Його день народження: невеликий ювілей

Ігор уважно оглянув свій робочий стіл. Зазвичай на ньому панував, як то кажуть, творчий безлад. Але сьогодні чоловік збирався піти раніше. У нього був день народження, маленький ювілей.

До того ж Ігор попросив ще тиждень відпустки, плануючи відпочити з родиною на озерах, тому вирішив прибрати своє робоче місце. – Ну ось, наче порядок, – подумав він. Погляд чоловіка впав на фото, що стояло в куточку стола, і на серці з’явилась тиха печаль. Швидше навіть не печаль, а туга. Туга за тим, що нам дороге, але чого вже ніколи не повернути. Такі ж фото, тільки збільшені, висіли у його кімнаті в батьківській квартирі та у вітальні, у квартирі самого Ігоря. Той день він пам’ятає й досі, хоча минуло не один рік. І навіть не тому, що це день його народження.

Ігор із братом сиділи на лавці біля під’їзду. Старший переказував сюжет чергового бойовика, переглянутого у відеосалоні, у ролях зображаючи головних героїв. Заглибившись у розмову, хлопці не помітили, як під’їхала татова машина.

В реальність їх повернув його веселий голос. – Привіт, синку. З днем народження тебе. Тато усміхаючись дивився на Ігоря, витягуючи щось з-за пазухи. – Ось, поки що мій маленький подарунок – і тато дістав маленького пухнастого кошеня. Кошеня було сіре, з білими шкарпетками на лапках, і здивовано озиралося навколо.

З під’їзду вийшла мама з синьою спортивною сумкою в руці. З нею тато зазвичай їздив у відрядження. – Ось синку, треба виїхати ненадовго. – Але основний подарунок за мною. – На, тримай, – тато передав Ігорю кошеня. – Налийте йому вдома молочка. А я повернуся до вихідних, підемо в магазин, і ти сам собі вибереш подарунок, гаразд? – А потім підемо в зоопарк. Тато обійняв їх з братом і потріпав по голові. – Вітю, ти надовго? – спитала тоді мама. – Та ні, завтра до вечора буду вдома – відповів він, забираючи сумку з рук мами. – Слухай, а давайте зробимо фото на згадку – запропонувала мама.

Вони якраз нещодавно купили фотоапарат, популярну тоді «мильницю», і мама намагалася фіксувати якнайбільше різних моментів їхнього життя. – Та я поспішаю – ніяково усміхнувся тато. Дійсно, колега тата, дядько Толик, який сидів за кермом, посигналив і, усміхаючись, виразно вказав на циферблат наручних годинників. Тато у відповідь махнув йому рукою, мовляв, почекай хвилинку. Він поставив на землю сумку, знову взяв на руки кошеня, а Ігор з братом стали по боках.

Вони усміхаючись дивилися в об’єктив, і навіть не здогадувалися, що кошеня стане для Ігоря єдиним подарунком. І останнім. Тому що з того відрядження тато не повернувся. Як з’ясувалося пізніше, вони з дядьком Толиком повинні були везти велику суму грошей готівкою. На той час такі розрахунки були звичною справою, і дізнавшись про це, хтось навів на них бандитів.

Мама казала потім, що на думку слідчого, який вів справу, вбивати їх не хотіли. Грабіжники, мабуть, стежили за ними, вибираючи момент, коли шосе буде пустим, щоб імітувавши ДТП, заволодіти грошима. Але, напевно, щось не розрахували, удар вийшов занадто сильним, татова машина на швидкості злетіла в кювет, перекинулася і загорілася. Ні злочинця, ні нападників так і не знайшли, і через пару років справу тихо закрили. Кожного разу, згадуючи той час, мама казала: – Не знаю, ким були ті люди, і знати не хочу. – Бог їм суддя. – Але те, що могли допомогти, і не зробили цього, а просто втекли, рятуючи свої шкури, я їм ніколи не пробачу.

Ховали їх в один день. Батька і дядька Толика. Ховали у закритих трунах. Ігор стояв поруч з плачучою бабусею, татом мамою, і не розумів, що в тому оббитому темно-червоним бархатом дерев’яному ящику лежить його батько. Можливо через це він ще більше місяця з надією бігав до дверей на кожен дзвінок. З надією на те, що все сталося якийсь поганий сон, зараз відкриється двері, і увійде його тато, веселий, живий, трохи протягнутий сигаретним димом і запахом бензину. У батька були свої ключі, але кожного разу повертаючись з відрядження, він незмінно дзвонив у двері, Ігор першим бігав на зустріч, а батько усміхаючись діставав із сумки якийсь подарунок, кажучи, що це їм від зайчика. Брат, на правах старшого, піджартовував над ним. – Звідки зайці можуть взяти подарунки? – У лісі ж магазинів немає – сміявся він. – Ах ти, малюк. Але Ігор тоді не звертав увагу, і був страшенно гордий тим, що лісові мешканці знають про нього, і ніколи не забувають.

