«Мені 47. Я не можу більше жити в цій родині — хочу розлучитися, але боюся зробити перший крок»

На ім’я я Андрій, мені 47 років. Ми з дружиною прожили разом майже 20 років. Ніби досить часу, щоб стати рідними, навчитися чути, розуміти і підтримувати один одного. Але, вочевидь, це була ілюзія. Я більше не хочу прикидатися, що все добре. Я не можу більше терпіти. Я виснажений до болю в грудях, до тривожних снів, до клубка в горлі, коли відкриваю двері додому.

Ми познайомилися в юності. Одружилися, коли мені було двадцять сім, а їй — двадцять чотири. Все було, як у всіх: кредит на житло, перші сварки, перші плани, спільний побут. Син народився через три роки. Заради нього ми і залишилися разом. Тепер йому вже дев’ятнадцять, він навчається в університеті і не підозрює, якою ціною нам з матір’ю дається цей «щасливий» шлюб.

Спочатку все здавалося нормальним. Вона говорила, що не хоче дітей, бо в мене занадто низький заробіток. Тоді я працював у майстерні, збирав меблі. Грошей ледве вистачало. Жили скромно, але я не вважав це трагедією. Поки не усвідомив, що моя дружина мене соромиться. Вона дивилася передачі про сильних і незалежних жінок і вирішила, що цього достатньо, щоб почати перетворюватися на суддю в нашій родині.

Вона критикувала мене за все: як я говорю, як стою, як їду на велосипеді. Особливо перед іншими. Раніше ми майже не спілкувалися з сусідами, родичів у нас небагато, і я не помічав, наскільки токсичною може бути її мова. Але коли на нашу вулицю переїхали нові сім’ї, все змінилося. Ми почали спілкуватися з сусідами, ходити один до одного в гості. І тут, серед сторонніх людей, я почув, як інші пари спілкуються один з одним. З повагою. З теплом. Без криків.

А моя дружина… Вона на людях дозволяє собі підвищувати на мене голос, звинувачувати, принижувати. Розповідає, що я «нікчемний чоловік», що їй доводиться «тягнути все на собі», що навіть дитині освіту дала лише вона. Хоча, якби не мої платежі за кредитом, якби не я придбав цей дім — у нас взагалі нічого б не було. За п’ять років я виплатив весь борг. Моя зарплата — 5 тисяч гривень на місяць. Я завжди все приносив додому. А в неї — 30 тисяч гривень. І куди вони діваються, я навіть не знаю. Ніколи не питав, бо довіряв.

Але довіра помирає не від зради, а від постійного розчарування. Я більше не відчуваю з нею ні близькості, ні тепла. Ми спимо на одному ліжку, але між нами кілометри тиші. Я не хочу до неї торкатися, не хочу розмовляти, не хочу навіть повертатися додому після роботи. Вона дратує мене до тремтіння. Голос, інтонації, навіть погляд. Все — як наждачка по нервах.

Кожна наша сварка — це поле бою. Я завжди і у всьому винен. Вона завжди права. Її фраза: «Ти мені все життя зіпсував» стала як мантра. Повторюється знову і знову, ніби я дійсно зруйнував її долю. Але тоді чому вона ще зі мною? Чому ми продовжуємо цей фарс?

Іноді я дивлюся на жінок навколо — на колег, на сусідок. Вони вміють усміхатися, говорити м’яко, сміятися по-доброму. Вони не кричать на чоловіків у присутності інших. Я не шукаю іншої жінки — я просто порівнюю. Порівнюю і думаю: чому моя дружина стала такою? Чи вона завжди була такою, а я просто це не помічав?

Іноді мені здається, що я більше її не люблю. А іноді — що все ще люблю. Десь глибоко всередині. За те, якою вона була раніше. За нашу юність. За сина. Але жити у постійній напрузі, як на пороховій бочці, я більше не можу. Я не залізний. Мені не вистачає сил терпіти її постійне незадоволення.

Я мрію про розлучення. Думаю про це кожен день. Але боюсь. Боюсь реакції сина, боюсь осуду, боюсь залишитись один. Хоча, якщо чесно, один я і зараз. Просто поруч знаходиться людина, яка колись стала чужою. І немає нічого страшнішого, ніж самотність удвох.