Неймовірна історія, заснована на реальних подіях!

Історія базується на реальних подіях, хоча вона справді вражає!

— Я навчалась у 13-й школі, а ти?
— Я теж, — Артем підняв брови, дивлячись на дівчину. Досить незвичайний збіг, але чого тільки не трапляється в житті.

Дивно, що імена в них теж були однакові. Артем і Артеміда, ніби інших імен у світі не існувало. А цей факт аж ніяк не заважав закоханим бути разом.

З Артемідою вони познайомилися нещодавно в магазині. Історія кумедна, але, мабуть, доля не знайшла нічого кращого, як звести їх у такому місці. Він не міг обрати оливки, а дівчина, проходячи повз, порадила йому потрібну марку. Так і почалася їхня бесіда та обмін контактами. Хто знає, чим завершиться кожна зустріч, а тому Артеміда, коли Артем запросив її на побачення, погодилася.

Чоловік вже мав досвід одруження, дізнався, що таке побут і зрада, а от Артеміда ще не була з того боку, не поспішала, вірячи, що щастя знайде її неодмінно. І ось у них п’яте побачення.
Артем виглядав на свої 35, маючи вже невеликий животик і лисини. Дякувати генам по батьківській лінії, де чоловіки почали блищати маківками з 30-ти років. Брюнет, зріст приблизно 180 см, і, як казала колишня дружина: досить симпатичний, але це не завадило їй мати роман на стороні. Додайте до цього начитаність, почуття гумору і гарні манери, у підсумку виходить непогана партія.

Артеміда була молодша на десять років. Гарна дівчина з густим каштановим волоссям до плечей, стрункою фігурою та виразними карими очима. Усмішка, за її словами, була візитною карткою, і Артем це відзначав. Вона дійсно могла зачарувати. Йому подобалася її наївність, але водночас Артеміда не була дурною. Другим її козирем було витончене мовлення, він потопав у цьому голосі, розчинявся і хотів слухати ще.
— Римму Петрівну пам’ятаєш? — поринув Артем у спогади.
— Так-так, — посміхнулася Артеміда, — у неї ще такий перукук, — вона показала на голові форму, і вони засміялися.

— Артем Петрович?
— Чехов? — здивувалась Артеміда.
— Хомяков.
— Учитель праці, — кивнула дівчина. — Так, був у хлопців.

Вони прогулювалися парком, тримаючись за руки і обговорюючи плани на майбутнє. Артем подобалось, як Артеміда говорила про життя, мрії та цілі, а ще про свою любов до літератури. Виявилося, що Артеміда не просто читає, у неї навіть є власні книги, досить відомі, якщо вірити кількості читачів у мережі.

Це була вражаюча дівчина: світла, ніжна, цілеспрямована. І Артем зрозумів, що страх перед другим шлюбом минає, повертаючи впевненість у тому, що не всі жінки однакові.
Одного разу, сидячи у Артеміди вдома, вони вирішили переглянути старі фотоальбоми.
— Яка ти була чудова, — компліментував Артем.
— А зараз? — вирішила підловити його Артеміда.
— А зараз просто красуня!

Артеміда опустила погляд, від його компліментів стало тепло на серці. Чоловік їй подобався. Різниці між ними вона зовсім не відчувала, бо з Артемом було якось затишно й по-домашньому. Не хотілося прикидатися кращою, можна було просто бути собою.

— Не може бути! — Артем був такий ошелешений, що не міг повірити власним очам. Перед ним було його фото з Першого вересня, коли він перейшов в 11-й клас. Точніше, майже таке ж, зроблене з іншого ракурсу, але жодних сумнівів, на фотографії він з незнайомою дівчинкою. Трохи поблякла картинка навіювала спогади з далекого минулого, коли йому виповнилося 17 років. Класний керівник оголосив, що Артем отримав честь нести першокласницю. Ще б пак! Серед п’яти класів випускників обрали саме його: відмінника, що подає надії. Був іще Роман Горішенко, його одвічний суперник, але все ж вибрали Артема. Дивлячись на забуте, чоловік мимоволі викликав у пам’яті спогади.

День видався чудовим, теплим. Біла випрасувана сорочка, чорні брюки зі стрілками на поясі, блискучі чорні черевики. До нього підвели якусь дівчинку, звісно він її зовсім не пам’ятає, вона була маленька, худенька і трохи налякана. Дивилася на нього знизу вгору, а він зовсім не звертав увагу, виглядаючи в натовпі Оленку Серебрійко. Однокласниця давно подобалася Артему, і Першого вересня він вирішив взяти бика за роги. Вона посміялася і відкинула, але спробувати було варто, тому він пам’ятає той день досить добре.

І ось перед ним фото, де на лівому плечі сидить дівчинка в білій блузці та таких самих колготках, чорній спідниці, лакових туфельках, а на голові два надзвичайно великі банти.
— Це хто? — Артем не може відвести погляд від знімка, все ще не розуміючи, як він тут опинився.
— Я, — відповідає Артеміда, не розуміючи, що саме здивувало чоловіка.

Він вдивляється в обличчя дитини, а потім переводить погляд на дорослішу жінку.
— А це я, — його палець зупиняється на сімнадцятирічному хлопцеві, а на обличчі з’являється дивна усмішка.
— Як це можливо? — не розуміє Артеміда, наближаючи до себе альбом.

Вона пильно вивчає підлітка, у рисах якого вгадується Артем.
— Не може бути! — тепер вже вигукує вона, ошелешено дивлячись на нього. — Значить…
— Це доля, — знизує плечима він, все ще не вірячи в те, що відбувається.
І треба ж було такому трапитись, що Артем задумав те Перше вересня як особливий день у своєму житті. І нехай Оленка Серебрійко відмовила, а долі довелося поморочити його стільки років, лише зараз він зрозумів, що в той день він ніс на плечі свою майбутню дружину. А Артеміда дзвеніла дзвоником, розносячи його голос довкола.

Вони одружилися. Це було досить просте весілля, але таке щасливе. Як і належить, наречена плакала, а чоловік обіймав її та відчував: ось вона, дана долею. Вдруге в житті Артем тримав наречену на руках, тільки з однією різницею: тепер вони знали одне одного.

Зараз у Артеміди й Артема двоє хлопчиків, на рік різниці – 14 і 13 років. Жінка так і залишилась у літературі, даруючи читачам нові романтичні світи, адже те, що сталося з нею, й вигадати навмисне важко.