Коли були живі бабуся та дідусь, я відчував їх своєю справжньою сім’єю.

В дитинстві, коли мої дідусь і бабуся ще були живі, я вважав їх своєю справжньою родиною. Чому?

Бо мама постійно займалася працевлаштуванням жінок, які залишилися без підтримки рідних. Вона була якимось соціальним працівником. А тато… він був у родині творчою натурою і постійно шукав себе то в живописі, то в театрі, то в чомусь іншому, поступово зникаючи в безмежному морі людського життя.

Мама мене любила, але якось нервово, наїздами. Раз на тиждень вона приїжджала до нас з дідусем і бабусею, привозила їжу та подарунки. Швидко цілувала мене, потім обідала, випивала з дідусем горілку, захоплюючись ідеями та розмовами, і знову зникала. Знову на тиждень, а то й довше, якщо були проблеми на роботі.

А ми з “батьками” залишалися жити далі, тихо і спокійно, з бабусиним городом, дідусевими походами в ліс та нескінченними філософськими бесідами про життя.

Бабуся моя була велична і, як я зараз розумію, — прекрасна. Висока, з розкішним волоссям, яке вона щотижня після лазні розчісувала гребенем, який їй подарувала ще матір. А дідусь був худий, живописний, з павутиною зморшок, яка починалася на лобі й спускалася на шию.

У нашій бабусі (це ми з дідусем) чоловіки були завжди доглянуті: чисті, виголені й охайні, як говорила вся наша “вулиця”. Потім, уже в школі, я довго не міг звикнути до вимови “вулиця” і писав і говорив її так, як було заведено в нашій родині.

Кого я любив більше? До сих пір не можу сказати, тому що вони для мене були одним цілим, від якого пахло борщем і цигарками, молоком і потім, нашим двором і лісом.

Коли я прокидався вранці, перш за все бачив дідусеве обличчя, яке схилялося низько наді мною. А його губи, завжди сухі й гарячі, шепотіли, як тільки я відкривав очі:
— Вставай, Колю. Бабуся вже пиріжків з часником напекла. А нас у лісі їжачок чекає, щоб нові історії розповісти.

Потім дідусь цілував мене мимохідь, ледь торкаючись щоки, а я хнюпався, не розуміючи тоді, що це і є щастя:

— Ні, діду, не хочу ще… Спатиму… І пиріжки хочу не з часником, а з варенням.
— Та ми швидко, — говорив дідусь, — бабусі перезамовимо.
І кричав у бік кухні:
— Бабусю Марусю, король наш пиріжки з варенням хоче!

За мить у дверному отворі з’являлося обличчя бабусі, яка казала:
— А то ж, чи я не знаю! І варення в вазочці, синенькій, вже приготувала. Давайте, йдемо!

Коли я вмивався, вони обидвоє стояли поруч, і бабуся тримала рушник з вишитим козеням, а дідусь намагався вирвати “утирачку” з її рук.

Потім ми їли. Ми з дідусем. Бо бабуся за стіл не сідала, а клопоталася навколо, додаючи значимості процесу, коли чоловіки в домі їдять.

Після цього ми з дідусем виходили покурити на двір.

Курив, звісно, дідусь, а я сидів поруч, приглядався до нього й складав руки на колінах так само, як він.

— Ну що, ти готовий на сьогодні жити? — запитував дідусь.
Я відповідально відповідав, хоча й не одразу:
— Так…

Ми вставали з ґанку, плювали (обидва, до речі, бо після свого плювка дідусь мені ж підсував цигарку під ніс!) й питали у невидимої бабусі, яка вже в хаті за посудом гриміла:

— Тобі, мамо, нічого не треба? Бо ми тоді підемо, в ліс сходимо.
— Так, бабо…
З нутрощів дому долітало:
— Ідіть, а я поки подумаю, чим вас на день зайняти!

Ми з дідусем брали плетені кошики (великий для нього і маленький — дідусь для мене сплів) і йшли в ліс. Він розповідав мені, чому у дятла голова червона, чому в сосни голки довші, ніж у ялинки, чому мама рідко приїжджає, чому їжачки, коли їх береш у руки, “фукають”, чому тато десь подівся, чому у маслюків шляпки слизькі, чому наша бабуся така гарна, а дідусь… “не дуже” (це він сам так казав).

До обіду, коли вже й у лісі ставало спекотно, ми поверталися додому. І обов’язково з трофеями: грибами, ягодами, травами для чаю, запашними.

Бабуся знову нас годувала, а потім клала мене в сінях, де було прохолодно, спати. Дідусь натягував на мене свій старий теплий тулуп і сидів поруч, поки… поки… поки не прилітала гігантська птиця з синіми очима й запитувала: “Ніколасю, ти сьогодні добре поводився? Не засмутив дідуся з бабулею?”

Я чесно дивився їй у вічі… і прокидався…
А тут бабуся вже молоко в чашку з маківками налила і великий кусень білого хліба, що зранку разом із пиріжками спекла, поруч поклала.

А потім… потім ми з дідусем щось робили у дворі чи в домі, а бабуся йшла в садок “безділлям зайнятись” та “поглянути, чи все там добре”. Заодно й підгодує грядки, і поллє що-небудь, і ще щось там поробить.

Ми з дідусем працюємо, бо розуміємо: “чоловічу справу в домі повинні чоловіки робити, а жіночу — бабуся”.

Зараз я вже старший, ніж були мої дідусь і бабуся тоді. І у мене — інфаркт. Лежу після операції в лікарні. Лежу ось і думаю: треба обов’язково вижити, щоб на Землі був хтось, хто зберігає такі спогади…