З життя
Я не хочу заміж — мені не потрібні зайві турботи на схилі літ
Я не хочу заміж — мені не потрібні зайві проблеми на схилі життя.
Мені 56 років. Вже два роки я живу з чоловіком, якого люблю і з яким мені спокійно. Але він все частіше піднімає одне й те ж запитання: «Чому б нам не одружитися?» А мені все більше здається, що я не лише не хочу цього — я боюся. Адже в цьому віці, після пережитих буревіїв, людина вже не мріє про весілля як про диво. Вона прагне стабільності, душевного тепла і простоти. А шлюб — це відповідальність, бюрократія, право на майно, невдоволення дорослих дітей і нескінченні «а якщо…». І я втомилася від цього «якщо».
Мого супутника звати Олексій. Він старший за мене на п’ять років. Ми познайомилися випадково — в санаторії, куди я поїхала відновити здоров’я після тяжкої хвороби. Спочатку все було просто: прогулянки, розмови до ночі, поїздки до найближчих міст, спільне почуття гумору. А потім почалося справжнє життя. Він переїхав до мене в трикімнатну квартиру, яка дісталася мені від батьків. Мій син вже дорослий, працює в Києві. Донька — студентка, живе зі мною. Олексій теж розлучений. У нього дві дочки від першого шлюбу, обидві навчаються і живуть з матір’ю.
Ми живемо разом, ділимо побут, відпочиваємо, їздимо на природу, але при цьому кожен живе на свої гроші. У нього своя пенсія, своя машина. У мене — квартира, ділянка землі під Львовом, заощадження та автомобіль, куплений на власну зарплату. Олексій допомагає своїм дочкам — інколи більше, ніж потрібно. Я теж підтримую свою доньку, але намагаюся виховати в ній самостійність.
У нас все налагоджено. Ми не сваримося, не з’ясовуємо стосунків. У кожного є особистий простір. Але от він хоче штамп у паспорті. А я — ні.
Не тому, що я його не люблю. А тому, що я вже була заміжньою. Шлюб закінчився важко — з криками, розподілом майна, судом і приниженням. Колишній чоловік намагався відібрати у мене квартиру, на яку я відкладала багато років, вдаючи ображеного. Після цього мені знадобилися роки, щоб знову почати довіряти.
А тепер Олексій знову каже: «Чому ти не хочеш бути моєю дружиною?» Він не розуміє. А я не можу пояснити так, щоб не зачепити його почуття.
Я не хочу, щоб мій дім, моя праця, моє життя — стали приводом для розподілу у разі, якщо ми не уживемося характерами. Ми ж не діти. Ми не заведемо спільних дітей, ми вже не будемо будувати «життя з нуля». Все вже збудовано. Навіщо руйнувати і переробляти?
А ще — мої діти. Вони ніколи не говорили нічого проти Олексія, але я бачу, як дочка уникає його, хоча веде себе ввічливо. Син взагалі його не коментує. Я впевнена: варто нам одружитися — і почнуться розмови. «А що, якщо він тепер претендує на квартиру?» «А якщо мама вирішить переписати щось на нього?» Їм і так нелегко в цьому житті. Я хотіла б у майбутньому продати квартиру, купити собі маленьку, затишну однокімнатну, а решту грошей віддати дітям. Щоб вони могли взяти кредит або хоча б орендувати достойне житло. А якщо я вийду заміж — все ускладниться. Це стане «спільно набутим».
Я не хочу зайвих паперів, я не хочу потім судитися, якщо раптом все піде не так. Я просто хочу жити з коханим і бути впевненою, що він зі мною не через прописку, не через квартиру і не через страх залишитися одному.
Але останні місяці Олексій став іншим. Мовчить, йде в себе, все частіше звинувачує мене в тому, що я «його не люблю». Стає образливим, їдким. Каже, що я все роблю «з розрахунком». Мені боляче це чути. Тому що я з ним через любов, через бажання бути поруч. Я просто не хочу заміж.
Ми не закохані двадцятирічні, які вірять, що штамп щось змінить. Він не змінить. Він лише додасть складнощів. У нашому віці любов — це не весілля, не персні і не прізвище. Це рука, яку тобі подають у важкий момент. Це людина, з якою ти можеш мовчки сидіти вечорами, дивитися телевізор і знати — він поруч, і тобі спокійно.
Але чомусь Олексій вважає, що без печатки я несерйозна. А я все частіше думаю: може, саме це і є справжня зрілість — любити без договорів і зобов’язань?
