«Ти вже своє віджив: передай квартиру!» – такими словами дочка зачинила двері…

«Тату, віддай квартиру — ти вже своє віджив». Після цих слів донька грюкнула дверима…

Він жив сам. Після того як дружина покинула його, порожнеча нависла, немов чорна щільна ковдра. Все навколо стало сірим. Нічого не радувало — ані сонячні дні, ані чашка міцного чаю зранку, ані добрі старі фільми, які колись дивилася вся родина. Робота лишалася єдиним, що ще било його в цьому світі. Поки були сили — він ходив на роботу, адже вдома була нестерпна тиша. Ця тиша дзвеніла в вухах і різала серце.

Дні пролітали один за одним. Усі однакові, ніби копії: ранок, тролейбус, робота, дім, тіні на стінах, пусті вечори. Син і донька з’являлися все рідше, майже зникли з його життя. Дзвонили безжиттєво, сухо. А потім і зовсім перестали піднімати слухавку. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись у обличчя перехожих, наче намагався знайти в натовпі когось рідного. Його лякала не старість — його лякала смерть в самотині.

Він почав відчувати, як згасає зсередини. Душа боліла, стискалася в клубок. Він згадував дружину — хотів би попросити пробачення, але так і не наважився набрати номер. Він усе ще кохав її. Шкодував, що багато чого не встиг сказати.

І тут одного дня на порозі з’явилася донька. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблену випічку, заварив чай, дістав старі фотоальбоми — хотів згадати, як усе було колись. Але візит був зовсім не про це.

— Тату, — почала вона з холодною прямотою, — ти живеш сам у чотирикімнатній квартирі. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а гроші віддай мені.

Він не повірив. Думав — пожартує зараз, засміється. Але в її очах не було жодної іронії.

— Я… Я не збираюся нічого продавати. Це мій дім… тут ваша дитяча, тут ми жили з мамою…

— Ти вже своє віджив! — випалила вона з роздратуванням. — Мені гроші потрібніші! Ти ж усе одно один, навіщо тобі стільки простору?

— Коли ти знову приїдеш? — ледь чутно запитав він, не впізнаючи власного голосу.

Вона подивилася на нього байдуже і, взуваючи черевики, кинула:
— На твої похорони.

Двері грюкнули. Він завмер. А потім просто опустився на підлогу. Біль у грудях било, наче молотом. Він лежав так три дні. Без їжі, без сил, без надії. Потім подзвонив сину.

— Михайле, приїдь… Мені погано, — благав він.

Син вислухав. Помовчав. А потім сказав:
— Тату, ти не ображайся, але тобі ж і справді не потрібна така велика квартира. Я хочу машину придбати, а ти міг би допомогти… Я б приїхав, якби ти вирішив продати квартиру.

Потім настала тиша. Така тиша, яка дзвенить в вухах і залишає в душі дірку. Він поклав слухавку. І зрозумів — у нього більше немає дітей. Лише чужі люди, в жилах яких тече його кров.

Наступного дня він зайшов до аптеки. Там випадково зустрів брата колишньої дружини. Той здивувався, привітався.

— Ганна? — запитав він, — як вона?

— Поїхала в Італію, — коротко відповів чоловік. — Вийшла заміж за італійця. Знайшла своє щастя.

«Знайшла своє щастя…» Ці слова пекли. Він не був проти її щастя. Він був проти своєї порожнечі.

Зранку наступного дня він прокинувся з важкістю в грудях. За вікном висіло низьке, похмуре небо. Він накинув пальто, вийшов. Пройшов кілька кварталів. Знайшов стару лавку у дворі. Сів. Заплющив очі. Серце зробило останній болісний удар.

А його душа, втомлена від болю, байдужості та тиші, нарешті злетіла — туди, де більше не зраджують. Де не просять віддати останнє. Де, можливо, знову хтось скаже: «Тату, я сумувала…»

Але це — вже не тут…