Коли бабуся з дідусем були живі, я вважав їх основною сім’єю.

Я, коли ще живі були дідусь з бабусею, думав, що вони – моя головна родина. Чому?

Та тому, що мама постійно займалась питаннями працевлаштування матерів, які залишилися без підтримки близьких. Робила вона в якомусь там соціальному центрі. А тато… Тато був у нас у родині творчою натурою і весь час шукав себе то в малярстві, то в театрі, то ще десь, і якось так поступово розчинився у безмежному морі людського життя.

Мама мене любила. Але любила якось імпульсивно, по набігах. Раз на тиждень вона приїжджала до нас з дідом і бабусею, привозила їсти і подарунки. Силою цілувала мене. Потім “обідала”, як казала бабуся, тобто, обідала, випивала з дідом горілку, спритно закидаючи голову (бабуся при цьому опускала очі до столу і розгладжувала перед собою скатертину), захоплювалася ідеями і словами і – зникала. Знову на тиждень, а то й більше, якщо на роботі щось траплялося.

А ми з “батьками” залишалися, щоб далі жити, тихо і спокійно, з бабусиним городом, з дідівськими походами в ліс і безкінечними їхніми “філософськими бесідами” про прожите.

Бабуся моя була велична і, як тепер розумію, – прекрасна. Повна, з розкішним волоссям, яке вона щотижня після лазні розчісувала напівкруглим гребінцем, що їй ще мама подарувала. А дід був худий, підтягнутий, неймовірно мальовничий зморшками, що починалися на лобі і спадали по шиї за комір сорочки, завжди, завдяки старанням бабусі, чистою та випрасуваною.

Взагалі, чоловіки у нашої бабусі (це ми з дідом) були “як з картинки: вимиті, виголені (особливо чисто був виголений, звісно ж, я!) і завжди в чистому”, — так вся наша “вуличка” говорила. Потім, вже у школі, я довго не міг звикнути до скороченого і невиразного слова “вулиця” і писав і говорив його так, як було прийнято в нашій родині.

Кого я любив більше? Досі не можу сказати, бо вони для мене були якимось монолітним єднанням, від якого пахло борщем і цигарками, молоком і потом, нашим подвір’ям і лісом.

Коли я прокидався вранці, то перше, що бачив, — це скульптурне обличчя діда, що низько-низько наді мною нахилилося. А його губи, сухі і завжди гарячі, шепотіли, щойно я відкриваю очі:
— Вставай, Колюсю. Баушка вже пампушки з часником напекла. А нас із тобою в лісі їжачок чекає, щоб нові історії розповісти.

Потім дід цілував мене якось мимохіть, ледве торкнувшись губами моєї щоки і прихилившись потім своїй, погано голеній. А я скиглив, тоді ще не розуміючи, що це і є щастя:

— Ні, діду, не хочу ще… Спати буду… І пампушки хочу не з часником, а з варенням.
— Так це ми швидко, — піднімався дід, — баушці перезакажемо.
І кричав вже в сторону кухні:
— Баушка-а-а Марічко, а баушка Марічко! Наш король пампушки з варенням хоче! Зрозуміла?!

За мить у дверному отворі показувалося лице бабусі, яка казала:
— А то що ж, я та не знаю! І варення, в чашечці, синенькій, вже поставила. Айдайте давайте!..

Коли я вмивався, то вони обидва поруч стояли, і бабуся тримала рушник, на якому нею був вишитий (гладдю!) козлик, а дід здійснював слабкі спроби вирвати “витирку” з її рук.

Потім ми їли. Ми з дідом. Бо бабуся до столу не сідала, а клопоталася навколо, створюючи затишок і надаючи значимість процесові, коли чоловіки в домі їдять.

Потім ми з дідом вставали зі столу і казали, скупо (по-чоловічому!) хвалячи нашу господиню:
— Наїлися ми, матусю…
— Ага, баушка!..
І виходили покурити у двір.

Курив звісно дід, а я сидів з ним поруч, прижавшись боком до нього, дивився на нього і руки клав на коліна так само, як він.

— Ну, ти як? Готовий жити на сьогодні? — запитував дід.
Я спокійно відповідав, але не відразу:
— Ага…

Ми вставали з ґанку, плювали (обидва, між іншим, бо після свого плевка дід мені окурок під ніс підсовував!) на недокурок, значить, і запитували у невидимої баушки, бо вона вже в домі посудом грюкала:

— Тобі, мамо, нічого поки не треба? А то ми тоді підемо, в ліс підемо.
— Ага, баб!
З надр дому лунало:
— Ідіть вже, а я поки подумаю, чим вас на день зайняти!..

Ми з дідом брали (дід брав) плетені кошики (великий для нього і маленький, майже іграшковий – дід для мене сплів). Йшли в ліс. І він розповідав мені, чому у дятла голова червона, чому у сосни голки довші, ніж у ялинки, чому мама рідко приїжджає, чому їжачки, коли їх в руки береш, “фукають”, чому тато кудись подівся, чому у мокрушків шапки “слизькі”, чому бабуся у нас така гарна, а дід… “не дуже” (це він сам так говорив).

До обіду, коли вже і в лісі спекотно ставало, ми додому поверталися. І обов’язково з трофеями: грибами, ягодами, травами, які в чай кладуть, пахучими.

Бабуся знову нас годувала, а потім укладала мене в сінях, де було прохолодно, на тапчані, щоб “шматочки обідні вляглися”, спати. Дід же накривав своїм пахучим старим тулубком і сидів поруч до тих пір, поки… поки… поки не прилітала гігантська птаха з синіми очима, дивилася на мене і запитувала: “Ти, Миколко, добре сьогодні поводився? Не засмутив діда з баушкою?”

Я чесно, на всі очі на неї дивився… і прокидався…
А тут – баушка: вже молоко в кухоль з маками налила і великий шматок білого хліба, який вранці разом з пампушками спекла, поруч поклала.

А потім… потім ми з дідом щось у дворі або в домі робимо, а баушка йде в город “побайдикувати” та “подивитися, все ли там гаразд”. Зазначте, і прополе грядки, і поллє що-небудь, і ще щось там зробить.

Ми з дідом працюємо, бо розуміємо: “чоловічі справи в домі повинні чоловіки робити, а жіночі – баушка”.

Зараз я вже старший, ніж були мої дід із бабусею тоді. І у мене – інфаркт. Лежу після операції в лікарні. Лежу ось і думаю: потрібно обов’язково вижити, щоб був на Землі людина, яка береже такі спогади…