Connect with us

З життя

«Не дзвони мені більше, я зайнята!» — крикнула я. І дзвінків від мами більше не було…

Published

on

«Не дзвони мені більше, мамо, я зайнята!» — крикнула я в слухавку. І мама більше не подзвонила…

Мене звати Ксенія Лебідь, і я живу в Вилковому, де дзвіниця стоїть посеред Дунаю, мов німий докір минулому. Цей день я ніколи не забуду. «Не дзвони мені більше, мамо, я зайнята!» — вирвалося в мене в слухавку, і я розлючено кинула її на стіл. Тоді здавалося, що я на своєму місці. Робота давила, як прес, строки підтискали, нерви були натягнуті до межі. Мамині дзвінки, її постійні «Ти поїла? Як справи? Не втомилася?» — виводили мене з себе. Я задихалась від її турботи, мені бракувало простору, щоб просто жити своїм життям. У той момент я прагнула лише тиші.

І мама замовкла. Вона не подзвонила ні в той день, ні на наступний, ні через тиждень. Спочатку я навіть не помітила — була занурена у свій хаос. Мене тішило це мовчання: ніхто не дістає дурними питаннями, не нагадує, що я не господарка свого життя. Я була вільна — так мені здавалось. Пройшло два тижні. Одного вечора, сидячи наодинці з чашкою застиглої кави, я раптом відчула: чому її голос не лунав у моїй голові? «Образилася? Гідність заігла?» — подумала я, кинувши погляд на телефон. Жодних пропущених дзвінків, жодних повідомлень. Порожнеча.

Я зітхнула і вирішила зателефонувати сама. Гудки пішли один за одним, але без відповіді. «Ну звісно, раз я її відшила, тепер вона мене ігнорує», — фркнула я, дратуючись її впертістю. Наступного дня спробувала знову — і знову тиша. В грудях ставало холодно від тривоги. А якщо щось сталося? Перед очима з’явилися її слова, сказані колись тихо, тепло: «Я завжди буду поруч, якщо захочеш поговорити». А якщо вона більше не може бути поруч? Серце стиснулося від жаху.

Я залишила все — роботу, плани, обов’язки — і помчала до неї в село під Вилковим, де вона жила останні роки. Відкриваючи двері своїм ключем, я відчувала, як кров стукає в скронях. Усередині була тиша — мертва, гнітюча тиша. Я покликала: «Мамо?» — голос тремтів, але відповіді не було. Вона лежала на ліжку, стискаючи телефон у закам’янілих руках. Очі закриті, обличчя спокійне, ніби вона просто заснула. Але я знала — її більше немає.

На тумбочці стояла чашка чаю — холодна, неторкана, як символ її самотності. Поруч лежав старий альбом. Я відкрила його тремтячими пальцями — на першій сторінці було моє дитяче фото: я, маленька, сиджу в неї на колінах, а вона усміхається, обіймаючи мене. Сльози застилали очі, в горлі встав ком. «Коли це сталося? Чи дзвонила вона мені востаннє? Хотіла попрощатися?» Я схопила її телефон — руки тряслися, мов у лихоманці. Останній набраний номер — мій. Дата — той самий день, коли я крикнула їй не дзвонити мені більше. Вона послухалась. Більше не дзвонила.

Тепер дзвоню я. Щодня, щовечора. Набираю її номер, слухаю нескінченні гудки, сподіваючись на диво, якого не буде. Тиша у слухавці ріже сильніше ножа. Я уявляю, як вона лежала одна, стискаючи телефон, чекаючи мого голосу, а я відкинула її — грубо, безжально. Робота, стрес, справи — все, що здавалося важливим, впало в прірву, залишивши мене з порожнечею, яку вже нічим не заповнити. Вона хотіла лише піклуватися про мене, а я бачила в цьому тягар. Тепер я розумію: її дзвінки були ниточкою, що тримала нас разом, а я сама її обірвала.

Я ходжу по її дому, торкаюся її речей — старий плед, потерту кружку, альбом із фотографіями, де ми щасливі. Кожна деталь кричить про те, що я втратила. Мама пішла, не попрощавшись, бо я не дала їй шансу. Моя остання фраза — «Не дзвони мені!» — стала її вироком і моїм прокляттям. Я кричу в порожнечу, кличу її, але чую лише відлуння своєї провини. Вона більше не подзвонить, а я не перестану дзвонити їй — у надії, що десь там, за межею, вона пробачить мене. Але тиша — моя вічна відповідь, і з нею я тепер живу, несучи цей біль, як важкий хрест.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири × 3 =

Також цікаво:

З життя31 секунда ago

Покинув семью после 20 лет, он захотел вернуться. Но я изменилась.

Он ушёл после двадцати лет брака… А потом захотел вернуться. Но я уже была не та Светлана сидела на кухне...

З життя7 хвилин ago

Свекровь постоянно требует помощи по выходным, но я сказала “хватит”: не позволю распоряжаться своей жизнью

С самого начала замужества я пыталась выстроить отношения со свекровью. Восемь лет я терпела, сглаживала конфликты, старалась быть удобной. После...

З життя8 хвилин ago

Свекровь требовала помощи по выходным — но я перестала подчиняться и распоряжаться своим временем.

**Дневник.** С самого замужества я пыталась выстроить хорошие отношения со свекровью. Восемь лет я терпела, подстраивалась, сдерживалась. Когда мы с...

З життя13 хвилин ago

«Съешь сама свой мусор: как сестра публично унизила меня из-за торта»

«Сама ешь эту дрянь»: как сестра опозорила меня из-за чужого торта Анна аккуратно поправила причёску, надела самое нарядное платье и,...

З життя40 хвилин ago

«Спустя тридцать лет он вернулся… и сразу оказался в больнице»

— Ты мне теперь кто? — спустя тридцать лет отец вернулся в мою жизнь… и сразу же оказался в больнице....

З життя46 хвилин ago

«Почему я отказалась заботиться о больной матери, если есть любимый сын?»

«Ну и почему именно я должна о ней заботиться? Вот же Витя — золотой сынок, пусть ему и помогать»: почему...

З життя50 хвилин ago

Невестка забыла про сыр в разговоре с сыном, и я не знаю, что делать дальше.

Мне пятьдесят пять лет, и всю жизнь я думала, что свекровь и невестка могут мирно уживаться, если обе проявят мудрость....

З життя54 хвилини ago

Двадцать лет брака, уход и возвращение: но я уже изменилась

В тот вечер на кухне у Татьяны стояла гнетущая тишина, прерываемая лишь всхлипываниями. Она сжимала стакан с чаем так, будто...