З життя
Мамо, що ти накоїла? — донька майже кричала в слухавку. — Яка, до біса, собака з притулку?
— Мамо, що ти накоїла? — дочка майже кричала в слухавку. — Яка, до біса, собака з притулку?! Та ще й стара та хвора. Ти що, головою вдарилася? Хіба не могла зайнятися танцями?
Ніна Петрівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як на місто опускається білий серпанок. Сніжинки кружляли в хороводі, осідаючи на дахи, сідали на гілки дерев, ламаючи свої тонкі промені під ногами пізніх перехожих.
Останнім часом стояння біля вікна стало звичкою.
Раніше вона чекала з роботи чоловіка, який приходив пізно, стомлений, з хриплим голосом. На кухні горіло м’яке світло, вечеря на столі, і розмови за чашкою чаю…
Поступово теми для розмов вичерпалися, чоловік став приходити ще пізніше. Він почав уникати погляду, відповідати на запитання дружини скупими фразами. А одного разу…
— Ніно, я давно хочу тобі сказати… я зустрів іншу жінку. Ми кохаємо одне одного, і я подаю на розлучення.
— Як? Розлучення… а я, Тарасе, що буде зі мною? — Ніна раптом відчула пронизливий біль під лопаткою.
— Нін, ну ми ж дорослі люди. Діти виросли, живуть своїм життям. Ми з тобою прожили майже тридцять років. Але ми ще молоді. Подивись, тобі і мені трохи більше п’ятдесяти. Але я хочу чогось нового, свіжого!
— А я, виходить, стара і пропала. Відслужила термін пам’ять, — прошепотіла розгублена жінка.
— Не перебільшуй. Ти не стара… Але зрозумій, там… там я відчуваю себе тридцятирічним. Прости мене, але я хочу бути щасливим, — чоловік чмокнув дружину в маківку і пішов у ванну.
Він змивав зі себе старий шлюб, наспівуючи веселі пісеньки, а на плечі Ніни тиснула вселенська туга…
Зрада. Що може бути гірше?
Ніна не помітила, як промайнув час — розлучення, Тарас поїхав до нової обраниці. А в її житті настали сірі дні.
Вона звикла жити для дітей, для чоловіка. Їхні проблеми були її проблемами, їхні хвороби — її хворобами, їхні радощі та успіхи — її успіхами. А тепер?
Ніна годинами стояла біля вікна. Іноді вона заглядалася в маленьке ручне дзеркальце, яке дісталося їй від бабусі. У ньому вона бачила то сумне око, то сльозинку, яка губилася у вже з’явилися зморшках, то сиву волосину на скроні.
Ніна боялася дивитися у велике дзеркало.
— Мамо, тобі треба знайти для себе заняття, — поспішливий голос дочки говорив про те, що вона збирається кудись.
— Чим, доцю? — тьмяний голос матері губився в телефонних проводах.
— Ну, не знаю. Книги там, танці «Кому за…», виставки.
— Так, так, кому за … Мені вже за… — Ніна не могла зібрати себе докупи.
— Ой, мам, прости, мені ніколи.
Дивно, але син Лешко поставився до туги матері з більшим розумінням:
— Мамо, мені справді дуже шкода, що так сталося. Ти знаєш, ми з Іркою хочемо до тебе приїхати, може, на Новий рік. Якраз познайомитеся. Тобі і радісніше з нами буде.
Ніна обожнювала дітей, але дивувалася, наскільки вони різні…
*****
Якось увечері, переглядаючи соцмережі, Ніна натрапила на оголошення:
«День відкритих дверей у притулку для собак.
Приходьте, приводьте з собою дітей, знайомих і рідних.
Наші улюбленці будуть дуже раді познайомитися з кожним новим гостем!
Чекаємо вас за адресою…»
Далі йшло згадування, що якщо хтось хоче допомогти притулку, то ось список необхідного.
Ніна раз прочитала, вдруге.
— Ковдри, пледи, старе постільне приладдя, рушники. Мені якраз треба розібрати всі ці завали. Думаю, у мене є, що їм віддати, — розмірковувала Ніна вночі.
Стоячи біля вікна, вона прокручувала в голові список необхідного, що ще може купити зі своєї не дуже великої зарплати.
