Connect with us

З життя

«Мені 47. Не можу більше жити в цій родині — хочу розлучення, але боюся почати»

Published

on

Вже 47 років живу у постійному напруженні, і більше немає сил це терпіти. Я хочу розлучення, але боюся зробити перший крок.

Мене звати Андрій, мені 47 років. З дружиною ми разом уже майже 20 років. Здавалося б, цього часу достатньо, щоб стати рідними людьми, навчитися слухати, розуміти й підтримувати одне одного. Але, мабуть, це була ілюзія. Я більше не можу удавати, що все добре. Я втомився терпіти. До болю в грудях, до тривожних снів, до відчуття комку в горлі, коли відкриваєш двері додому.

Ми познайомилися в юності. Одружилися, коли мені було двадцять сім, а їй — двадцять чотири. Все було як у всіх: іпотека, перші сварки, перші плани, спільний побут. Через три роки у нас народився син. Заради нього ми й залишалися разом. Зараз йому вже дев’ятнадцять, він навчається в університеті й навіть не здогадується, якою ціною нам з матір’ю дається цей «щасливий» шлюб.

Спочатку все здавалося нормальним. Вона казала, що не хоче дітей, бо я заробляю замало. Тоді я працював на меблевій фабриці, збираючи меблі. Грошей вистачало впритул. Ми жили скромно, але я не вважав це трагедією. Аж поки не зрозумів, що моя дружина мною соромиться. На телебаченні вона бачила передачі, де жінок навчають бути сильними, незалежними, вимогливими. І цього їй вистачило, щоб почати ставати суддею у власній родині.

Вона критикувала мене за все: як я говорю, як стою, як їжджу на велосипеді. Особливо перед іншими. Раніше ми майже не спілкувалися із сусідами, родичів у нас небагато, і я не помічав, наскільки токсичною може бути її мова. Але коли на нашу вулицю переїхали нові родини, все змінилося. Ми почали спілкуватися з сусідами, ходити один до одного в гості. І ось там, серед інших людей, я почув, як спілкуються інші пари. З повагою. З теплом. Без криків.

А моя дружина… Вона дозволяє собі підвищувати на мене голос перед іншими, звинувачувати, принижувати. Розповідає, що я “нікчемний чоловік”, що їй доводиться “тягнути все на собі”, що навіть дитину навчала лише вона. Хоча якби не мої виплати по іпотеці, якби не я купував цей будинок — у нас би взагалі нічого не було. За п’ять років я погасив весь борг. Моя зарплата — 5 тисяч гривень на місяць. Я завжди все приносив додому. А у неї — 800 євро. І куди вони йдуть, я навіть не знаю. Ніколи не запитував, бо довіряв.

Але довіра помирає не від зради, а від постійного розчарування. Я більше не відчуваю з нею ні близькості, ні тепла. Ми спимо в одному ліжку, але між нами кілометри тиші. Я не хочу до неї торкатися, не хочу розмовляти, не хочу навіть повертатися додому після роботи. Вона мене дратує до тремтіння. Голос, інтонації, навіть погляд. Все — як наждачка по нервах.

Кожна наша сварка — це поле бою. Я завжди і всюди винен. Вона — завжди права. Її фраза: “Ти мені все життя зіпсував” стала мов мантра. Повторюється знову і знову, ніби я справді зруйнував її долю. Але тоді чому вона досі зі мною? Чому ми продовжуємо цей фарс?

Іноді дивлюся на жінок навколо — на колег, на сусідок. Вони вміють усміхатися, говорити м’яко, доброзичливо сміятися. Вони не кричать на чоловіків у присутності інших. Я не шукаю іншої жінки — просто порівнюю. Порівнюю і думаю: чому моя дружина стала такою? Чи вона завжди такою була, а я просто не помічав?

Іноді мені здається, що я більше її не люблю. А іноді — що все ще люблю. Десь глибоко всередині. За те, якою вона була раніше. За нашу юність. За сина. Але жити у вічному напруженні, як на пороховій бочці, я більше не можу. Я не залізний. В мене не вистачає сил терпіти її постійне невдоволення.

Мрію про розлучення. Думаю про це щодня. Але боюся. Боюся реакції сина, боюся осуду, боюся залишитися наодинці. Хоча, чесно кажучи, один я й зараз. Просто поруч знаходиться людина, яка колись стала чужою. І немає нічого страшнішого за самотність удвох.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 + десять =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

23 Роки Відданості Сину: Секрети, Які Виявило Приховане Відео

Двадцять три роки я віддав свого життя паралізованому синові. Потім прихована камера показала правду, яку я ніколи не міг уявити....

З життя4 години ago

Я уявляла, що знайшла своє щастя…

Мені снилося, що я заміж вийшла… Поки Оксана розраховувалась за продукти в київському супермаркеті “Родина”, Михайло відсторонено стояв біля вітрини...

З життя4 години ago

Любов, що зародилася з обману

Одарка Миколаївна стояла перед директоркою, пальці переплутались у паперах. «Ганно Василівно, благаю! Не звільняйте! Дві дитини, кредит на хатину!» –...

З життя7 години ago

Порив, що врятував моє життя

— Оленко, ти що витворяєш?! — голос Миколи гримів по хаті. — Куди це ти зібралась у такому?! — До...

З життя8 години ago

Кинута з дочкою: коли свекруха прийшла з злісною усмішкою, Лена…

Замовляючи торт для донечкиного дня народження, Оксана Михайлівна таємно додала до листа побажань маленького ангелочка з цукру, символ того, що...

З життя10 години ago

Він обрав сім’ю. Але не нашу.

— Та годі тобі, мамо! — Ігор різко відвернувся від вікна, де вдивлявся в машини, що проїжджали. — Хіба мало...

З життя11 години ago

Сміх у залі очікування: як слова хірурга змінили все

У приймальні Харківської міської лікарні стояв звичайний робочий гул. Відвідувачі, похмурі від тривог, розсілися у залі очікування — хто гортав...

З життя14 години ago

Хлопчик, що прислухався до гробу матері, сказав слова, які зав froze церкву.

В церкві стояла глибока, майже відчутна тиша. Повітря насичене ладаном, слізьозами й тією болючістю, що за словами. Люди сиділи, похиливши...