Вигнали з дому: старець на межі біди, поки невідоме торкнулося його лиця.

Син із невісткою вигнали старого батька з його власного дому. Старий вже замерзав, коли чиясь лапа доторкнулася до його обличчя.

Василь сидів на обмерзлій лавці в парку десь під Києвом, тремтячи від пронизливого холоду. Вітер вив, ніби голодний звір, сніг падав великими пластівцями, а ніч здавалася безкінечною чорною безоднею. Він дивився в порожнечу перед собою, не в змозі усвідомити, як сталося так, що він, людина, яка побудувала свій дім власними руками, опинився на вулиці, наче непотрібний мотлох.

Ще кілька годин тому він стояв серед рідних стін, які знав усе життя. Але його син, Артем, поглянув на нього з крижаною байдужістю, ніби перед ним був чужинець, а не батько.

— Тату, нам з Оксаною стало тісно, — сказав він, навіть не кліпнувши. — Та й ти вже не молодий, тобі краще у будинку для літніх людей або в якійсь орендованій кімнаті. У тебе ж є пенсія…

Оксана, невістка, стояла поруч, мовчки киваючи, наче це було найприродніше рішення у світі.

— Але… це мій дім… — голос Василя дрижав не від холоду, а від болю зрадництва, що рвав його зсередини.

— Ти сам все на мене переписав, — Артем знизав плечима з такою холодною відстороненістю, що у Василя перехопило подих. — Документи підписані, батьку.

І в цей момент старий зрозумів: у нього нічого не залишилося.

Він не став сперечатися. Гордість чи відчай — щось змусило його просто розвернутися і піти, залишивши позаду все, що було йому дорогим.

Тепер він сидів у темряві, загорнувшись у старе пальто, а його думки плуталися: як так сталося, що він довіряв синові, вирощував його, віддавав останнє, а в підсумку став зайвим? Холод пробирав до кісток, але біль у душі була сильнішою.

І раптом він відчув дотик.

Тепла пухнаста лапа м’яко лягла на його закляклу руку.

Перед ним стояв пес — величезний, кудлатий, з добрими, майже людськими очима. Він уважно подивився на Василя, а потім ткнувся мокрим носом у його долоню, ніби шепочучи: «Ти не один».

— Звідки ти взявся, дружок? — прошепотів старий, стримуючи сльози, що підступили до горла.

Пес вертів хвостом і легенько потягнув зубами за край його пальто.

— Що ти надумав? — здивувався Василь, але в голосі його вже не було колишньої туги.

Собака наполегливо тягнув, і старий, важко зітхнувши, вирішив піти за ним. Що йому втрачати?

Вони пройшли кілька засніжених вулиць, коли перед ними розчинилися двері невеликого будинку. На порозі стояла жінка, закутана у теплу хустку.

— Бароне, де тебе носило, розбишако?! — почала вона, але, помітивши тремтячого старого, застигла. — Господи… Вам погано?

Василь хотів сказати, що впорається, але з горла вирвався лише хрипкий стогін.

— Та ви ж замерзаєте! Заходьте швидше! — вона схопила його за руку і майже силою затягла в дім.

Прокинувся Василь у теплій кімнаті. В повітрі витав аромат свіжозвареної кави і чогось солодкого — здається, булочок з корицею. Він не відразу зрозумів, де знаходиться, але тепло огортало тіло, відганяючи холод і страх.

— Добрий ранок, — пролунав м’який голос.

Він повернувся. Жінка, що врятувала його вночі, стояла в дверях з підносом у руках.

— Мене звати Олена, — усміхнулася вона. — А вас?

— Василь…

— Ну що ж, Василь, — її усмішка стала ширшою, — мій Барон рідко кого додому приводить. Вам пощастило.

Він слабо усміхнувся у відповідь.

— Не знаю, як вас дякувати…

— Розкажіть, як ви опинилися на вулиці у таку холоднечу, — попросила вона, ставлячи підніс на стіл.

Василь зам’явся. Але в очах Олени було стільки щирого співчуття, що він раптом виклав усе: про дім, про сина, про те, як його зрадили ті, заради яких він жив.

Коли він закінчив, у кімнаті запала важка тиша.

— Залишайтесь у мене, — раптом сказала Олена.

Василь підняв на неї погляд, сповнений нерозуміння.

— Що?

— Я живу одна, тільки я і Барон. Мені не вистачає когось поруч, а вам потрібен дім.

— Я… навіть не знаю, що сказати…

— Скажіть «так», — вона знову усміхнулася, а Барон, ніби погоджуючись, ткнувся носом у його руку.

І в цей момент Василь зрозумів: він знайшов нову родину.

Через кілька місяців, з допомогою Олени, він звернувся до суду. Документи, які Артем змусив його підписати, визнали недійсними. Дім повернувся до нього.

Але Василь туди не пішов.

— Це місце більше не моє, — тихо сказав він, дивлячись на Олену. — Нехай забирають.

— І правильно, — кивнула вона. — Бо твій дім тепер тут.

Він подивився на Барона, на затишну кухню, на жінку, що подарувала йому тепло і надію. Життя не закінчилося — воно тільки починалося, і вперше за довгі роки Василь відчув, що ще може бути щасливим.