Через десять днів вона стояла біля воріт притулку. Ніна приїхала з подарунками. Таксист допоміг вивантажити нескінченні важкі сумки з ковдрами та тканиною. Вийняв згорнутий битий килим та згорток із килимками.
Волонтери притулку допомагали гостям заносити тюки з постіллю, мішки з кормом, сумки з подарунками для собак.
Пізніше гостей розділили волонтери, розбивши їх на групи. Провели уздовж вольєрів, розповідаючи історію кожного жителя цих сумних кліток…
Ніна приїхала додому втомлена. Вона не відчувала під собою ніг.
— Отже, душ, вечеря, диван. Подумаю про все потім, — сказала собі жінка.
Але «потім» не вийшло. У голові так і крутилися картинки – люди, клітки, собаки.
І їхні очі…
Такі очі Ніна бачила у своєму маленькому дзеркальці. Очі, наповнені сумом і невірою в щастя.
Особливо її вразила одна собачка, стара, сива. Вона була дуже сумна. Лежала собі тихенько в кутку і ніяк не реагувала.
— Це Леді. Японський хін. Господарка покинула її у досить поважному віці. Леді теж вже старенька, їй цілих дванадцять років.
Кажуть, при доброму догляді вони живуть і по п’ятнадцять. Але Леді стара, хвора і сумна собачка. Таких, на жаль, ніхто додому не бере, — волонтерка зітхнула і повела гостей далі.
Ніна затрималася біля Леді. Та на неї не реагувала. Вона лежала на старому ковдрі, наче штучна собачка, наче стара брудна іграшка…
Всю тиждень на роботі Ніна пригадувала про сумну собачку. У самої жінки раптом прокинулися сили, і вона проявляла активність у роботі.
— Адже Леді — це моє відображення. Просто я ще не така стара. Але самотня. Діти роз’їхалися, чоловік переступив через мене, наче я лялька з ганчір’я. А я не лялька! Ні, я не лялька!
Ніна вийшла з кабінету і набрала номер притулку.
— Добрий день! Я була у вас на дні відкритих дверей. Ви мені багато розповіли про Леді, стару собачку. Пам’ятаєте? — з надією запитала жінка.
— Так, так, звичайно, пам’ятаю. Ви єдині, хто зупинився біля її клітки.
— Скажіть, будь ласка, чи можна її відвідати?
— Леді? Неймовірно! Звичайно, приїжджайте! Можна найближчими вихідними, — волонтерка обговорила час візиту і відключилася.
Того вечора Ніна знову стояла біля вікна. Але цього разу вона не сумувала, згадуючи минуле життя. Вона спостерігала, як у дворі гуляє чоловік з великою собакою.
Пес носився колами по порожньому нічному двору. Ганяв за м’ячем, раз у раз приносячи його господареві. А той лагідно тріпав собачу голову.
Наближалися вихідні.
— Леді, привіт! — Ніна присіла навпочіпки біля собаки. Але та у відповідь не ворухнулася.
Ніна сіла прямо на підлогу. Вона була в старих джинсах, які взяла із собою, щоб перевдягнутися у притулку.
Не наближаючись до собачки, Ніна почала говорити…
Вона розповідала про себе, про своїх дітей. Про те, що вона одна у трикімнатній квартирі, яку їй тепер ні з ким ділити.
Так минула година. Ніна трохи підсунулась до ковдри, на якій лежала Леді. Потихеньку наблизила до неї руку. Торкнулася до голови. Трохи погладила її.
Собачка зітхнула.
Ніна, осмілівши, почала гладити собачку розміреними повільними рухами. Леді, подумавши, стала підставляти під руку голову. Так з’явився контакт.
Йдучи, Ніна зловила на собі уважний погляд карих очей. Собачка дивилася на неї, наче хотіла зрозуміти, чи це була одноразова зустріч чи…?
— Чекай мене, я швидко, — прошептала жінка собачці, закрила клітку і поспішила до волонтерки.
— Ну що, поспілкувалися? — з усмішкою дівчина дивилася на Ніну.
— Я… я хочу її забрати… — від хвилювання у Ніни збилося дихання.
— Прямо так одразу?
— Так, вона відгукнулася. Ви кажете, що у таких бабусів майже немає шансів. Я хочу дати їй цей шанс.
— Ніна, я вас хочу попередити. Леді, вона хвора собачка, їй знадобиться догляд, якщо ви захочете продовжити її життя. А це час, сили і гроші.
