Connect with us

З життя

«Коли зникли всі: запізнілий крок свекрухи»

Published

on

«Коли вже нікого не лишилося, свекруха згадала про нас. Та надто пізно…»

Ми з Дмитром разом вже понад десять років. Вийшла за нього, коли мені було двадцять п’ять. Чоловік у мене не єдиний у родині — має двох старших братів, обидва давно влаштовані: сім’ї, робота, власні хати. Їхня мати, Віра Петрівна — жінка залізного характеру, не з тих, що ховаються за чужими спинами. Сама виховала трьох синів і ні перед ким у житті не схиляла голови.

Від перших днів нашого шлюбу я відчувала, що свекруха до мене відчуває якусь особливу неприязнь. Відверто нічого не казала, але її ставлення читалося в кожному погляді, у мовчанні за святковим столом, у кожному її «не помітила». Я намагалася не звертати уваги. Думала: може, не виправдала її очікувань, або вона просто не хотіла відпускати найменшого сина від спідниці.

Адже Дмитро був її опорою. Після того, як старші сини завели власні родини, він залишився з нею — допомагав по господарству, возив до лікарів, вирішував справи. А тут з’явилася я. І його життя змінилося.

Я дуже хотіла стати для неї рідною. Готувала її улюблені страви, запрошувала на свята, купувала подарунки. Навіть намагалася називати її «мамо», та слова зав’язувалися в горлі. Вона була холодною, віддаленою, ніби завжди тримала мене на відстані, і я почувалася чужою в цьому домі.

Коли в нас з Дмитром народився син, Віра Петрівна почала частіше навідуватися. Та радість тривала недовго: незабаром онуками її обдарували й старші брати чоловіка, а інтерес до нашого сина якось згас. На свята вона їздила до них, дзвонила їм, а про нас згадувала в останню чергу. Найболючішим для мене було те, що вона жодного разу не привітала мене з днем народження, якщо Дмитро не нагадував. Жодного дзвінка, листівки, повідомлення. Спочатку страждала, потім змирилася. Не всім судилося мати другу матір.

Минали роки. Жили скромно, без розкошів, та й без злиднів. Народилася донька. Дмитро працював, я доглядала за дітьми. Свекруха маячила десь на узбіччі нашого життя — все та сама відчуженість, рідкісні зустрічі. Ми не ображалися, та й не шукали близькості.

Рік тому помер свекор. Його смерть стала важким ударом для Віри Петрівни. Вона ніби зів’яла, потьмяніла. Лікарі виписали ліки, заговорили про депресію. Мовляв, вік, переживання. Старші сини приїхали раз, привезли продукти — і зникли. Мабуть, сподівалися, що «сама якось впорається». Ми навідувалися — нечасто, та частіше за інших.

Ось і перед самим Різдвом вона несподівано запросила нас зустріти свято в неї. «Дуже хочеться, щоб ви були поруч», — сказала. Я здивувалася, та погодилася. Людина в скруті, хай і не рідна, але частина нашої родини.

Я готувала вечерю, нарізала салати, ставила на стіл гаряче, поки вона лежала на дивані й зітхала. Питала, чи приїдуть інші діти, та вона махала рукою: «Та кому я тепер потрібна…»

Перед північчю, зовсім перед промовою президента, Віра Петрівна раптом випросталась у кріслі й попросила нас сісти поряд. «Ви — моя остання надія, — сказала вона. — Пропонувала це й Олегу, й Миколі, та їхні дружини відмовилися. Тому лишаєтеся ви. Переїжджайте до мене. Доглядайте. А я за це перепишу на вас квартиру».

Мене, признаюся, ніби струмом пройняло. Оніміла. Усі ці роки — чужа, непомітна, непотрібна. А тепер, коли інші відвернулися, вона «раптом згадала». Усе, що було потрі

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 + 9 =

Також цікаво:

З життя31 хвилина ago

Кулінарне викриття: правда, що зруйнувала заручини

**Розгортка на кухні: правда, що зруйнувала заручини** Того вечора, коли до Тараса завітав його товариш дитинства Богдан, все почалося як...

З життя33 хвилини ago

Дитячі суперництва: історія надії

Ох, слухай, я тобі розкажу одну історію… Дмитро вийшов на ґанок батьківської хати, глибоко вдихнув тепле вечірнє повітря села та...

З життя35 хвилин ago

В плену у диктатора

Жизнь под властью деспота Когда судьба загнала нас с мужем в тупик, нам пришлось перебраться к его отцу в провинциальный...

З життя1 годину ago

Гостинцы взяты – мой путь без возврата.

**Мой дневник** Я забрала подарки и ушла навсегда. Я была старшей в многодетной семье, выросшей в маленькой деревеньке под Омском....

З життя2 години ago

Останній пиріжок бабусі: історія про забуття, любов та самотність

Останній паляничок бабусі Олени: історія про забуття, любов і самотність На околиці загубленого села під Житомиром, у маленькій хаті, жила...

Здоров'я2 години ago

Пальцева гімнастика для серця: прості вправи для зміцнення серцево-судинної системи

Серце — головний мотор нашого організму. Його здоров’я напряму залежить не лише від харчування та способу життя, а й від...

З життя3 години ago

Багаті родичі і відсутня підтримка: чому бабуся з дідусем не потрібні онуку?

Батьки мого чоловіка, Тараса, — люди заможні. Живуть у розкішному будинку в центрі Львова, мають кілька авто і постійно літають...

З життя3 години ago

Изгнана, как бродячая собака

**Дневник. Сегодня меня выгнали, как бродячую собаку.** — Девушка, у вас телефон упал! Подождите! — крикнул мне незнакомец, перекрывая шум...