Я не знаю, чим закінчиться наша історія. Може, він піде, образившись. А може, зрозуміє. Але я не відмовлюсь від своєї позиції. Я прожила занадто багато, щоб знову втратити себе у стосунках. Я хочу тиші, поваги і внутрішнього спокою. А не з’ясування стосунків, розподілів майна і формального «чоловіка».
Мені не потрібен статус — мені потрібна людина. І якщо він цього не розуміє, то, можливо, і не той він чоловік, якого я чекала.
My Husband Invited His Ex-Wife Over for the Sake of the Children—So I Checked Into a Hotel to Celebrate on My Own
My husband invited his ex-wife over for the boys, so I spent the holiday in a hotel Where are you...
Never Truly Forgotten Every day, Prohor commutes from his job in London: a ride on the Tube, then the bus, before finally arriving home. The journey lasts over an hour each way. His car spends more time parked than on the road, thanks to London’s notorious rush hour traffic—he finds it easier and faster by public transport. Two years ago, his family life changed drastically; he and his wife quietly divorced. Their daughter, seventeen at the time, stayed with her mum. There were no dramas—Prohor was never one for arguments. He’d noticed his wife had changed over the years, grown restless, and often left late, claiming she was meeting friends. When he asked, —Why are you always out so late? Most wives are at home by this hour. —None of your business. Those ‘normal’ wives—just hens. I’m different: clever, social, and need more than just home. Besides, I’m not a farm girl like you. —So why did you marry the farm boy? —Picked the lesser of two evils, she’d retort before shutting down the conversation. Soon after, she filed for divorce and moved Prohor out of the flat; he’s since got used to renting and isn’t ready for marriage again, though he keeps looking. On the Tube, like most, he doesn’t waste his travel time—scrolls through social media, reads news, jokes, and watches clips. Scrolling absentmindedly, one image jolts him—it’s an ad: Folk Herbalist Mary, Natural Remedies He recognises the face immediately—his first love from school: unrequited, unforgettable. He remembers her well, that strange but beautiful girl from his class. Barely making his stop, he rushes home on foot, skipping the bus just to clear his head. Inside, he forgets his dinner and sits in the corridor, staring at his phone, jotting down the number in the ad before his device demands a charge. While his phone powers up, memories flood back: Mary was always different from their first day in Year 1. Quiet, modest, with her school dress a little below the knee—unlike the other girls. Their small village outside Oxford was a place where everyone knew everyone, but no one knew much about Mary. She lived with her grandparents in a unique house by the woods—like something out of a fairytale. He fell for her—childishly, yet to him, seriously. She had a handmade rucksack with beautiful embroidery, and rather than the usual “hiya”, she’d always greet people with: “Good health to you.” She was like a character from an old English legend—never rowdy, always polite. One day Mary missed school, and the kids went to check on her. Outside the village, they saw her home—and a crowd: her grandmother’s funeral. Mary in her headscarf, wiping her tears, her grandfather silent but present. After the burial, the children were even invited in for the wake. That memory stuck—his first funeral. Mary returned to school soon after. Time passed, the girls matured, took to makeup and fashion battles. Only Mary remained as dignified and natural as ever, her cheeks rosy without a hint of blush. The boys started courting; Prohor tried his luck with Mary. She didn’t respond at first, but at the end of Year 9, he managed: —Can I walk you home after school? She replied, quietly, privately, —I’m promised, Prohor. It’s tradition in our family. He was confused—what tradition? Later he learned her grandparents were Old Believers, her parents having died young, leaving her their legacy. Mary excelled at school, wore no jewellery, kept to herself despite the others’ gossip. She blossomed every year, by Year 10 there was no denying her beauty. After graduation, classmates scattered. Prohor moved to London for university. He heard Mary married her betrothed and moved to a remote village, living a simple rural life—herding cows, working the land, raising a son. None of their classmates saw her again. “So that’s what Mary does now,” Prohor muses, “Herbalist… Looks even lovelier than before.” Sleep eludes him, morning comes and the routine repeats—work, but the past and beautiful Mary won’t let go. First love never fades, always stirs the heart. After several days in a daze, he finally messages her: —Hello, Mary! —Good health, she replies, unchanged as ever. “What concerns you?” —Mary, it’s Prohor, your old classmate. Remember we shared a desk? Saw you online—had to write. —Of course, Prohor, the brightest lad in our class. —This is your number, can I ring you? he asks. —Of course, she replies. After work, he calls; stories and memories exchanged. Where do you live? What’s life like? —I’m still in the old family home by the woods, she tells