Це не будинок для літніх людей, вона тут не потрібна

На той історії мені розповіла моя бабуся, яку я завжди відвідую в селі. Якось ми не бачилися довгий час – я працювала за кордоном два роки. Повернувшись в Україну, найперше, що зробила – поїхала до своєї улюбленої бабусі.

Я вже кілька днів гостювала в селі, коли звернула увагу, що жодного разу не побачила Марію Василівну, бабусину сусідку з хати навпроти. Ця добра старенька завжди викликала в мене симпатію. Вона – велика трудівниця.

– Бабусю, а де твоя подруга Марія Василівна? За стільки часу не зайшла до тебе. Все гаразд з нею? – запитала я занепокоєно.

Бабуся здивовано подивилася на мене:

– Та вона вже рік як у будинку для стареньких перебуває. Ой, ти ж і не знаєш ще! Нумо слухай.

І бабуся почала свою розповідь. Як я вже згадувала, баба Маша завжди знаходила собі роботу. Хто б її не бачив, завжди була чимось зайнята. То в городі порається, то в саду, то зустрічає корову зі стада, то пече пироги (пригостить пів села!), то з двома відрами черешень ранком прямує до автобусу. І свіжі овочі, фрукти, зелень, курячі яйця, хустини з козиної шерсті, сметану, сир усе продавала в районі на базарі. І кожну гривню дбайливо складала в бляшанку з-під печива.

Складала не для себе. Як на себе, багато ж не потрібно. Для єдиного сина Валерія, для невістки Зінаїди, для онуки Сашки. Син із дружиною жили в місті – 3 години їзди від села, навідувалися регулярно, але з городом і живністю не допомагали, хоча завжди приїздили по сільські продукти. Часто багажник так набивали, що автомобіль аж провисав.

Роки йшли, і Марія Василівна поступово старіла, хворіла. То спина прихватить, то ноги болять, то натруджені руки не слухаються, то тиск підскакує. Почала потиху зменшувати господарство, у городі залишила собі кілька грядок, решту віддала сусідам для картоплі. Син Валерій усе рідше навідувався, а його дружина Зіна зовсім перестала приїздити – взяти їй було вже нічого.

Коли у баби Маші погіршився зір, вона перелякалася. Зателефонувала синові, попросила до міських лікарів зводити. Приїхав Валерій, забрав матір.

Зінаїда не дуже зраділа приїзду свекрухи, але виду не подала. Запросила перепочити з дороги, пригостила вечерею. Валерій запропонував матері пройти повне обстеження. У поліклініці провели цілий день, потім заїхали в аптеку за ліками…

Повернутися в село вже було пізно. Невістка, дізнавшись, що баба Маша залишиться на ніч, не стала приховувати свого невдоволення. На кухні під час приготування вечері розбила посуд так голосно, що ледь барабанні перетинки не луснули. У цей момент до них заглянула сусідка, яка, побачивши гостю, сказала:

– Марія Василівно! Скільки ж вас тут не було видно. Ви ж завтра їдете? Ідіть до мене, поп’ємо чайку, посидимо по-стародавньому.

Провівши матір до сусідки, Валерій зайшов до кухні, щоб поговорити з дружиною:

– Готуй, Зін, бо хочу з тобою поговорити, поки мати там.

– Що таке? – з голосу було зрозуміло, що Зінаїді ця розмова вже не подобалася.

– Матір зовсім виснажена, – почав мляво, – У лікарні були, знайшли цілий букет хвороб. Каже, ноги так болять, що ледь ходить.

– Та не молода вона вже, щоб бігти. Що ти хочеш? Це ж старість.

– Так, і я про це, – підхопив Валерій, – Квартира в нас трикімнатна. Сашка з чоловіком у Києві живуть, сюди навряд чи повернуться…

– Стривай, на що ти натякаєш? – Зіна навіть перестала різати моркву, – Ти хочеш її сюди забрати? Та чи ти зовсім здурів? Це ж трикімнатна квартира, а не будинок для старих.