Але тато не повертався, і з часом хлопчик придумав собі казку, ціле фентезі про те, що тато зовсім не помер, а якийсь злий чарівник перетворив його в сірого кота. Щоразу ця казка в уяві хлопчика обростала новими подробицями, так, що він іноді вже й сам починав вірити в це. Зараз уже Ігор і сам не міг зрозуміти, що це було. Захисна реакція організму, чи наївна дитяча віра в дива. Але тоді ці фантазії, напевно, допомогли йому пережити перший гострий біль втрати. Уже набагато пізніше вони з братом, пригадуючи події тих далеких вже днів, ловили себе на дивному відчутті. Наче тата душа дійсно якимсь незрозумілим чином переселилася в сірого кошеня. Весь час, поки кошеня, а потім дорослий кіт жив з ними, вони відчували невидиму присутність батька. Наче він був десь поруч, тільки невидимий їм. Але тоді, в дитинстві вони не ділилися цим ні з ким, навіть одне з одним. Кошеня назвали Бутч, за ім’ям одного з героїв диснеївських мультфільмів, які тоді кожної неділі показували по телевізору.

Ігор з братом, та й мама теж, дуже полюбили кота. Він без перебільшень став талісманом, оберегом їхньої родини. Проваджав і зустрічав їх з братом зі школи, потім з інституту, маму з роботи. Коли комусь траплялося хворіти Бутч знаходився поруч, заспокійливо муркотів, лягав на хворе місце, намагаючись зігріти. І не відходив, поки його людина не одужувала. Кіт прожив довге життя в їхній родині. Але, час невблаганний, і одного разу літнім недільним вечором він тихо пішов. До того часу старший брат вже одружився і жив окремо. Дізнавшись про смерть їх багаторічного улюбленця, він одразу приїхав. В останню путь кота проводжали всією родиною. А як інакше? Він був живою пам’яттю про загиблого батька. Тато і запам’ятався їм назавжди саме таким, як в той, останній день. Веселим, трохи поспішаючим, з кошеням на руках. Ігор не був впевнений, але здається, що і мати відчувала щось подібне, тому що на пам’ятнику крім фотографії батька у весь зріст, на зворотньому боці, художник за її проханням зобразив пустинну дорогу і машину на ній, що мчить назустріч заходу сонця. Поховали кота на виїзді з міста в молодому тоді сосновому лісі. Хоч з того дня минуло вже не один рік, і від могилки залишився лише ледве помітний пагорбок, Ігор добре пам’ятав місце, і кожен раз, проїжджаючи повз, неминуче звертав туди, щоб постояти кілька хвилин, віддаючи данину пам’яті багаторічному улюбленцю.

Та що там казати, без сумніву члену сім’ї, зі смертю якого пішла ціла епоха його життя. Епоха дитинства та юності. Ще раз поглянувши на фотографію і сумно усміхнувшись нахлинувшим спогадам, Ігор взяв зі столу ноутбук, витер тильною стороною долоні зволожені очі і вийшов з кабінету.

Вдома Ігоря вже чекали. Всі були зібрані. Приїхала мама, брат з родиною, кілька близьких друзів. Коли всі зібралися в великій кімнаті, брат з племінниками урочисто внесли коробку і вручили йому. Всі захлопали в долоні, а племінники хитро усміхаючись, попросили відгадати, що там.

Рідні та друзі знали про захоплення Ігоря комп’ютерними іграми, і він, думаючи про це, почав перераховувати. – Крутий джойстик, кермо для гонок? – Вгадав? Племінники, сміючись, негативно покрутили головами і відкрили коробку. Ігор глянув, і буквально впав на заздалегідь підсунуту кимось стілець. Спогади дитинства знову стрічкою понеслися в голові і непрошені сльози самі потекли з очей. А він і не соромився їх. У коробці сиділо кошенятко, точнісінько як те, яке колись подарував йому батько. Сіре, пухнасте, з білими шкарпетками на лапках. Спогади хвилею накрили його. Тато, Бутч… Тоді, в дитинстві Ігор годинами розмовляв з котом, довіряючи йому свої дитячі таємниці, радості та печалі. У хлопчика було стійке відчуття, ніби він розмовляє з живим батьком. Принаймні він його чув.

У цьому Ігор був у таємниці впевнений і потім, навіть ставши вже дорослим. А кіт дивився на нього усвідомленим, майже людським поглядом і тихенько, заспокійливо муркотів.

Тепер вже його донька-підліток, приходячи зі школи, перш за все йде на кухню, звідки через хвилину долинає її невдоволений голос. – Що це у Бутчика мисочки порожні?! – Кись-кись маленький. – Іди сюди, малюк, зараз я тебе нагодую. А котик, буквально недавно з’ївши свою порцію корму, запивши його свіженьким молочком, хитро на нього, Ігоря, позираючи, швидко поспішить на кухню на заклик своєї маленької господині.