Я ніколи не любив свою дружину і не раз їй це казав, хоча ми жили цілком стерпно

Володя Кравченко — звати мене так, живу я в Чернігові, де історія тримає свої таємниці, а сучасність плине тихим річищем буденності. Я ніколи не відчував любові до своєї дружини Марини, і не раз говорив їй про це, наче це гірка правда, яку не можна приховати. Вона цього не заслуговувала — ніколи не влаштовувала сцен, не дорікала, завжди була ніжною, турботливою, майже святою. Але в моїй душі завжди панував холод, наче крига на Дніпрі в найсуворішу зиму. Любові просто не було — і це точило мене зсередини.

Щоранку я прокидався з однією думкою: піти. Я мріяв зустріти жінку, яка запалить у моєму серці вогонь, без якого я не можу дихати. Але доля зіграла зі мною злий жарт, перевернувши все догори дриґом так, що я й досі не можу оговтатися. З Мариною мені було зручно, як у старому кріслі. Вона вела господарство бездоганно, виглядала так, що перехожі озиралися, а друзі плескали мене по плечу: «Де ти таку знайшов, щасливчику?» Я сам не розумів, чим заслужив її відданість. Звичайний чоловік, нічим не примітний, але вона любила мене, наче я був для неї цілим світом. Як таке можливо?

Її любов душила мене. І ще більше мене мучило: якщо піду, інший забере її. Хтось успішніший, гарніший, багатший — той, хто оцінить те, чого я не бачив. Коли уявляв її в обіймах іншого, з розуму сходив від люті. Вона ж моя — навіть якщо я ніколи її не кохав. Це відчуття власності було сильнішим за мене, сильнішим за здоровий глузд. Але чи можна усе життя прожити з тією, до якої серце мовчить? Я думав, що зможу, але помилився — всередині мене зріла буря, яку я не міг стримати.

«Завтра скажу їй усе», — вирішив я, лягаючи спати. Вранці за сніданком зібрав рештки мужності. «Маринко, сядь, нам треба поговорити», — почав я, дивлячись в її спокійні очі. «Звичайно, любий, що сталося?» — відгукнулася вона з властивою їй м’якістю. «Уяви, що ми розлучаємось. Я йду, живемо окремо…» Вона засміялася, ніби я жартував: «Що це за дивні фантазії? Це гра?» «Слухай далі, я серйозно», — перебив я її. «Добре, уявила. І що далі?» — запитала вона, все ще з усмішкою. «Скажи чесно: знайдеш когось іншого, якщо я піду?» Вона застигла. «Володю, що з тобою? Чому ти взагалі про це думаєш?» — в її голосі з’явилася тривога. «Бо я не люблю тебе і ніколи не любив», — випалив я, як удар.

Марина зблідла. «Що? Ти жартуєш? Я нічого не розумію». «Я хочу піти, але думка, що ти будеш з кимось, зводить мене з розуму», — голос мій тремтів від напруги. Вона помовчала, а потім тихо, з якимось печальним розумінням сказала: «Кращого за тебе я не знайду, не переймайся. Іди, я залишусь одна». «Обіцяєш?» — вирвалося у мене. «Звісно», — кивнула вона, дивлячись мені у вічі. «Почекай, але куди мені йти?» — розгубився я. «У тебе немає місця?» — здивувалася вона. «Ні, ми ж усе життя разом. Схоже, доведеться залишитися поряд», — пробурмотів я, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. «Не хвилюйся, — відповіла Марина. — Після розлучення розміняємо квартиру на дві менші». «Серйозно? Я не очікував, що ти так мені допоможеш. Чому?» — запитав я, вражений. «Бо люблю тебе. Коли любиш, не тримаєш силою», — її слова пролунали як вирок.

Пройшло кілька місяців. Ми розлучилися. А потім дійшли до мене чутки: Марина збрехала. Вона знайшла іншого — високого, впевненого, з доброю усмішкою. Квартиру, що дісталася їй від бабусі, вона й не думала ділити. Я залишився ні з чим — ні дому, ні сім’ї, ні віри у людей. Обман розкрився, як удар у спину, і я досі чую її голос: «Я залишусь одна». Брехня. Холодна, розрахована брехня, а я повірив, як дурень.

Як тепер довіряти жінкам? Я не знаю. Моє життя з нею було зручним, але порожнім, а тепер і цього немає. Я сиджу в орендованій кімнаті, дивлюся в стіну і прокручую ту розмову. Її спокій, її слова — все було маскою. Друзі кажуть: «Ти сам винний, Володю, чого чекав?» І вони мають рацію. Я не кохав її, але хотів тримати при собі, як річ. А вона пішла, залишивши мене в самотності, якої я так боявся. Можливо, це моя плата — за холодність, за егоїзм, за те, що не цінував її серця. Тепер я сам, і тиша навколо ріже сильніше її відходу. Що думаєте про мій вчинок? Я сам не знаю, хто тут більший дурень — я чи вона.