– До речі, кілька кімнат у цій квартирі куплено за мамину черешню та полуницю, що вона кожне літо продавала, – відзначив Валерій.

– І будеш мене ще цим дорікати? – розгнівилася дружина, – Мати твоя не чужим допомагала, а синові рідному та онуці.

– Жорстока ти жінка, Зіна, – сумно зітхнув Валерій, – Думав, заберемо матір, житимемо в комфорті. У неї будинок добротний, вартісний. Хорошу ціну дадуть, можемо машину поміняти, на відпочинок до Туреччини з’їздити…

– Та чи хай подавиться вона своїм будинком! -закричала Зіна, – На тиждень відвеземо, а потім я 10 років горщики її тягатиму?! Рабиню знайшов?

– Та що ти верзеш, дурна? – обурився Валерій і раптом побачив Марію Василівну на порозі.

На кухні раптом запала така тиша, ніби всі оглухли.

– Ой, мам, ви вже давно тут? – запитав син.

– Та ні, тільки-но зайшла, – лагідно усміхнулася мати, – Ще хочу окуляри взяти, ми там з Катею альбом дивимося. Так, я ж зовсім забула, сину, я вас попереджати збиралася. Через місяць собі в дім для літніх людей переїжджаю, щоб ти мені з речами допоміг.

Валерій не міг сказати ні слова. А Зіна швидко заспокоїлася:

– Так, допоможе, обов’язково. І я приїду. Все, що треба, завантажимо, перевеземо. Правильно все вирішили. З ровесниками жити веселіше, ніж самій.

… У районному будинку для літніх людей, куди уважний син привіз Марію Василівну, у Валерія виникли суперечливі почуття. Персонал чудовий, та сама будівля давно потребувала ремонту: ламінат у коридорах вже затертий, вікна продуває, у залі, крім старенького телевізора та облізлих крісел, немає нічого.

Кімната Марії Василівни була маленька, сира. Кровать провисла, стільці розхитані. Але мати навіть не показала, що незадоволена.

– Нічого, мамо, – підбадьорив Валерій, – я тобі тут такий ремонт зроблю, всі заздритимуть. На відпочинок візьму і зроблю. Все, не сумуй, скоро навідаємо тебе. Чекай у гості.

Обіцянку Валерій згадав лише за пів року, коли Зіна нагадала, що з батьківським домом треба щось вирішувати. Літо ж бо, найкраща пора для продажу.

… Директор не докоряв рідкісним гостям. Дуже тепло розповідав про Марію Василівну.

– Перш ніж на другий поверх підійматиметеся, загляньте в кімнату відпочинку. Може, ваша бабуся там з подругами телевізор дивиться. Підемо, я вас проведу.

У кімнаті відпочинку матері не було. Оглядаючись навколо, Зінаїда здивувалася.

– Ого! Яку ж бо красу тут навели. Дивани нові, крісла, телевізор по всій стіні. Квіти всюди. Така краса! Напевно, ремонт дорого обійшовся?

– Дякувати вашій мамі, – усміхнувся директор.

– Мамі? – Валерій здивувався, – А до чого тут мама?

– Та вся ця краса на її кошти зроблена.

– Звідки ж у бабці такі гроші? – розсміялася Зіна, так раптом охнула, – Валерій?! Вона, мабуть, будинок продала?

… Марія Василівна спокійно спостерігала за розлюченими родичами, які обсипали її докорами та звинуваченнями в егоїзмі.

– А чого це ви так стривожилися? Я ж не ваш дім продала, а свій. Маю ж право. А мені тут добре, тепло, весело. От і хотілось щось подарувати добрим людям.

Баба Маша з хитринкою подивилася на злу Зіну.

– Адже краще дім продати й людей потішити, ніж ним подавитися? Правда, Зіно?

Зінаїда опустила очі й майже вибігла на вулицю. Вже нічого змінити не можна…