«Я пам’ятаю!»

«Я не забула!»

– Бабусю, уявляєш, ми сьогодні на річці обручку знайшли! У піску! Тато випадково сунув руку в пісок, а там обручка!

– Та невже?!
– Так, бабусю, не віриш?!
– Звісно, вірю, люба.
– І тато її відразу мамі подарував! Там навіть бірка була!
– Бірка?!

– Так! Тато пояснив, що, напевно, обручка якось із ювелірного магазину випадково закотилася в пісок.
– У пісок?!
– Так, бабусю!!! Так він нам і мамі пояснив. Що це не з утопленика чи не вкрадена обручка!

– Ну, якщо тато так сказав…
– Так, бабусю! І сказав, що там таких обручок дуже багато! Ми з Льошею ще тиждень цілими днями цей дурний пісок риємо! Нам би хоча б одну маленьку обручку знайти.
– У Льоші кашель пройшов?

– Звісно, пройшов. Коли йому кашляти?! Тут стільки справ знаєш! Як справи у Джека?
– Нормально. Що ви там їсте?
– Бабусю, не змінюй тему. Покажи його!

Бабуся повернула камеру телефону на собаку. Джек лежав поруч і уважно слухав діалог.
– Ось. Привітайся, Джек.
– Бабусю, а чому він такий сумний?!

– Нормальний він, люба.
– Ні! Я ж знаю, який він нормальний! Джек!!! Що з тобою там?!
Джеку здалося, що він почув рідний і знайомий голос. Він повиляв хвостом.

– Гаразд, люба, мені час збиратися на дачу. Ви довго ще там?
– Мама хоче ще на два тижні залишитися.
– На два тижні?! – бабуся поглянула на Джека.

– Ну так. Нам тут добре! От би ще одну обручку знайти… Джек, хочеш обручку на нашийник?!
– Бувай, люба.

***
– Мам, привіт! Ліза сказала, щось термінове?
– Так. Коли ви повертаєтеся?
– Не знаю. Тут дуже добре. Можливо ще на пару тижнів. А що?!
– Нічого! Джек нічого не їсть!

– Як не їсть?!
– Отак і не їсть. Як пішли, то тільки спить і у вікно дивиться, а при найменшому шумі у дверях біжить до них і гавкає.
– Ви точно йому той корм даєте?!
– Ні, блін, сирою картоплею кормимо! Звісно, кормом!
– Блін.

– От тобі і блін. Він схуд, знаєш, як?!
– Ну-ка покажи!
Бабуся показала сплячого Джека.
– Ось. Шкіра і кістки.
– Може, його до ветеринара?!

– До якого ветеринара?! Ти нормальний?! Він за вами сумує?! Вас вже місяць немає! Ви його так надовго ніколи не залишали!
– Мам, давай так. Я запишу вас до ветеринара. Відведи його, будь ласка.
– Ну, добре.

***
– Мама, привіт! Ну як сходили?
– Ох… Привіт. Сходили. Він ветеринара вкусив, коли той хотів його зважити. Я його утримати не змогла. Намордник довелося надягти, щоб узі зробити.
– Блін.

– От тобі і блін. Забився в кут і гарчить. Звідки сили взялися – не ясно.
– Ну, а лікар що сказав?
– Говорить, кров треба здати. Зовнішньо все нормально. Скоріше за все стрес у нього.
– Чому?
– Чому?! Ти ще питаєш???

– Мама, не кричи! Ми теж на нервах.
– Ой, робіть, що хочете…

***
– Мама, привіт. Чому так пізно?
– Мені здається, він ледь дихає.
– Як?! У нас літак вранці. Мама, заспокойся. Не плач.
– Він кілька днів не їсть. Раніше хоч трохи…

Хтось із дітей позаду запитав:
– Бабусю, а чому ти плачеш?
– Люба, Джеку погано.
– Тато казав… Ну ми ж завтра прилітаємо!
– Боюсь, що можна…

Раптом у камері телефону бабусі з’явилося обличчя дівчинки.
– Ні!!! Бабусю, піднеси екран телефону до нього і увімкни гучний зв’язок!
– Люба, він…
– Піднеси!!!!

Вона піднесла телефон до сплячого собаки.
– Джек, ти мене чуєш?! Ми завтра приїдемо! Я знаю, що ти на нас образився. Ти думаєш, що ми тебе забули! Джек, слухай мене!

Собака підвелася і уважно слухала.
– Я теж ображаюся, але потім забуваю. Ну, а який сенс?! Життя прожити сумною і ображеною?
Зрозумій, Джек, ти – Зайцев! А Зайцеви, коли важко і страшно, не сумують. Джек Зайцев, ти думаєш, я не забула, як ти тоді на ротвейлера дурного кинувся, коли він на мене накинувся?

Ти був удвічі менший за нього, але захистив мене! Дісталося тобі тоді. І ти думаєш після цього, я тебе забула?!
Собака слабо повиляв хвостом.

– Джек Зайцев, я прошу тебе піти на кухню і з’їсти ці коричневі шматочки! Марш на кухню!
Собака повільно пішла на кухню і почала їсти корм зі своєї миски.

***
Коли вранці вони прилетіли, Джек їх простив. Але не відразу. Хвилин через п’ять. Спочатку відвернувся, пішов у свій куток, а потім кинувся всіх облизувати. Брудні ж. З дороги.