— Я розумію. Я виростила двох прекрасних дітей. І думаю, що впораюся. Давайте дамо їй цей шанс, — Ніна була переконлива.
— Добре. Я підготую договір. І ще – ми ненав’язливо відстежуємо долю наших улюбленців. Розумієте, люди різні…
— Звісно. Все, що ви скажете. Фотографії, відеодзвінки, про всі відвідування лікарів я вам повідомлятиму.
Через пару годин Ніна увійшла в квартиру, тримаючи на руках загорнуту в рушник собачку. Вона опустила її на підлогу.
— Ну ось, Леді. Це твій новий дім. Давай вчитися разом, як нам тепер жити.
Ніна взяла кілька днів за рахунок відпустки і щільно зайнялася собакою. Ветеринари, обстеження, грумер, стрижка пазурів, видалення хворих зубів…
Леді виявилася дуже вихованою собачкою. Ніна для неї постелила пелюшки, щоб у разі потреби Леді могла справити свою потребу.
Виходити на вулицю Ніна намагалася рано вранці та пізно ввечері, максимально скоротивши зустрічі із сусідами. Вона хотіла, щоб Леді звикла до нових умов, і щоб ніщо її не лякало.
*****
— Мамо, що ти накоїла? Ти здорова? — дочка майже кричала в слухавку.
— Здорова. Дякую, що тебе це турбує.
— Мама, яка, до біса, собака з притулку?! Та ще й стара та хвора. Ти що, головою вдарилася? Хіба не могла зайнятися танцями?
— Доця, твоя мама — молода жінка. Мені всього п’ятдесят три роки. Я здорова, красива, самостійна. І не цьому я тебе вчила! — парирувала Ніна.
— Але, мамо…
— Давай без усіляких «але»… У тебе своє життя, твій брат Олексій теж далеко. Батько — так взагалі поміняв мене на майже школярку. Будь ласка, навчися поважати і приймати мої рішення.
Ніна вимкнула телефон, видихнула і пішла на кухню. Їй хотілося кави.
— Мамо, ну ти даєш! Я б навіть не здогадався! Ти просто молодець! Собака з притулку — це гідно поваги. А вистачить терпіння? — син підтримав, але його здивуванню не було межі.
— Леш, вас же я виростила. Змогла якось, — засміялася Ніна. — Зможу. У притулку обіцяли допомогти, якщо знадобиться.
Ніна не сказала ні сину, ні дочці, що під час нічних прогулянок з Леді вона познайомилася з тим самим чоловіком, який гуляв з великою собакою.
Що звати його Дмитро. Він у розлученні, дружина поїхала у нове життя у нову країну з новим чоловіком. А у нього з’явилася собака…
І вгадайте, звідки?
Так-так, Дмитро зустрів свого Абрека у притулку. Абрека туди забрали з відлову. Здорового породистого пса зловили, коли він носився у паніці по місту.
Спроби знайти старих господарів, незважаючи на клеймо, не увінчалися успіхом. І Дмитро став жити з Абреком, звикаючи до нових обставин…
*****
— Мамо, ми з Іркою приїдемо до тебе, можна? Я хочу вас познайомити якнайшвидше. Вона така класна. Шалена, як ти!
Ніна сміялася над словами сина.
— Приїжджайте, сину. Ми вас чекаємо.
А тридцять першого числа, коли у двері подзвонили, насторожилися одразу дві собаки — Дмитро з Абреком прийшли до Ніни і Леді в гості.
Син, побачивши таку компанію, зрадів:
— Мамо, я не буду чекати ночі, я тобі скажу відразу. Ось моя Ірка. Я її люблю, ти скоро станеш бабусею.
І ще – ми хочемо взяти собаку з притулку. Але спочатку, напевно, маленьку. Все ж таки дитина скоро народиться…
Цієї ночі у місті не було сумних вікон – вітання, музика, сміх наповнили місто та весь світ радістю.
І навіть у притулках не знайшли ще свою сім’ю собаки та кішки наповнювалися особливим відчуттям – очікуванням щастя.
Тож будьмо ж всі щасливі!
І вам, мої дорогі друзі, величезний привіт і вітання від мого славного малого Філа. Я сподіваюся, що він вже не пам’ятає, як жив у притулку.
Адже він насолоджується щастям і купається в нашій любові! Бажаю вам щастя!
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...