Connect with us

З життя

«Коли всі пішли, свекруха згадала про нас… Та запізно»

Published

on

«Коли вже нікого не залишилось, свекруха згадала про нас. Та надто пізно…»

Ми з Олексієм разом вже понад десять років. Вийшла за нього, коли мені було двадцять п’ять. Чоловік у мене не єдина дитина — в нього двоє старших братів, обидва давно влаштовані: родини, робота, власні хати. Їхня мати, Валентина Семенівна, — жінка з твердим характером, не з тих, що ховаються за чужими плечима. Сама виховала трьох синів і ні перед ким у житті не схиляла голови.

Від перших днів нашого шлюбу я відчувала, що свекруха до мене певною особливою неприязню. Відверто нічого не казала, але її ставлення читалося в кожному погляді, в мовчанні за святковим столом, у кожному її «не помітила». Я намагалась не звертати уваги. Думала: може, не відповідаю її очікуванням, або вона просто не хотіла відпускати молодшого сина з-під крила.

Адже Олексій був її опорою. Після того, як старші сини завели власні родини, він залишився з нею — допомагав по господарству, супроводжував до лікарів, вирішував справи. А тут з’явилась я. І його життя змінилось.

Я дуже хотіла стати для неї рідною. Готувала її улюблені страви, запрошувала на свята, обирала подарунки. Навіть намагалась називати її «мамо», та слово зав’язувалось на язиці. Вона була холодною, віддаленою, ніби завжди тримала мене на дистанції, і я почувалась чужою в цьому домі.

Коли в нас з Олексієм народився син, Валентина Семенівна почала частіше навідуватись. Та радість тривала недовго: незабаром онуків їй подарували й старші брати чоловіка, а інтерес до нашої дитини згас. На свята вона їздила до них, телефонувала їм, а про нас згадувала в останню чергу. Найболючішим для мене було те, що вона жодного разу не привітала мене з днем народження, якщо Олексій не нагадував. Жодного дзвінка, листівки, повідомлення. Спочатку боліло, потім змирилась. Не всім судилось мати другу матір.

Минали роки. Жили скромно, без розкошів, та й без нуждени. З’явилась донька. Олексій працював, я доглядала за дітьми. Свекруха маячила десь на узбіччі нашого життя — та сама відчуженість, рідкісні зустрічі. Не ображались, та й не шукали близькості.

Рік тому пішов із життя свекор. Його смерть стала важким ударом для Валентини Семенівни. Вона ніби зів’яла, згасла. Лікарі виписали ліки, заговорили про депресію. Мовляв, вік, переживання. Старші сини приїхали раз, привезли продуктів — і зникли. Мабуть, сподівались, що «сама якось впорається». Ми навідувались — нечасто, та частіше за інших.

Ось і перед самим Новим роком вона несподівано запросила нас святкувати до неї. «Дуже хочеться, щоб ви були поруч», — сказала. Я здивувалась, та погодилась. Все ж людина в скруті, хай і не рідня

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

три + двадцять =

Також цікаво:

ES3 години ago

El día que perdí a Camila

Yo creía que el dinero lo compraba todo. Que el apellido y la cuenta bancaria ponían las reglas. Que ella...

EN4 години ago

The Day the Ground Held Me

I don’t remember the exact moment the tree swallowed me. A flash of gray fur, the panicked scramble of a...

З життя5 години ago

A Mysterious Young Man Kept Appearing at My 83-Year-Old Neighbor’s Door — One Day, I Went Inside and Couldn’t Believe What I SawI stepped inside and froze, as the young man sat calmly knitting a scarf beside my neighbor, who was teaching him to read from a tattered old Bible.

I had known Dorothy almost my entire life, so when a young stranger suddenly began showing up at her house...

ES7 години ago

El folder que mi hijo guardó para hundirme

La tarde que mi vida se partió en dos no tenía nada de especial. Había salido del taller más temprano,...

ES7 години ago

Jude no existe

Siempre fui Hugo, el que arreglaba carros en el taller de su tío en El Paso, no el “quarterback” que...

З життя8 години ago

“Who did you bring into my home?” my wife gasped. “We agreed your kids from your first marriage wouldn’t live with us.”

**Wednesday, 14th March** An ordinary Wednesday, not a Saturday. I stood in the hallway and watched the two lads with...

EN10 години ago

I Left My Bride at the Altar — and Drove Straight to the Lighthouse

I left My Bride at the Altar — and Drove Straight to the Lighthouse The wind off Sheepscot Bay was...

FR10 години ago

Parfois, un morceau de papier peut déchirer une vie. Le mien tenait dans une enveloppe banale, glissée sous ma porte par une main anonyme, un matin d’août étouffant à Bayonne. L’Adour charriait des odeurs de vase, et la chaleur rendait les rues du Petit Bayonne collantes. Ce bout de papier, un simple devis, m’a glacée plus sûrement qu’un vent d’hiver. Il était adressé à ma mère, Colette, et détaillait le coût d’une pierre tombale. Une pierre tombale. Pour elle. Vivante.

Le document n'était pas sollicité par elle, mais par ceux qui se prétendent ses enfants. Ceux qu'elle a élevés, nourris,...