Історія жінки з містечка, яка вважала своє життя гідним

В одному місті жила жінка. Звали її Оксана Іванівна. Жила вона так, як їй здавалося, цілком гідно. Хоча родини не було і дітей теж. Але зате мала вона власну квартиру, в якій завжди панували чистота і порядок. І робота була поважна: бухгалтером на меблевій фабриці.

Дожила Оксана тихо і спокійно до 50 років. Дуже подобалося їй її життя. Особливо на фоні життя її сусідів по будинку. Приємно було їй думати, що у неї все склалося. Адже вона була доброю людиною і нікому зла не чинила.

Сусіди ж були непутящими. На одному поверсі з нею жила жінка, якій вже було під 60. І ось який сором, уже літня, майже пенсіонерка, а волосся фарбує у синій колір! І носить якісь облягаючі сукні і джинси. Усі над нею сміються — міська божевільна, інакше не скажеш.

«Непристойність!» — думала Оксана, поглядаючи на дивну пенсіонерку. І тішилася, що сама виглядає пристойно, відповідно до віку.

Про третю сусідку і говорити соромно. Всього двадцять один рік, а вже дитину народила. Причому дитині років п’ять на вигляд. Ясно, напевно ще в школі вчилася, коли завагітніла. І де батьки дивилися? До речі, батьків у дівчини не було, жила одна зі своєю донькою. І ще з тією синеволосою пенсіонеркою подружилася. Поки дівчина вдень десь ходила, сусідка сиділа з дівчинкою.

Це Оксану Іванівну не дивувало. «Такі люди один до одного тягнуться», — думала вона. — «А мене ігнорують. Бачать пристойну людину — і соромляться в очі глянути. Привітаються в ліфті, і все спілкування».

Останній сусід — чоловік близько 30 років. Побачивши його вперше, жінка зазнала справжнього шоку. Усі руки, вся шия в нього були вкриті татуюваннями! Хіба нормальні люди так ходять? Звісно, ні!

Ще в молодості Оксана Іванівна засуджувала таких людей. Вочевидь, більше немає чим виділитися, як тільки шкіру собі псувати. От привертає увагу! Значить, розумом не виділитися! Краще б книжки читав.

Так думала вона кожного дня, коли зустрічала когось із сусідів у ліфті. Повертаючись додому, вона тихенько тішилася тому, що сама вона живе, як потрібно. І обговорювала сусідів по телефону зі своєю єдиною подругою. Говорити їм більше не було про що, тому «тип із татуюваннями», «молода мати» і «божевільна старуха» ставали чи не головними темами на порядку денному.

Якось увечері Оксана Іванівна, як зазвичай, поверталася з роботи додому. Настрій у неї був жахливий. На роботі виявили недостачу… Вперше за довгі роки роботи. На кого ж звалять? Хто винен? Звісно, бухгалтер. Голова у жінки боліла зранку. А зараз раптом у вухах загуділо, і ноги різко стали важкими.

З труднощами дійшла жінка до під’їзду і сіла на лавочку. Раптом відчула легкий дотик до своєї руки. Ледь піднявши погляд, з подивом побачила ту саму «пенсіонерку» з синім волоссям.

— Що з вами? Вам погано? — співчутливо запитала вона.
— Голова… болить… — прошепотіла Оксана.
— Йдемо до Юри, він сьогодні вдома. Ви бліда, обличчя на вас немає.
— До якого Юри? — спитала жінка.
— Юра ж з вами на одному поверсі живе. Він лікар-кардіолог. Невже ви не знаєте?

Піднявшись на потрібний поверх, сусідка подзвонила у двері Юри. Жінка з подивом побачила на порозі того самого чоловіка з татуюваннями, якого, на її думку, ніяк не можна було назвати пристойною людиною.

Чоловік виміряв Оксані Іванівні тиск, уклав на диванчик і дав якусь таблетку. Незабаром голова і шум у вухах пройшли.

— Обов’язково запишіться на прийом! Потрібно слідкувати за тиском, навіть таким молодим дівчатам, як ви, — усміхнувся лікар, коли жінці стало краще.

— Дякую вам, — чомусь Оксана відчула ніяковість, згадуючи, як обговорювала татуйованого чоловіка з подругою. «Про зовнішність думає, а інтелект — на нулі», — казала вона про нього. А він, подумати тільки, доктор, щодня життя рятує.
— Нема за що. Не хворійте! Якщо що, звертайтеся!

Жінка попрощалася з лікарем, повернулася додому і прилягла на диванчик. Ну треба ж, як вона помилилася щодо чоловіка… І пенсіонерка з синім волоссям виявилася хорошою жінкою. Ось, підійшла, поцікавилася, як їй.

В двері подзвонили. На порозі стояла синеволоса пенсіонерка, тримаючи за руку дочку молодої дівчини, яка, на думку Оксани Іванівни, стала матір’ю занадто рано.

— Я просто хотіла провідати вас, дізнатися, чи все в порядку. Вибачте, що я з Яночкою, Аня на роботі… І я так давно хотіла з вами познайомитися. Але не наважувалася. А тут зручний випадок випав! А то ми всі спілкуємося з сусідами, а ви якось окремо тримаєтеся!
— Проходьте, давайте чаю зроблю, — несподівано для себе сказала Оксана. — Спасибі, що допомогли, коли побачили, що мені погано…

— Та що ви. Немає за що дякувати. Я відразу бачу, коли людині погано. Я ж усю молодість доглядала за хворою мамою. Як виповнилось мені 14, мама лежала. І пішла, коли мені вже за 30 було. Не вчилася як слід, романів не мала, тільки біля її постелі… Ледь дитину встигла народити. Ладно, не хочу згадувати. Ось зараз на старості років відриваюсь, — сусідка з трохи винуватою усмішкою показала на свої яскраві пасма. — Дякую доньці, допомогла волосся пофарбувати. І футболки мені купує класні. Хоч недовго, але молодою побуду. Хоча Ані ще гірше.
— Хто така Аня? — спитала Оксана.

— Ну Анечка, сусідні наші двері — її. Яна ж її сестричка. Батьки загинули в автокатастрофі. Вона сестру удочерила, виховує ось. Навчання в університеті кинула, працює з ранку до ночі, бідна. Юра їй іноді грошима допомагає. Ну Юра, який вам допоміг сьогодні…

Коли сусідка пішла, Оксана деякий час тихенько сиділа за столом на кухні і невидющими очима дивилася перед собою. Треба б запропонувати Ані допомогу, адже вона теж може іноді сидіти з Яночкою. І волосся вона давно хотіла пофарбувати у рудий колір.

Тільки все думала, що це — непристойно в її віці. Обов’язково завтра проконсультується з сусідкою щодо цього питання! І треба не забути запросити Юру на пироги, щоб подякувати за допомогу.