У Антоновни раптово настав новий етап в житті: які зміни принесли перші події.

На Андрієвну в січні несподівано зійшов клімакс. Спочатку це не завдало їй особливих незручностей. Не було відомих припливів, поту, прискореного серцебиття чи головного болю. Просто зникли місячні і все: здрастуй, старість, я твоя!

До лікаря Андрієвна не йшла, бо вже багато читала і знала, що та до чого. Та й подруги ділились своїми відчуттями. “Тобі, Андрієвна, надзвичайно пощастило. Так легко переносити цей період!”

Але як тільки подруги сказали, як наврочили. З Андрієвною почали відбуватися дивні речі. Вона розуміла, що це гормональні зміни, які не проходять безслідно. Звідси, мабуть, і безпричинна зміна настрою, і запаморочення, і слабкість.

Все важче було нахилятися до онучки Марічки, апетит пропав, спина боліла по-новому. Вранці часто набрякало обличчя, а ввечері – ноги. Деякий час Андрієвна не звертала на це особливої уваги. Першими забили на сполох невістки: “Яка ж ви, мамо, немічна стали, бліда. Йдіть до лікаря, зробіть ультразвук, не зволікайте!”

Андрієвна мовчала. Сумніви, що з нею щось не так, вже давно оселилися у її душі. А потім ще й стала сильно боліти груди, так, що не можна було доторкнутися. Низ живота тягнуло, спати не давало. Часто непроспаними ночами, під мірне похропування чоловіка, лежала Андрієвна на спині, вдивляючись у стелю, і тихо плакала, думаючи про майбутнє та згадуючи минуле.

Як не хотілося їй вмирати! Адже їй лише п’ятдесят два, до пенсії ще не дотягнула. З чоловіком дачу шукали, вирішили більше часу проводити на природі. Сини чудові, мають хорошу роботу. Невістки поважні, допомагають зафарбувати сивину, радять, що з одягу придбати, щоб приховати повноту. Єдина онучка, Марічка, золота дівчинка, не може не тішити. Займається фігурним катанням, скоро піде в перший клас. Малює добре, вже в’яже – бабуся навчила.

Як швидко промайнуло життя! Здається Андрієвні, що і не жила ще зовсім. От молодшого сина щойно одружила, ще дітей від нього не дочекалася, а тут хвороба, будь вона неладна!

Кое-як пережила Андрієвна весну і літо, а восени їй стало зовсім зле. Задишка, болі в спині постійні, живіт нестерпно болів. Нарешті Андрієвна ризикнула записатися на прийом до лікаря і розповісти про свої страждання чоловікові.

В жіночій консультації Андрієвну супроводжувала майже вся сім’я. Чоловік, Дмитро Ілліч з старшим сином залишилися в машині, а обидві невістки чекали її в коридорі.

Ледве всівшись на оглядове крісло і пожираючися від незручності, Андрієвна відповідала на питання лікарки: коли припинились місячні, коли відчула нездужання, коли востаннє обстежувалась. Відповідала Андрієвна довго, встигла навіть замерзнути на кріслі, поки лікарка заповнювала картку, мила руки, натягувала рукавички.

Лікарка обстежила її вдумливо, хмурячись і нервуючи. Потім сказала коротке “вдягайтесь” і сіла до телефону. Андрієвна тремтячими руками натягувала неслухняну спідницю і з жахом слухала розмову лікарки.

– Онкодиспансер? – кричала лікарка в слухавку. – Тут тяжка пацієнтка, потрібна термінова консультація. Так, так… Схоже, остання стадія. Не знайшла я матки. П’ятдесят два… Перше звернення. Так, так, пошліть, прошу…

Закінчивши розмову, лікарка перейшла до столу й почала оформляти якісь документи.
— Ви сюди сама приїхали?
— Ні, з чоловіком, з дітьми, машиною ми,— тихо відповіла Андрієвна зніченими губами. Тільки зараз вона відчула сильний біль у всьому тілі. Від нього перехоплювало подих, ноги не слухались, хотілося кричати. Андрієвна притулилася до косяка дверей і заплакала. Акушерка вибігла в коридор і закричала:
— Хто тут з Пашковою? Зайдіть!

Невістки кинулися до кабінету. Побачивши свекруху, все зрозуміли відразу. Андрієвна плакала і корчилася від болю, наче здалеку долинали до неї обривки інструкцій лікарки: негайно, терміново, перша лікарня, онкологія, другий поверх, черговий лікар чекає… Ось направлення, ось карточка… Дуже пізно, шкода… Чому зволікали…

В машині їхали мовчки. Дмитро Ілліч, не соромлячись, шморгав носом, час від часу витираючи сльози тильною стороною долоні. Син напружено вдивлявся в дорогу, до болю в пальцях стискаючи кермо.

На задньому сидінні невістки підтримували зі всіх сторін свекруху, в якої вже майже не було сил. Андрієвна стогнала, а коли біль ставав нестерпним, кричала, викликаючи у Дмитра Ілліча нові напади ридань.

