Мамо, що ти накоїла? — донька майже кричала в слухавку. — Яка, до біса, собака з притулку?

— Мамо, що ти зробила? — дочка майже кричала у трубку. — Який, до лиха, пес із притулку?! Ще й старий і хворий. Та ти, мабуть, з глузду з’їхала! Не могла собі знайти заняття, як ось, наприклад, танцювати?

Наталка Сергіївна стояла біля вікна. Вона дивилась, як поволі на місто спускається біла марева. Сніжинки кружляли в танці, лягали на дахи, сідали на гілки дерев, ламаючи свої тонкі промінці під ногами пізніх перехожих. Останнім часом стояти біля вікна стало звичкою. Раніше вона чекала чоловіка з роботи, який приходив пізно, втомлений, з охриплим голосом. На кухні горіло м’яке світло, на столі була вечеря, а приходив затишок розмов під чашку чаю…

Поступово теми для розмов зникли, чоловік став приходити ще пізніше. Він почав уникати зустрічі поглядом, відповідав на запитання дружини скупими фразами. А одного разу…
— Натуся, я давно хочу тобі сказати… я зустрів іншу жінку. Ми кохаємо одне одного, і я подаю на розлучення.
— Як? Розлучення… а я, Славо, що буде зі мною? — Наталка відчула пронизливу біль під лопаткою.
— Наталю, ми ж дорослі люди. Діти виросли, живуть своїм життям. Ми з тобою прожили майже тридцять років. Але ми ще молоді. Подивись, тобі і мені трохи більше п’ятдесяти. Але я хочу чогось нового, свіжого!
— А я, виходить, стара і непотрібна. Відслуживша спогадка, — прошепотіла розгублена жінка.

— Не перебільшуй. Ти не стара… Але розумій, там… там я почуваю себе тридцятирічним. Прости мене, але я хочу бути щасливим, — чоловік поцілував її в маківку і пішов до ванної. Він змивав з себе старий шлюб, наспівуючи веселі пісеньки, а на Наталку тиснув вселенський смуток… Зрада. Що може бути гірше?

Наталка не помітила, як пролетів час – розлучення, Віктор поїхав до нової обраниці. А в її житті настали сірі дні. Вона звикла жити для дітей, для чоловіка. Їхні проблеми були її проблемами, їхні хвороби – її хворобами, їхня радість і успіхи – її успіхами. А тепер? Наталка годинами стояла біля вікна. Іноді вона дивилась у маленьке ручне дзеркальце, що дісталося їй від бабусі. У ньому вона бачила то смутний очей, то сльозинку, що губиться у вже з’явлених зморшках, то сивий волосок на скроні.

Наталка боялася дивитись у велике дзеркало.
— Мамо, тобі треба знайти собі заняття, — поспішний голос дочки вказував на те, що вона збирається кудись.
— Чим, доню? — тьмяний голос матері губився у телефонних дротах.
— Ну, не знаю. Книги там, танці «Кому за…», виставки.
— Так-так, кому за … Мені вже за… — Наталка не могла зібрати себе до купи.
— Ой, мам, пробач, мені ніколи.
Несподівано син Андрій поставився до смутку матері з більшим розумінням:
— Мам, мені дійсно дуже шкода, що так сталося. Ти знаєш, ми з Іркою хочемо до тебе приїхати, може, на новий рік. Якраз познайомишся. Тобі й радісніше з нами буде.
Наталка обожнювала дітей, але дивувалася, наскільки вони різні…
*****
Якось увечері, переглядаючи соцмережі, Наталка натрапила на оголошення:
«День відкритих дверей у притулку для собак.
Приходьте, приводьте з собою дітей, знайомих і рідних.
Наші улюбленці будуть дуже раді познайомитися з кожним новим гостем!
Ми чекаємо на вас за адресою…»
Далі було сказано, що якщо хтось хоче допомогти притулку, то ось список необхідного.
Наталка прочитала раз, вдруге.
— Ковдри, пледи, старе постільне, рушники. Мені якраз треба розгребти ці завали. Думаю, у мене є, що їм віддати, — міркувала вночі Наталка. Стоячи біля вікна, вона крутила в голові список необхідного, що ще вона може купити зі своїм не дуже великим заробітком. Через десять днів вона стояла біля воріт притулку. Наталка приїхала з подарунками. Таксист допоміг вивантажити нескінченні важкі сумки з ковдрами та ганчір’ям. Витяг згорнутий старий килим і згорток з килимками. Волонтери притулку допомагали гостям заносити тюки з білизною, мішки з кормом, сумки з подарунками для собак.
Пізніше гостей розподілили волонтери, розбивши їх на групи, провели вздовж вольєрів, розповідаючи історію кожного мешканця цих сумних кліток…
Наталка приїхала додому втомлена. Вона не відчувала під собою ніг.
— Так, душ, вечеря, диван. Подумаю про все потім, — сказала собі жінка. Але «потім» не вдалося. В голові так і крутилися картинки – люди, клітки, собаки, їхні очі…
Такі ж очі Наталка бачила у своєму маленькому дзеркальці. Очі, наповнені смутком і невірою в щастя. Особливо її вразила одна собака, стара, сива. Вона була дуже сумна. Лежала тихенько в кутку і ні на кого не реагувала.
— Це Леді. Японський хін. Господарка залишила її у вельми поважному віці. Леді теж уже старушка, їй цілих дванадцять років. Кажуть, при хорошому догляді вони живуть і по п’ятнадцять. Але Леді старенька, хвора і сумна собачка. Таких, на жаль, ніхто додому не бере, — зітхнула волонтерка і повела гостей далі.

