Connect with us

З життя

Двоюрідна сестра Наташі забирає її з онкології: успішна художниця в дії

Published

on

Ярославу з лікарні забирала двоюрідна сестра Оксана. Оксана – успішна художниця. Вона щира, добра, весела, ніколи не обходить правду, нічого не приховує, тому, коли вела Ярославу до машини, підтримуючи за руку, відразу ж все виклала, як є:

– Ярославко, там це… в загальному, твій Артем з якоюсь іншою живе, але ти не хвилюйся. Де жити є – тебе я не залишу, допоможу, чим зможу.

Ярослава після операції, потім курсів хіміотерапії, лиса, худа і бліда йшла й думала: мабуть, класично в цьому місці потрібно впасти в непритомність, заплакати, рвати на собі волосся, але волосся вже й так не було.

Можна, звичайно, зобразити непритомність і впасти прямо в калюжу, але шкода було біле Оксанине пальто, яке вона на нього накинула, бо осінь вже й холодно.

У машині було тепло, але Оксана закутала сестру в хутряний плед, пристебнула ременем і повезла в нове життя. Поки їхали, Оксана Ярославі пояснювала:

– Я купувала будинок для себе два роки тому. Думала, що житиму там влітку і малюватиму, але пожила й зрозуміла – не моє це. Звикла до зручностей, до великих магазинів, до багатолюдного оточення.

Не витримую тишу. Я вчора була в будинку, опалення там працює, вода тече, решта вже сама. Магазинчик продуктовий є, але я тобі все привезла. Буду приїжджати.

У дворі сидів великий рудий собака. Відчайдушно махаючи пухнастим хвостом, він підбіг до Ярослави і притулився носом до її колін. Ярослава погладила кудлату руду голову і запитально подивилася на Оксану.

– Ярославко, я його з притулку вчора забрала. Тобі ж потрібен друг. Як ти тут сама будеш? Ти не хвилюйся, я купила йому корм, на місяць вистачить. Веселіше разом. Звати його Джоні.

У невеликому двоповерховому будинку було тепло. Посеред їдальні стояли коробки з консервами, крупами, макаронами, борошном, печивом.

– Сама розбереш, зате будеш знати, де що лежить. Холодильник завантажений. У шафі знайдеш одяг на всі сезони, розмір один. Давай, Ярославко, чаю поп’ємо, і я поїду.

Вже одягнувши пальто, Оксана підійшла до Ярослави й спробувала зазирнути їй в очі. Але Ярослава відводила погляд убік.

– Ярославко, цей собака три роки сидів у клітці. Її ніхто не брав, вона велика і немолода вже. Я все розумію: тобі важко, погано, але в тебе є я. А в собаки будеш ти. Треба ж за щось зачепитися, щоб повернутися до життя. Про Артема забудь.

Все буде добре. І ще – це твій дім, я все на тебе оформила, і ділянка, і будинок. Папери в спальні, гроші теж. Ярославко, давай будемо жити! Приїду через тиждень, якщо що – дзвони.

Оксана поцілувала Ярославу і поїхала…

Вже стемніло, а вона все сиділа в кріслі, підібгавши ноги і притуливши обличчя до колін. Спочатку ридала, потім сама собі розповіла, як вона нещасна, потім сварила Оксану за те, що та їй тут собаку нав’язала. От ляжу і помру, жити сил немає. А собака? Шкода. Треба хоч погодувати.

Ярослава одягла куртку, подивилася в дзеркало на свою лису голову і зі словами: «Собаку не будемо лякати, вона тут ні до чого», – наділа шапку. Знайшла корм, насипала в миску і вийшла на вулицю.

Джоні з’їв корм, вилизав миску, потім злизав з Ярославиного обличчя солоні сльози, ліг поруч на сходинку ганку і поклав голову їй на коліна.

На нічному чорному небі, навколо яскравого круглого місяця, з’являлися зірки, все більше і більше. Ярослава знайшла Велику ведмедицю, усміхнулася їй і послала повітряний поцілунок. Потім обняла собаку і сказала:

– Гаразд, Джоню, завтра тобі нормальної кашки зварю. З м’ясом.

Усю тиждень Ярослава, побачивши себе братком уранці в дзеркалі, здригалася і казала:
– Мирося…

І час від часу приходила думка: а може, ну її, цю життя. Кому я потрібна? Але тоді погляд натрапляв на Джоні, який зручно згорнувся на своїй лежанці біля каміна, і Ярослава вирішувала: гаразд, ще трохи поживу.

Життєстверджуюча точка в цьому спірному для Ярослави питанні поставилася через тиждень, як і обіцяла, Оксана. Зайшла з коробкою в руках, поклала її на диван зі словами:

– Ну, Ярославко, ну куди їх подіти? Кішка бездомна, уявляєш, у під’їзді народила, а їм же холодно! Я і корм привезла…

У коробці лежала худа руда кішка, обійнявши лапами двох крихітних кошенят. Увечері Оксана їхала. Постояла біля порогу, мовчки потім витягла з кишені пальто листочок і простягла сестрі:

– Ярославко, тут це… Артем твій приходив, питав, де ти. Я не сказала. Ось його новий номер телефону. Тобі вирішувати.

Ярослава провела Оксану до машини, помахала їй услід, повернулася до будинку. Погладила кішку:

– Будеш Муркою. Зараз молока тобі наллю. Все буде добре.

Проходячи повз камін, кинула листочок у вогонь…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

шістнадцять − два =

Також цікаво:

ES2 години ago

El día que perdí a Camila

Yo creía que el dinero lo compraba todo. Que el apellido y la cuenta bancaria ponían las reglas. Que ella...

EN3 години ago

The Day the Ground Held Me

I don’t remember the exact moment the tree swallowed me. A flash of gray fur, the panicked scramble of a...

З життя4 години ago

A Mysterious Young Man Kept Appearing at My 83-Year-Old Neighbor’s Door — One Day, I Went Inside and Couldn’t Believe What I SawI stepped inside and froze, as the young man sat calmly knitting a scarf beside my neighbor, who was teaching him to read from a tattered old Bible.

I had known Dorothy almost my entire life, so when a young stranger suddenly began showing up at her house...

ES6 години ago

El folder que mi hijo guardó para hundirme

La tarde que mi vida se partió en dos no tenía nada de especial. Había salido del taller más temprano,...

ES6 години ago

Jude no existe

Siempre fui Hugo, el que arreglaba carros en el taller de su tío en El Paso, no el “quarterback” que...

З життя7 години ago

“Who did you bring into my home?” my wife gasped. “We agreed your kids from your first marriage wouldn’t live with us.”

**Wednesday, 14th March** An ordinary Wednesday, not a Saturday. I stood in the hallway and watched the two lads with...

EN9 години ago

I Left My Bride at the Altar — and Drove Straight to the Lighthouse

I left My Bride at the Altar — and Drove Straight to the Lighthouse The wind off Sheepscot Bay was...

FR9 години ago

Parfois, un morceau de papier peut déchirer une vie. Le mien tenait dans une enveloppe banale, glissée sous ma porte par une main anonyme, un matin d’août étouffant à Bayonne. L’Adour charriait des odeurs de vase, et la chaleur rendait les rues du Petit Bayonne collantes. Ce bout de papier, un simple devis, m’a glacée plus sûrement qu’un vent d’hiver. Il était adressé à ma mère, Colette, et détaillait le coût d’une pierre tombale. Une pierre tombale. Pour elle. Vivante.

Le document n'était pas sollicité par elle, mais par ceux qui se prétendent ses enfants. Ceux qu'elle a élevés, nourris,...