Різке гальмування, серйозний хлопець та незвичне бажання підвезти незнайомку

Авто різко загальмувало та зупинилося. Олексій був серйозним молодим чоловіком, тому раптове бажання підвезти незнайому дівчину біля узбіччя було для нього зовсім незвичним.

Дачне селище, де у Олексія з матір’ю був затишний і теплий будинок, розташовувалося за 15 кілометрів від міста. Жити там влітку було справжнє задоволення, і Олексій завжди виїжджав на роботу близько сьомої ранку, адже в цей час дорога була доволі пустельною і вільною, а ліс довкола навіював приємні думки і спогади.

Дівчина підійшла до авто і, посміхаючись, заглянула у відкрите вікно.
– Добрий день, – весело заспівала вона, – не підвезете до міста?
– А вам не страшно до незнайомого чоловіка в авто серед лісу сідати? – невільно посміхаючись, запитав Олексій.
– Так чого ж вас боятися, – відповіла дівчина, – у вас же авто дороге, і очі добрі. Чому з такою машиною та добрими очима вам вигадувати якісь гадощі?

Олексій засміявся. Такої наївності й простоти він не зустрічав вже давно, і, правду кажучи, був певен, що її вже і не існує в природі.
Леся, що виросла в селі, була відкрита та довірлива. І коли Олексій, через три тижні після їхнього знайомства, зробив їй пропозицію, вона, не замислюючись, погодилась. Він здавався їй дуже солідним та красивим молодим чоловіком.
“Ну, прям як тітка Надя передбачала, так і вийшло,” – тихенько думала Леся, міцно тримаючи Олексія за руку і з побоюванням поглядаючи на його маму, для якої новина про наступне весілля була наче легкий землетрус.

Після весілля Леся та Олексій переїхали до міської квартири Олексія. Жити на дачі було не зовсім зручно. Та й мати Олексія особливої любові до невістки не відчувала.
– Дивуюся тобі, сину, – часто говорила Вікторія Павлівна Олексію, коли той приїздив її відвідати, – невже ця сільська красуня була єдиним достойним варіантом у всьому твоєму оточенні? – журилася вона і хитала головою з красиво укладеним волоссям.

Олексій посміхався, але не сперечався з матір’ю. Йому не хотілося пояснювати, як спокійно і ситно йому було у його маленькій та затишній родині. Мати Олексія була жінкою холодною і стриманою. Тому для Ігоря відкрита та ласкава Леся була наче мамою й дружиною в одній особі.

Минуло кілька років. У Лесі та Олексія народилася чарівна дівчинка Марійка. Леся в ній душі не чаяла, і бабуся потроху почала м’якшати. Вона бачила, як Леся любить і балує її сина, як розумно виховує доньку. Вікторія Павлівна, хоч і була дамою жорсткою і навіть трохи цинічною, але визнавати свої помилки вміла.

Тому Олексій зовсім не здивувався, коли одного чудового дня вона змінила гнів на милість і запросила Лесю з онукою пожити на дачі кілька днів.
– Льоша, я боюся її, – канючила Леся, намагаючись знайти будь-яку причину не їхати до свекрухи.
– Та не з’їсть же вона тебе, – сміявся Олексій і ніжно цілував дружину в шию.
– З’їсть, з’їсть, – стогнала Леся, – і Машкою закусить. А ти потім будеш нарікати і плакати, а пізно вже буде, – переконливо завершила Леся і навіть пустила для порядку сльозу.

Та нічого не допомагало. Олексій забрав у дружини кошик з їжею, посадив життєрадісну блакитнооку Маню, влаштував на переднє сидіння супротивну жінку, і вся сім’я, шумлячи і сперечаючись, вирушила в шлях.
Вікторія Павлівна гостям була щиро рада. Вона посміхнулась Лесі, і молода жінка зрозуміла, що війна скінчилася.

З цього моменту почалася їхня дивовижна дружба. З кожним днем стосунки між свекрухою та невісткою ставали все ближчими і довірчими. Леся вийшла на роботу, а Маня часто залишалася у Вікторії Павлівни, яка читала їй книги, навчала грі на фортепіано і займалася з нею англійською мовою. Вікторія Павлівна була перекладачем-синхроністом, і допитлива дівчинка з насолодою слухала її цікаві історії про закордонні поїздки та зустрічі з цікавими людьми.
Минуло ще кілька років. Якось Леся з Маню приїхали до Вікторії Павлівни без попередження. Леся схудла і була якоюсь напруженою і мовчазною.

– Лесю, що трапилося, – з турботою запитала Вікторія Павлівна, – чи не захворіла ти, часом?
Та Леся зітхнула, сіла на стілець і гірко розплакалася.

– Льоша вже півроку, як з нами не живе, – крізь сльози, з труднощами вимовила Леся. – Раніше він просто іноді додому не приходив. Казав, що багато працює. А потім зовсім на кілька днів зникати почав. Приходив, перевдягався, Машку цілував, мене відштовхував і знову йшов. Спочатку думала, що в нього неприємності на роботі.

Грошей ми вже майже рік не бачимо. Але це нічого. Я ж медсестра, заробляю непогано. Нам вистачає. А потім якось в двері подзвонили, відкриваю, а там дама стоїть. Красивенька така, охайна. В капелюсі. Сумочка у неї дорога. Я такі тільки по телевізору бачила, – Леся трохи заспокоїлася, перевела дух і продовжила, –

Ти, – каже, – жебрачка, і до Льоші не пара. Він тепер зі мною жити буде, а ти з квартири вимітайся, та свою дочку забери. Нам з Льошею і без твоєї невихованої дівчинки буде чим зайнятися.

– Я не дурненька і дуже навіть вихована, – раптом повідомила дорослим Маша і ображено відвернулася. Вікторія Павлівна та Леся не почули, як вона тихенько прокралася на кухню і вже кілька хвилин слухала розмови дорослих.
– Звісно, не дурненька, – підтвердила Вікторія Павлівна і випрямила спину. Ти у мене розумна і вихована дівчинка. Тому жити ми з тобою будемо разом і маму з собою заберемо.

Леся витерла сльозу і здивовано подивилася на Вікторію Павлівну.
Але залізна леді вже прийняла рішення. І коли її син повідомив матері, що він розлучається і сподівається, що мати невдовзі перепише спадщину на будинок, вона сприйняла це спокійно і з гідністю. Адже заповіт вже дійсно був переписаний.

Просто Вікторія Павлівна забула сказати сину, що тепер власницями будинку стали його колишня дружина та блакитноока Маня, яка в той момент так щиро і безтурботно тріпала, як завжди, красиво укладене, улюблене бабусине волосся.