Іноді біль на кілька секунд вщухав, і тоді Андрієвна встигала вловити жовтіючі за вікном гілки дерев. Прощаючись із ними, Андрієвна подумки прощалася і з дітьми, і з чоловіком, і з онучкою Марічкою. Не вдасться більше балувати її смачними пиріжками. Хто тепер поведе її в перший клас, хто зустріне після уроків? Хто обійме ніжно, поцілує, захопиться її першими успіхами?..

***
У диспансері довго чекати не довелося. Андрієвну прийняли одразу. Сім’я в жаху, не сміючи присісти, стояла гуртом у вікна. Дмитро Ілліч вже не плакав, а якось загублено дивився в одну точку. Невістки м’яли в руках хустинки, син мовчки погойдувався.

У кабінеті, куди відвели Андрієвну, відбувалося, щось тривожне. Спочатку звідти вибігла медсестра з запалим обличчям і помчала в кінець коридору. Потім швидким кроком у кабінет зайшов літній лікар в халаті і бахілах. Майже бігом туди ж вскочило ще кілька лікарів.

Коли в кінці коридору пролунав грохіт, сім’я машинально повернула голови до джерела шуму: медсестра з двома санітарами швидко везли крісло для перевезення лежачих пацієнтів. Щойно крісло зникло за дверима кабінету, сім’я зрозуміла, що це кінець. Дмитро Ілліч обхопив голову руками і застогнав, невістки кинулися шукати в торбинках серцеві краплі, у сина на щоці нервово посмикувалося.

Раптом двері кабінету знову відчинилися. Крісло з Андрієвною, яка була покрита білою простинею, штовхало одночасно кілька людей. Всі збуджені, червоні, з краплинками поту на лобах. Бліде обличчя Андрієвни залишалося відкритим. Жах застиг в її опухлих очах. Відштовхнувши невісток, Дмитро Ілліч кинувся до дружини, але літній лікар перегородив йому шлях.
— Я чоловік, чоловік, — кричав Дмитро Ілліч до віддаляючого крісла. — Дайте ж попрощатися. Любонько, кохана моя, як же так, ми ж хотіли в один день…
— Дохотілися вже, — медсестра замикала на клямку двері кабінету. – Не заважайте, дідусю, і не кричіть. Вона народжує. Голівка от-от з’явиться…

***
У родильному залі було дві породіллі: Андрієвна й інша, зовсім молоденька, напевно, студентка. Обидві кричали одночасно і так же одночасно, як по команді, втихомирювались між переймами. Навколо кожної метушилися акушерки й лікарі. Літній професор спокійно і вальяжно ходив від одного столу до іншого і давав вказівки.
— І за що ми страждаємо? – питав професор породіль під час чергового затишшя.
— За прокляту горілку, вона в усьому винна, зараза, — простогнала студентка.
— Ну, а ти, матусю? — звернувся професор до Андрієвни і поплескав її по оголеній нозі.
Андрієвна помовчала трохи, подумала, а потім тихо, позаяк сил вже не залишалося зовсім, прошепотіла:
— Так за любов, мабуть. За що ж іще? З чоловіком святкували мій день народження. П’ятдесят другий рочок. Побавились трішки…
— Не слабо побавились, треба сказати, — усміхнувся професор. — Так невже, справді, нічого не помічали чи хитруєте?
— Та що ви, лікарю! Якби я знала, якби могла подумати!.. Сором-то який! Я ж уже бабуся давно. І товста така з юності, мене-то за мою фігуру з двадцяти років ніхто по імені не звав, тільки по батькові… Була переконана, що у мене клімакс і онкологія до того. Ось і в консультації матку не знайшли, сказали, що розсмокталася, рак, остання стадія…

— У тебе срак, а не рак, — професор роздратовано махнув рукою. – Ми всі живі люди, і, на жаль, лікарські помилки ще іноді трапляються. Але вистачить розмовляти. Тужся, матусю, давай, тужся. Твоя помилка хоче побачити світ!
***
Акушерка вийшла з родильного залу задоволена і сповнена важливості. Буде що подружкам розповісти – не кожен день у нас такі бабусі народжують.
— Пашкова Любов Андрієвна. Є родина?
— Є, — хором відповіла сім’я, роблячи крок уперед.
— Вітаю, — з відвертим цікавістю дивлячись на чоловічу частину сім’ї, сказала акушерка. — А хто батько буде?
— Я, — хрипко, ще не вірячи в усе, що відбувається, прошепотів Дмитро Ілліч.
— Він, – одночасно відповіли невістки, вказуючи на тестя.

– Обалдіти, — не втрималася акушерка і додала вже з видимою повагою. — У вас хлопчик. Три п’ятсот. Зріст п’ятдесят один сантиметр. Накривайте застілля, татусю. Ще трохи і невідомо, що було б… Дивно, що в онкологію везли…