Сюрприз у фруктовій коробці: несподівана мордочка з величезними очима

Продавець фруктів відкрив коробку. Звідти визирнула мордочка. Величезні налякані очі ось-ось могли закотитися від страху.

— Нічого не їсть, певно, відірвали від кішки та викинули. А шерсть її злиплася, бо жила в ящику з-під сливи.

Покупчиня, нічого не сказавши, пішла. Чоловік зі смутком похитав головою: «Навіть у жінках не залишилося милосердя». Але через деякий час вона повернулася.

— Не виходить з моєї голови ваш кошеня, — сказала вона і простягнула тканину:
— Загорніть «товар».
— Візьмете? — зрадів чоловік. Обережно загорнув кошеня і, як дитину, подав жінці.

— Це по-божому, по-божому. Віддасться вам, — повторював він.

Жінка знизала плечима:
— Велику благодійницю знайшли. Ще не знаю, як чоловік гляне на цей «подарунок». А то разом на вулиці опинимося.

І як у воду дивилася. Кошеня не припало до двору. Хоча і було відмитим, приглаженим, нагодованим, але все ж виглядало жалюгідно.

— Що це за інопланетянин? — гидливо відкинув чоловік кошеня, коли той намагався видертися йому на ногу. Підозріле дряпання відволікло подружжя від серіалу. Під загрозою були нові, дорогі шпалери.
— Миші тебе заїли? Навіщо він нам у однокімнатній квартирі? — докоряв чоловік дружині.

Взявши кошеня за шкірку, чоловік з огидою дивився на безпорадну істоту:
— Щоб завтра його тут не було.

Валентина і сама вже не раділа своїй знахідці. Але знизу дивилися на неї очі-сльози, маленькі лапки благально топтали її ногу, і таке дзвінке муркотіння видавало крихітне тіло, що в її серце прокотилася тепла струмка жалості. Вона нахилилася, погладила.

Підбадьорений ласкою кошеня піднялося на руки, уткнуло носик у теплу долоню господині. «Не сотвори милість — не отримаєш милості», — згадала слова матері Валентина і, виправдавши ними свій вчинок, заспокоїлася.

Зазвонив телефон:
— Бабусю, приходь до нас на чай!

Валентина тихенько, не відволікаючи чоловіка від серіалу, вислизнула за двері.
Син жив неподалік, через дорогу. Катруся вже стояла біля свого дому і радісно махала рукою. Раптом велика чорна машина з’їхала на узбіччя. Дитяче тільце підкинуло вгору. Валентина окам’яніла. Не могла ні закричати, ні зрушити з місця.

Лише очі, як у сповільненій зйомці, вбирали кожен кадр: якась жінка підняла дівчинку. Маленькі рученята судомно обхопили її шию. Жива! Чоловік із труднощами вийшов з машини. П’яний. Йому на зустріч біг син. У формі. Тремтячими руками він намагався вийняти з кобури зброю і раптом спіткнувся об крик:
— Ні!!!

Мати стояла через дорогу, але йому здавалося, що вона відштовхує його витягнутими руками.

Підбігли люди, стали у нього на дорозі, відвели п’яного водія. Валентина не відчувала ніг. Але вона йшла… чи її несли? До Катрусі! Лікар вже оглядав, відчував кожну кісточку:
— Все нормально. Переломів нема. Сильних ударів теж.

— Але чому вона мовчить?! — невістка тремтіла.
— Злякалася. Треба відвернути, — припустив лікар.
— Зараз, я зараз.

Валентина кинулася додому. Забігла, схопила кошеня, на ходу розповідаючи чоловікові, що сталося. Встигла. «Швидка» ще не поїхала. В очах дитини плавало страхом. Обережно розжала її ручки, вклала кошеня. Катруся перевела погляд. Пальчики ворухнулися, погладили м’яку шерстку. У відповідь пролунало лагідне «Мур-мур-мур». «Муруся», — тихо промовила дівчинка. Лікар з полегшенням зітхнув. Валентина дала волю сльозам — тепер можна.

Катруся не випускала кішечку з рук. Ніч вони провели у лікарні. Вранці їх відпустили додому з висновком: «Дівчинка просто народилася у сорочці».
«Милість створившому милість», — прошепотіла Валентина…