Допоможу сину, а невістка нехай вирішує сама

Власну історію я, Наталія Сергіївна з Києва, розповідаю не заради співчуття, а щоб хтось таки зрозумів, як несправедливо інколи влаштоване життя. Особливо тоді, коли тебе, матір, вважають запасним аеродромом, і то лише тоді, коли у них щось не складається. А в інший час — імені твого не хочуть знати.

З того самого дня, як мій син Олексій привів додому свою майбутню дружину Галину, я відразу відчула, що щось буде не так. Не те щоб вона одразу мені не сподобалася — ні. Вродлива і скромна. Але від неї віяло якоюсь холодністю. Я намагалася встановити контакт, телефонувала, цікавилася, пропонувала допомогу — але у відповідь чула лише сухе «все добре» або, що ще гірше, взагалі нічого не чула. На дзвінки вона майже ніколи не відповідала. А якщо й відповідала, то, здавалося, лише з ввічливості. І то — крізь силу.

Спочатку я думала: можливо, вона просто несмілива. Може, з часом звикне, відкриється. Я намагалася не втручатися, бути привітною. Але кожного разу, коли я збиралася в гості, вона, ніби за розкладом, «несподівано» згадувала, що їй терміново потрібно кудись піти — то до подруги, то в салон, то на курси. І залишала мене саму з сином та тишею в квартирі.

Але гірше за все було навіть не це. Гірше — це коли вони переїхали на знімну квартиру і зажили власним життям, наче мене не існує. Дзвоню — не відповідає. Пишу — мовчить. А потім Олексій передзвонює і пояснює: «Мамо, у Галини просто багато справ, не ображайся». Я б і не ображалася, якби йшлося про справи, а не про елементарну ввічливість.

Коли народилася онука, я, як будь-яка бабуся, подумала: ось тепер-то все зміниться. Але Галина зробила все, щоб звести моє спілкування з дитиною до мінімуму. Мовляв, «не час», «дитина хворіє», «ще рано», «нам ніколи». А її батьки живуть в іншому кінці країни і жодного разу навіть не приїхали. Все сама — і на ній, і на чоловікові. Але мені дитину довірити — ні. І це при тому, що я вже на пенсії, здорова, активна і з радістю б допомагала.

Я змирилася. Перестала телефонувати. Не тому, що охолола — просто не хотіла бути нав’язливою. Жила собі спокійно у своїй трикімнатній квартирі, яку колись з чоловіком купила, а він потім пішов — до іншої. Але квартира залишилася мені, і це мій дім, мій острівець спокою.

І ось, кілька тижнів тому, серед білого дня, дзвінок у двері. Відчиняю — стоїть Олексій з валізою і дитиною. В очах розгубленість. Каже: «Мамо, у нас проблеми. Нас виселили, власниця продає квартиру, а грошей на нову житло немає. Галина в декреті, а мене звільнили». Я, звісно, розгубилася, але впустила.

Він оглянувся навколо, потім невпевнено запитав: «Можна ми трохи поживемо в тебе?»

Я зітхнула. Сина мені було шкода, онуку — тим більше. Але я поглянула йому в очі і відповіла: «Ти — можеш. І малеча — нехай залишається. А от твоя Галина… нехай їде до своїх батьків. Я не готель і не склад. Ще три дні тому вона мої дзвінки ігнорувала, а тепер раптом згадала, що у тебе є мати? Ні, хай далі гордо обходиться без мене».

Олексій нічого не відповів. Тільки опустив очі.

Знаєте, я не зла людина. Але є межа між прощенням та приниженням. Я все життя намагалася бути поруч. Я не винна, що мій син обрав жінку, яка вирішила, що його мати — ніхто.

Якби Галина хоч раз сказала мені: «Дякую». Хоч раз покликала на чай. Хоч раз визнала, що я — частина цієї сім’ї. Я б без вагань віддала їй усе. Але тепер — ні. Хай знає ціну своїм рішенням.

Син із донькою поки живуть у мене. І я роблю для них все, що в моїх силах. А невістка? У неї є шанс довести, що вона не просто горда, але й думаєча. Тільки боюся, що цей шанс вона вже втратила.