Наталка затрималась біля Леді. Вона на неї не реагувала. Вона лежала на старенькій ковдрі, наче іграшкова собачка, наче стара брудна іграшка…
Всю тиждень на роботі Наталка згадувала про сумну собачку. У жінці несподівано прокинулися сили, і вона проявляла активність в роботі.
— Адже Леді – це моє відображення. Просто я ще не така стара. Але самотня. Діти роз’їхались, чоловік перейшов через мене, наче я ганчірка на асфальті. А я не ганчірка! Ні, я не ганчірка!
Наталка вийшла з кабінету і набрала номер притулку.

— Доброго дня! Я була у вас на дні відкритих дверей. Ви мені багато розповіли про Леді, стару собачку. Пам’ятаєте? — з надією запитала жінка.
— Так-так, звичайно, пам’ятаю. Ви єдина, хто зупинився біля її клітки.
— Скажіть, будь ласка, чи можна її відвідати?
— Леді? Неймовірно! Звісно, приїздіть! Можна в найближчі вихідні, — обговорила волонтерка час візиту і відключилася.

Того вечора Наталка знову стояла біля вікна. Але цього разу вона не сумувала, згадуючи минуле життя. Вона спостерігала, як у дворі гуляє чоловік з великою собакою.

Пес носився колами по безлюдному нічному двору. Скакав за м’ячем, раз за разом приносячи його господареві. А той лагідно трепав собаці голову.
Приближалися вихідні.

— Леді, привіт! — Наталка присіла навпочіпки біля собаки. Але та у відповідь не поворухнулась. Наталка сіла прямо на підлогу. Вона була в старих джинсах, які взяла з собою, щоб переодягнутися у притулку.
Не наближаючись до собачки, Наталка почала говорити…

Вона розповідала про себе, про дітей, про те, що вона одна в трикімнатній квартирі, яку тепер немає з ким розділити. Так пройшла година. Наталка трохи присунулась до ковдри, на якій лежала Леді. Потихеньку наблизила до неї руку. Торкнулася голови. Трохи погладила її.
Собачка зітхнула.

Наталка, підбадьорившись, почала гладити собачку розміреними повільними рухами. Леді, задумавшись, почала підставляти під руку голову. Так з’явився контакт.
Відходячи, Наталка відчула на собі уважний погляд карих очей. Собачка дивилася на неї, наче хотіла зрозуміти, чи була ця зустріч разовою, чи…?
— Почекай мене, я швидко, — прошепотіла жінка собаці, закрила клітку і поспішила до волонтера.
— Ну як, поспілкувалися? — з усмішкою дівчина дивилася на Наталку.
— Я.. я хочу її забрати… — від хвилювання у Наталки збилось дихання.
— Прямо так одразу?
— Так, вона відгукнулася. Ви кажете, що у таких старушок майже немає шансів. Я хочу дати їй цей шанс.