him. Came back after my husband died—a bear attack in the forest… Grandfather’s gone too. —Sorry, I had no idea… —It’s alright, Prohor, it was long ago. Life goes on. You’re just calling for a chat, or do you need some herbs? I sometimes advise. —Just wanted to say hello. No herbal remedies needed, just saw you and all the memories came flooding back. Miss the old village—my mother’s gone now. They reminisce and say goodbye. But a week later, restless, Prohor calls again: —Hi, Mary. —Good health, Prohor. Missing someone or fallen ill? —Just missing you, Mary—please don’t be cross, but could I visit you? —Come if you like, she says, unexpectedly. Whenever you get the chance. —My holiday’s next week, he beams. —Good, you know the address. He spends the week preparing, choosing gifts for Mary—wondering what she’s like now. At last, he drives from London to his old village—six hours, not a hardship, he loves long drives. Arriving, he’s shocked at the changes. New homes, shops, even the local factory thriving, the high street buzzing. —Wow, thought our village, like so many others, must’ve faded away. But it’s thriving, he says aloud. —It’s a proper town now, replies a passing pensioner with pride. Been granted borough status for ages. You haven’t been back for years, have you? —Years and years, says Prohor. —Our mayor’s a good man—really cares about the place, so it’s grown and blossomed. Mary waits for Prohor at the old house when he calls to say he’s arrived. As his car turns in, Mary’s heart races. No one ever knew how she’d loved Prohor since school—a secret she’d have carried forever had he not reappeared. Their reunion is joyful. Sitting for hours in the gazebo, the old house your typical English cottage—aged, yet welcoming. —Mary, I’ve come on business, he says, with a serious look. —I’m listening, she answers a bit nervously. —I’ve loved you all these years, surely you can’t still turn me away? Mary leaps up, throws her arms around him. —Prohor, I’ve always loved you, too—since I was a girl. Prohor spends his holiday with Mary, and as he leaves, he promises, —I’ll sort things at work, switch to remote, and come back for good. I’m not going anywhere else—I was born here, and here I’ll make myself useful.
Forgetting Completely Was Impossible Every day, Alfred took the underground from work to home, then caught the bus, and eventually...
Yesterday — Or How a Dinner Party for the “Gourmet Brother-in-Law” Became a Lesson in Family, Boundaries, and the True Cost of Hospitality in a Classic English Home
June 7th How quickly a gathering can turn into a test. I dont know why I still get so flustered...
Dandelion Jam After a mild, snowy English winter, everyone in the quaint town is longing for the fresh green leaves and colourful blooms of spring. Taissa, living in her cosy flat with her granddaughter Vera—whose parents, both doctors, have gone to work in Africa—finds herself cherishing the new season. The rhythms of the town change: market stalls buzz, neighbours gather on garden benches, and birdsong replaces alarm clocks. Taissa’s daily life intertwines with her lively neighbours—cheerful, well-read Valerie and grumpy Mrs Simmons—whose gossip and camaraderie brighten the days. Meanwhile, Vera happily attends school and dance class, proud to be watched over by her loving grandma. When Taissa strikes up a warm friendship with her thoughtful neighbour George Ellis, a widower with a distant daughter, they find comfort in shared stories and park strolls. Yet, tension brews when George’s daughter Vera visits and demands he sell his flat to move in with her family, suspecting Taissa’s intentions. An awkward confrontation ensues, but Taissa remains gracious. Life brings Taissa and George back together; he approaches her with a crown of dandelions and a jar of homemade dandelion jam, sharing its English folklore and health benefits. Their friendship flourishes over tea, recipes, and evenings under the old linden tree. Through spring’s renewal, two hearts discover sunshine in companionship and the sweet taste of dandelion jam. Thank you for reading and supporting my stories—wishing you all life’s brightest joys!
Dandelion Jam The snowy winter had finally packed its bags and left, not that the cold was anything to write...
Didn’t Want To, But Did: The Nerve-Wracking Choices of Vasilisa Living Alone in Her Grandmother’s Country Cottage, Facing Village Gossip, Deadly Debts, and a New Love with Anton the Local Policeman
Didnt want to, but did Sarah wasnt much of a smoker, you know? Still, shed convinced herself that a cigarette...
Relatives Demanded My Bedroom for the Holidays, Left Empty-Handed When I Refused to Give Up My Sanctuary
Relatives demanded my bedroom for the holidays and left with nothing So where am I supposed to stick this massive...
A Silent New Year’s Eve
New Years hush November drifted in, drab and drizzly, the kind of grey that seeps into your bones. Each day...
Mother-in-law Helped Herself to My Gourmet Foods from the Fridge—Stuffing Them All into Her Bag Before Saying Goodbye
The mother-in-law slipped the delicacies from my fridge into her handbag before heading home. “Are you sure we need all...