Це не будинок для літніх людей, мені вона тут зайва

Випадок, який я хочу розповісти, запам’ятався мені надовго. Його розповіла моя бабуся, яку я часто відвідую в селі. Ми довго не бачилися, адже я працювала за кордоном два роки. Повернувшись в Україну, одразу вирушила до своєї улюбленої бабусі.

Кілька днів я гостила в селі, коли помітила, що жодного разу не бачила Марію Василівну, бабусину сусідку з будинку навпроти. Завжди захоплювалася цією добродушною літньою жінкою, працьовитою і відданою.

– Бабцю, а де ж твої подружки Марія Василівна? За тиждень її жодного разу не було видно. Чи, часом, нічого з нею не сталося? – з тривогою запитала я.

Бабуся подивилася на мене здивовано.

– Та вона вже більше року в будинку для літніх людей живе, – зітхнула вона. – Ах, так ти ж нічого не знаєш! Слухай-но, я тобі все розповім.

І почала вона історію. Баба Маша не з тих, що сидять без діла. Ніхто з односельців не бачив її просто так відпочиваючою. То вона на грядках працює, то в саду поралася, то корову з пастівнику приведе, то пиріжків напече – хоч половину села ти ними й нагодуй! Рано-вранці з двома відрами вишень на автобус поспішала. Овочі, фрукти, зелень, курячі яйця, шалики з козячої шерсті, сметану, сир – усе це Марія Василівна везла в районний центр на базарі продавати. Кожну копійку, гривню до гривні, вона ретельно складала в жестяну коробочку від печива.

Не для себе складала, а для єдиного сина Валерія, для невістки Зіни, для онучки Оксанки. Валерій з дружиною жили в місті, три години їзди звідти, але провідували матір регулярно. З городом або господарством не допомагали, але за домашніми продуктами приїжджали постійно. Іноді багажник так набивали, що аж машина просідала.

Час минав, і Марія Василівна почала старіти, хворіти. То спина підводить, то ноги ниють, то руки в суглобах крутить, то тиск шалений. Потроху вона почала розпродувати худобу, вгороді залишила кілька грядок, а решту дозволила сусідам використовувати під картоплю. Син відвідував усе рідше, а Зінаїда вже й зовсім перестала приїжджати – брати у матері більше нічого.

Коли у баби Маші різко погіршився зір, вона злякалася. Подзвонила синові, попросила її до лікарів у місто відвезти. Валерій приїхав і забрав матір. Невістка не надто зраділа свекрусі, але не подала виду. Запросила освіжитися, накрила стіл. Валерій запропонував матері пройти обстеження. В поліклініці провели цілий день, потім заїхали в аптеку за ліками…

Повернутися в село стало запізно. Зіна, дізнавшись, що баба Маша залишиться на ніч, не приховувала свого розчарування. Пішла на кухню готувати вечерю, так грюкала посудом, що аж у вухах дзвеніло. Тим часом до них на хвильку зайшла старенька сусідка. Побачила гостю, зраділа:

– О, Марія Василівна! Давно не бачилися. На скільки затрималися? Завтра вже від’їжджаєте? Ходімо до мене, чаю вип’ємо, посидимо по-старечому.

Провівши матір до сусідки, Валерій повернувся на кухню до дружини.

– Готуєш, Зін? Я, поки мама зайнята, хотів з тобою поговорити.

– Ну? – судячи з тону, ця розмова не обіцяла нічого приємного.

– Мати зовсім здала, – почав чоловік, – У лікарні стільки хвороб знайшли. Каже, ноги болять – ледве ходить.

– Вона ж не дівчина, щоб бігати! Чудуєш. Це старість.

– Та й я про те ж, – підхопив Валерій, – Квартира у нас трикімнатна. Оксана з чоловіком у Києві живуть, навряд чи повернуться. Ось…

– Чекай, до чого ведеш? – Зіна зупинилася, – Ти хочеш її до нас взяти? Що ти, з глузду з’їхав? Квартира трикімнатна, та не для стареньких, Валерій.

– Між іншим, з ягоди матусиної квартира зібрана, – єхидно зауважив Валерій.

– Ще й цим мене дорікатимеш? – розсердилась дружина, – Твоя мати не бродягам допомагала, а рідному синові з онукою.

– Жорстока ти, Зіно, – з гірким зітханням сказав чоловік, – Думав, заберемо матір, будемо разом жити. У неї ж хата добротна. Продати можна, машину нову купимо, на відпочинок з’їздимо…

– Та хай від її хати лусне! – закричала Зіна, – Тиждень за кордоном, а потім я ящики за нею таскати буду? Знайшов рабиню!

– Та що ти верзеш? – обурився Валерій і раптом побачив Марію Василівну на порозі.

У кухні запанувала тиша.

– Мам, ти давно тут? – тихо промовив син.

– Щойно прийшла, – ласкаво посміхнулась мати, – Візьму окуляри, ми з Катериною альбом дивимось. Ах, я ж забула. Через місяць я в будинок для літніх зібралася, допоможи з речами.

Валерій не міг слова вимовити. Але Зіна закивалась:

– Так, допоможе, звісно. Приїдемо разом, усе перевеземо. Правильно вирішили. З ровесниками жити веселіше.

… Районний будинок для літніх людей, куди «турботливий» син з дружиною привезли Марію Василівну, викликав у Валерія змішані почуття. Персонал чудовий, директор доброзичливий. До літніх людей ставляться з теплотою і турботою. Але сама будівля потребує ремонту, підлога пошарпана, вікна дують, у кімнаті відпочинку крім поламаного телевізора і старих крісел нічого немає.

Кімнатка в Марії Василівни виявилась маленькою, вологою. Ліжко прогнуте, стільці хиткі. Але вона і не показала, що це її засмучує.

– Нічого, мамо, – бадьоро сказав Валерій, – Я тобі такий ремонт влаштую, всім заздрощі. У відпустку піду і зроблю. Ну, бувай, не нудьгуй, скоро навестимо.

Про своє обіцяння він згадав лише через півроку, коли Зіна нагадала, що треба щось вирішити з материнською хатою. Літо, час продавати.

… Директор не дорікнув рідким гостям, дуже тепло розповідав про Марію Василівну.

– Перед тим як на другий поверх підніматися, зайдіть у кімнату відпочинку. Можливо, ваша матуся там телевізор з подругами дивиться. Ходімо, я вас проведу.

У кімнаті відпочинку матері не було. Окинувши поглядом кімнату, Зіна навіть присвистнула.

– Ого! Та тут же красоти які навели. Дивани нові, крісла, телевізор великий. Як гарно! У копійочку ремонт обійшовся?

– Благодаріть матір, – усміхнувся директор.

– Маму? – Валерій похитав головою, – До чого тут вона?

– Вся ця краса за її гроші куплена.

– Звідки у бабці такі гроші? – здивувалась Зіна, а потім ахнула, – Валерій?! Це вона хату продала?!

… Марія Василівна зі спокійною усмішкою дивилася на обурених родичів, що висипали їй докори та звинувачення в егоїзмі.

– А чого ви так хвилюєтесь? Я ж не ваш дім продала, а свій. Я маю право. Мені тут добре, тепло, весело. Хотіла зробити подарунок людям, які заслуговують.

Баба Маша лукаво подивилася на Зіну, що почервоніла від злості.

– Адже краще дім продати й порадувати людей, ніж задихнутися з ним? Чи не так, Зіно?

Зіна опустила очі і швидко вибігла на вулицю. Змінити вже нічого не можна було…