— Наталко, я вас хочу попередити. Леді – хвора собачка, їй потрібен догляд, якщо ви хочете продовжити її життя. А це час, сили і гроші.
— Я розумію. Я виростила двох прекрасних дітей. І думаю, що впораюсь. Давайте дамо їй цей шанс, — Наталка була переконлива.
— Добре. Я підготую договір. І ще – ми ненав’язливо відстежуємо долю наших улюбленців. Розумієте, люди різні…
— Звичайно. Все що ви скажете. Фотографії, відеодзвінки, про всі відвідини лікарів я буду вам повідомляти.
Через пару годин Наталка увійшла в квартиру, тримаючи на руках загорнуту в рушник собачку. Вона опустила її на підлогу.

— Ну ось, Леді. Це твій новий дім. Давай вчитися разом, як нам тепер жити.
Наталка взяла кілька днів на рахунок відпустки і в близькому контакті займалася собакою. Ветеринари, обстеження, грумер, стрижка кігтів, видалення хворих зубів…
Леді виявилася дуже вихованою собачкою. Наталка для неї постелила пелюшки, щоб у разі потреби Леді могла зробити свої справи.
Виходити на вулицю Наталка старалася рано вранці і пізно ввечері, максимально скоротивши зустрічі з сусідами. Вона хотіла, щоб Леді звикла до нових умов, і щоб ніщо її не налякало.

*****
— Мам, ти що зробила? Ти здорова? — дочка майже кричала у трубку.
— Здорова. Дякую, що тебе це хвилює.
— Мамо, який, до лиха, пес із притулку?! Ще й старий і хворий. Та ти, мабуть, з головою не дружиш! Не могла танцями зайнятися?
— Доню, твоя мама — молода жінка. Мені всього п’ятдесят три роки. Я здорова, гарна, самостійна. І не цьому я тебе вчила! — парирувала Наталка.

— Але, мамо…
— Давай без всяких «але»… У тебе своє життя, твій брат Андрій теж далеко. Батько — та взагалі поміняв мене на майже школярку. Будь добра, навчись поважати і приймати мої рішення.
Наталка вимкнула телефон, видихнула і пішла на кухню. Їй захотілося кави.
— Мам, ну ти даєш! Я б навіть не здогадався! Ти просто молодець! Собака з притулку — це достойно поваги. А вистачить терпіння? — син підтримав, але його здивуванню не було меж.
— Андрію, вас же я виростила. Впоралась якось, — засміялася Наталка. — Впораюся. У притулку обіцяли допомогти, якщо знадобиться.

Наталка не сказала ні синові, ні дочці, що під час нічних прогулянок з Леді вона познайомилася з тим самим чоловіком, який гуляє з великою собакою.
Що його звати Дмитро. Він у розлученні, дружина поїхала в нове життя в новій країні з новим чоловіком. А в нього з’явилася собака…
І здогадайтесь, звідки?
Так-так, Дмитро зустрів свого Друга в притулку. Друга туди забрали з відловки. Здоровий породистий пес носився в істериці по місту, коли його спіймали.
Пошуки старих господарів, незважаючи на клеймо, не увінчалися успіхом. І Дмитро став жити з Другом, звикаючи до нових обставин…
*****
— Мам, ми з Іркою приїдемо до тебе, можна? Я хочу вас познайомити скоріше. Вона така класна. Шалена, як ти!
Наталка сміялася з слів сина.
— Приїзджайте, сину. Ми вас чекаємо.

А тридцять першого числа, коли в двері подзвонили, насторожилися відразу дві собаки – Дмитро з Другом прийшли до Наталки та Леді в гості.
Син, побачивши таку компанію, зрадів:
— Мам, я не буду чекати ночі, я тобі скажу одразу. Ось моя Ірка. Я її люблю, ти скоро станеш бабусею. І ще — ми хочемо взяти собаку з притулку. Але для початку, напевно, маленьку. Все ж дитина скоро народиться…
Цієї ночі в місті не було сумних вікон – вітання, музика, сміх наповнили місто і весь світ радістю. І навіть у притулках не знайшли ще свою сім’ю собаки та коти наповнювалися особливим почуттям — очікуванням щастя.

Тож будемо ми всі щасливі!

І вам, мої дорогі друзі, величезний привіт і вітання від мого славного хлопчика Філа. Сподіваюся, він уже не пам’ятає, як жив у притулку. Адже він насолоджується щастям і купається в нашій любові!
Бажаю вам щастя!