завжди була веселою, відкритою. І ніякі погані думки не приходили Оксані в голову до того фатального дня — Восьмого березня.

Того дня дві найкращі подруги вирішили відзначити свято вдвох. Ірина приїхала до міста до Оксани. Вони зняли собі красивий номер у дорогому готелі. Перебування включало відвідування басейну, СПА-комплексу та масаж. Ще й можна було запросити кількох гостей безкоштовно, але тільки до одинадцятої вечора.

Подруги чудово проводили час: пили шампанське, сміялися, розмовляли про все на світі.

Ідилію порушила… Хто ж це міг бути? Звісно, Марійка. Дивно, але це так.

“Оксано, добрий день. Іван сказав, що ви сьогодні у СПА відпочиваєте? Можна я приїду до вас ненадовго?”

Оксана спершу розгубилася. Їй здавалося, що дві дорослі жінки, найкращі подруги, все ж мають право хоч іноді побути вдвох. Вони ж у цей чудовий день вирвалися з рутини, залишили чоловіків і дітей (а у Ірини їх було троє).

Навіщо їм ще хтось? Їм і так добре, весело, чудово. Але відмовити Марійці було якось неправильно.

“Ну, гаразд, приїжджай”, — розгублено пробелькотіла вона.

“Ми ще когось чекаємо?” — здивувалася Ірина.

“Так, Марійка заїде до нас ненадовго”.

“Оце так. Гаразд. Я якраз приготувала для неї подарунок, хотіла через тебе передати, але тоді вручну особисто”.

“Мій також зі мною. Я, звісно, хотіла його вручити вдома… ну, гаразд”.

Через п’ятнадцять хвилин Марійка вже стояла на порозі номеру.

“Ой, як у вас тут все чудово! Яка краса. А СПА вже працює? Я піду, у мене мало часу”.

Марійка тут же накинула світлий халат і пішла розслаблятися та отримувати задоволення.

Ірина з Оксаною здивовано переглянулися, але знизали плечима і продовжили розмову. Тим часом у номер принесли замовлену вечерю з ресторану. Вона була чудова: устриці, мідії, відбірні фрукти, солодощі. Все дорого-багато. У свій день не можна собі ні в чому відмовляти.

Поки подруги насолоджувалися чудовою вечерею, Марійка повернулася до номеру.

“Так, що у нас тут? Яка смакота, ммм…” — неввічливо приєдналася до компанії.

Оксана з Іриною знову трохи напружилися, але виду не подали.

Тут Оксана вирішила трохи розрядити обстановку і вручила Марійці подарунок.

“О, клас. Я ж саме такий і хотіла!” — невиразно відповіла вона, доїдаючи чергову устрицю.

Ірина теж привітала Марійку і ніжно поцілувала у щоку.

А у відповідь — тиша. Вона навіть не сказала дякую, і навіть не привітала всіх з святом. Складається таке відчуття, що Восьме березня тільки у неї сьогодні.

“Так, гаразд. Мені треба бігти. Мене дівчата вже зачекалися, а мені ще додому заїхати, голову помити і перевдягнутися”.

“Цікаво, Марійко. А ти взагалі в курсі, що тебе Іван вдома чекає? Ну, гаразд, ти сьогодні працювала. Вдень ви не побачилися. А зараз? Він тобі казав?”

“Казав, казав. Але ж я сказала, що на мене вже подруги чекають. Вони вже столик у клубі забронювали. Я сьогодні хочу з ними відпочити”.

“Так він для тебе вечерю приготував. І подарунок. Тобі сподобається, от побачиш”.

Насправді, мама з сином заздалегідь домовилися про подарунок. Вона купила браслет, а Іван, підкопивши декілька місяців, придбав до нього сережки. Про таке Марійка не могла навіть мріяти. Але, бачучи її байдужість до її подарунка, Оксана, звісно, засмутилася. Чи, можливо, Марійка очікувала чогось іншого, чи вона просто розучилася бути вдячною.

Саме так: за три роки родина Івана так її розпанькала, що все, що б для неї не робилося, вона сприймала як належне.

“Марійко. Ну, приділи Івану трохи часу теж. Він же готувався, чекав на тебе”, — не могла заспокоїтися Оксана, — “він тебе потім у клуб відвезе і забере”.

“Та нічого страшного. Я вранці приїду до нього. Нас якраз друзі запросили кататися на квадроциклах. Я давно мріяла”.

“А вечеря? А подарунок?”

“Вечерю нехай сам з’їсть, а подарунок я завтра заберу, подумаєш”.

Марійка зникла так само швидко, як і приїхала. Вона не привітала Оксану та Ірину зі святом, нічого їм не подарувала. І поїхала далі розважатися. Не туди, де на неї чекав коханий і рідний чоловік, а туди, де їй просто хотілося розважитися. Саме в цю мить багато чого стало на свої місця.

У кімнаті запанувала тиша.

“Оксана, я, звісно, нічого не хочу сказати, але…”

“Так. Я все зрозуміла. І знаю, що багато у чому сама вини. Занадто багато хорошого я зробила для цієї дівчини. Чи це навчило її користуватися людьми, що вона уже забула, як казати «спасибі»”.

Подруги вирішили не псувати собі вечір розмовами та думками про безсовісну Марійку.

А Івана зранку чекав дуже серйозний розмова з мамою…