Остання мрія — втеча від родини, що руйнує спокій

У мене залишилася лише одна мрія — втекти якнайдалі від цієї «мами», що не дає спокою ані собі, ані мені

Кожен вік має свій відпочинок. У дитинстві я з трепетом чекала літніх канікул: тоді батьки завжди були поруч, ми разом їздили на озеро, влаштовували смачні обіди на траві, сміялись, жили без поспіху. Потім з’явилася перша робота — і відпочинок змінився: чаювання з подругами, прогулянки по скверу, рідкісні вечори з книгою. Зараз же відпочинок — це мрія. Щось недосяжне, наче шепіт у осінньому тумані.

Мене звуть Соломія. Мені тридцять шість, і останні дев’ять років я живу у постійній висназі. Все почалося з того, що після весілля ми з чоловіком оселилися в хаті його матері — нібито «на час, поки не збережемо на оселю». Минуло майже десятиліття, а ми досі тут, де мені не дають зітхнути ні тілом, ні душею.

Здавалося б — нічого страшного: хата простора, ділянка з садом, діти ходять до школи поруч, чоловік працює. Звичайне щастя? Та в цій системі його нема. Бо я — не господиня тут. Бо поруч кожен день — свекруха, що не визнає мого «я», мого тіла, моєї втоми.

Для мого чоловіка, Тараса, це майже ідилія: два жіночі плечі, що крутяться навколо нього. Я — готую, прибираю, бігаю вранці до школи з дітьми, працюю віддалено, потім знову по колу. Свекруха — контролює, спостерігає, коментує кожен крок. Він же — наче готель у власній хаті: прийшов, поїв, ліг на ліжко, узяв смартфон — тиша. Ні «дякую», ні «допомогти?». Чому? Бо його мати колись усе робила сама. «Моя мати вправлялася без допомоги, то й ти вправся», — кинув він колись, навіть не відірвавшись від екрану.

А я більше не вправляюся.

Моя свекруха, Марія Іванівна, з гордістю розповідає, як сама виростила двох синів, як тягла на собі господарство та роботу. Носить цю історію, як орден. Та чомусь забуває згадати, що чоловік кинув її заради молодшої. А вона тепер живе з купою хвороб і не розуміє — за що? А відповідь поруч: себе не шкодувала. І інших — теж.

У неї свій культ: культ праці до самовиснаження. Особливо — на городі. О, це окрема історія. Її гасло: «Хто на землі — той живе правильно!» Яблука, буряки, банки, помідори, кабачки — усе своїми руками. Та не тому, що це радість, а тому, що «так треба». І я, як невістка, маю брати участь. Не хочеш? — Ледащиця. Втомилася? — Сама винувата, м’яка душа.

Нещодавно повернулися з города. Кілька мішків з картоплею, цибулею, банками. Свекруха кульгала, я ледь пересувалася. А Тарас? Лежав на дивані. Навіть не встав зустріти. Просто дивився серіал, ніби так і має бути. Ніби жінки й народжені тягати важке. Навіть поглядом не провів.

Того вечора щось у мені розірвалося. Сиділа на кухні, брудна, знесилена, у сльозах — і раптом зрозуміла: більше так не можу. Мені не тридцять шість — всі сто. І жодні кабачки не варті мого життя. Хочу просто вихідних. Просто ранку без дзвінка будильника. Просто тиші та власних думок.

Я ухвалила рішення: поїду. Заберу дітей, повернусь до батьків у Львів. Скільки можна чекати, поки хтось зміниться? Змінююся я. Більше не мушу бути героїнею. Не мушу доказувати свекрусі, що гідна її сина. Я вже гідна. Я — людина.

Найближчими днями скажу Тарасу. Нехай вирішує: його мати з городиною чи родина, що втомилася жити за застарілими законами. Бо здоров’я — це не лише овочі з грядки. Це мир у душі, легкість у тілі та вільне дихання в домівці.

Не хочу стати жінкою, що прокинеться одного дня з купою хвороб і питанням: «І заради чого я себе знищила?» Краще куплю ту картоплю на ринку. А вихідні проведу з дітьми у парку — на велосипедах, з ковдрою та морозивом. Де пахне не потом і землею, а щастям та свободою.