Жінка, яка жила, як їй здавалося, гідно

У невеликому містечку жила жінка. Її звали Олена Ігорівна. Вона жила, на її думку, досить добре. Нехай сім’ї і не було, та й дітей вона не мала, зате власна квартира завжди була чистою і в порядку. Працювала на поважній посаді – бухгалтеркою на меблевій фабриці.

Олені Ігорівні було 50 років, і вона була вдоволена своїм життям. Особливо коли порівнювала його з життями сусідів. Їй було приємно думати, що в неї все добре склалося, адже вона – гарна людина і нікому зла не робить.
Сусіди ж, на її думку, були куди гірші. На тому ж поверсі жила, наприклад, пані за шістдесят. Який сором – вже пенсійного віку, а волосся фарбоване у синій колір! І носить якісь обтягуючі сукні й джинси. Всі над нею сміються. Міськовий дивак, не інакше.

«Ганьба!» – думала Олена Ігорівна, дивлячись на нестандартну пенсіонерку. І тішилася, що вона виглядає відповідно до свого віку.

Про ще одну сусідку і говорити не хотіла. Всього двадцять один рік, а дитину вже виховує. Дитині на вигляд років п’ять. Напевно, ще в школі завагітніла. І куди дивилися батьки? До речі, у дівчини батьків не було, жила вона з дочкою і з тією синьоволосою пенсіонеркою. Поки дівчина вдень була відсутня, сусідка доглядала за дитиною.

Олену Ігорівну це не дивувало. «Такі люди до таких і тягнуться», – думала вона. – «А мене оминають. Вбачають порядну людину і соромляться дивитися в очі. Привітаються в ліфті та й все спілкування».

Ще один сусід – чоловік років тридцяти. Побачивши його вперше, Олена була приголомшена. Руки та шия вкриті татуїровками! Чи можуть так нормальні люди виглядати? Звісно, ні!

З молодості вона осуджувала таких особистостей. Видно, нема чим інакше виділитися, раз доводиться спотворювати свою шкіру. Отак намагається привернути увагу! Значить, розумом не може. Краще б книжки читав.

Вона думала так щодня, зустрічаючись із кимось із сусідів у ліфті. Повернувшись додому, тихо раділа, що живе, як належить. І іноді обговорювала сусідів зі своєю єдиною подругою по телефону. Більше їм не було про що говорити, тому “тип із тату”, “молода мати” і “безумна старенька” ставали ледь не головними темами для розмов.

Якось увечері Олена Ігорівна поверталася з роботи. Настрій був жахливий. На роботі виявили нестачу… Вперше за багато років. На кого вилиють? Хто винен? Звичайно ж, бухгалтер. Її голова боліла з ранку. А тепер ще й гуділо у вухах, а ноги раптом стали важкими.

З великими зусиллями вона дісталася до під’їзду й сіла на лавочку. Раптом відчула легке доторкання до руки. Підвівши погляд, з подивом побачила ту саму “пенсіонерку” із синіми волоссям.

– Що з вами? Вам зле? – співчутливо запитала вона.
– Голова… болить… – пошепки сказала Олена.
– Ходімо до Юри, він сьогодні вдома. Ви така бліда, вас не впізнати.
– До якого Юри? – здивувалася Олена.
– Ну, Юра ж з вами на тому ж поверсі живе. Він лікар-кардіолог. Невже ви не знаєте?

Вони піднялися на потрібний поверх, і сусідка подзвонила у двері Юри. Здивована Олена побачила на порозі того самого татуованого чоловіка, про якого вважала, що він не може бути пристойною людиною.

Юра зміряв Олені Ігорівні тиск, поклав на диван і дав якусь пігулку. Незабаром голова і шум у вухах пройшли.

– Обов’язково запишіться на прийом! Треба слідкувати за тиском навіть таким молодим, як ви, – усміхнувся лікар, коли Олені стало краще.

– Дякую вам, – чомусь вона відчувала ніяковість, згадуючи, як обговорювала татуованого чоловіка з подругою. “Думає про зовнішність, а розуму – нуль”, – говорила вона про нього. А він, подумати тільки, лікар, кожного дня рятує життя.
– Не за що. Не хворійте! І звертайтеся, якщо щось.

Жінка попрощалася з лікарем, повернулася додому та лягла на диван. Отак вона помилялася щодо чоловіка… І пенсіонерка з синіми волоссям виявилася доброю жінкою. Підійшла, поцікавилася, як вона почувається.

У двері подзвонили. На порозі стояла синьоволоса пенсіонерка, тримаючи за руку доньку молодої жінки, яку Олена вважала замолодою матір’ю.

– Я просто хотіла вас відвідати, дізнатися, як ви себе почуваєте. Даруйте, що з Яною тут, Аня на роботі… І так хотіла давно з вами познайомитися. Але не наважувалася. А тут випадок з’явився! Ми з сусідами спілкуємося, а ви стороною стоїте.
– Проходьте, зроблю чаю, – несподівано для себе сказала Олена. – Дякую, що допомогли, коли побачили, що мені погано…

– Та нема за що. Я відразу бачу, коли людині зле. Все життя доглядала за хворою мамою. Як було мені чотирнадцять, мама лягла. І покинула, коли мені вже за тридцять було. Не встигла когось полюбити, тільки біля неї… Ледве встигла свою народити. Але не хочу згадувати. От на старості відриваюся, – сусідка провела рукою по яскравим пасмам волосся. – Дочка допомогла пофарбувати. І футболки круті купує мені. Хоч трохи молодою побуду. Та ось Ані ще важче.
– Хто така Аня? – спитала Олена.

– Ну, Аня, двері поруч з моїми. Яна – її сестричка. Батьки загинули в автокатастрофі. Вона сестру удочерила, виховує. Навчання в університеті покинула, працює зранку до вечора, бідна. Юра іноді допомагає їй грошима. Ну, Юра, що вас сьогодні рятував…

Коли сусідка пішла, Олена деякий час тихо сиділа на кухні. Треба б запропонувати Ані допомогу, адже вона теж може іноді сидіти з Яночкою. І волосся вона давно мріяла пофарбувати у рудий колір. Але завжди думала, що це недоречно у її віці. Обов’язково завтра проконсультується з сусідкою щодо цього питання! І не забути запросити Юру на пироги, щоб віддячити за допомогу.