Кіт, що відтіснив мене з ліжка та сміявся зранку

Кіт спав зі мною та Оленою Петрівною. Він упирався спиною в неї, а всі чотири лапи виставляв проти мене. Зранку ж погляд його був настільки зухвалий та насмішкувий, що аж серце стискало. Я лаявся, та даремно — улюбленцю ж можна все. «Котику-солодунчику», — сміялася дружина. Мені ж було не до сміху.

Цій «пухнастій дитині» кожен ранок смажили свіжу коропчину, ретельно вибирали кістки, а хрустку шкірку клали окремо — акуратними пасочками біля ніжного м’яса на його тарілці.

Сірий, розкішний, він визирав на мене з-під заплющених повік, немов промовляв:
«Тут хазяїн — я. А ти… просто його тінь».

Мені діставались залишки, які навіть цьому хвостатому деспоту були нецікаві. Війна! То я підштовхну його мимохідь від миски, то зсуну з дивану. Він же мстився: підкладав «сюрпризи» у капці, а Олена лише кокетливо хитала головою:

— Сам винен — чого дратуєш?

І гладила свого «малятко». Кіт витріщував на мене очі, немов князь, що зглядається над жебраком. Що поробиш? Дружина в мене одна — мовчав.

Але того ранку…
Збираючись на роботу, я почув розплющені крики з передпокою. Кинувшись туди, побачив жах: шість кілограмів розкуйовдженої шерсті з кігтями, мов розлючений тур, кидався на Олену.

Побачивши мене, звір стрибнув на груди з такою силою, що я відлетів до стіни. Схопивши стілець за щит, я відтягнув дружину у спальню. Кіт, розігнавшись, вдарився об ніжку меблів і пронизливо заскиглив.

Та це його не спинило. Він бився об двері, поки ми не замкнулися. Сиділи, слухаючи шипіння за перегородкою, потім мазали подряпини йодом. Олена дзвонила на роботу: «Наш Барсик сказився — їдемо до лікаря!». Я, мов дзеркало, повторив те ж начальнику.

Раптом…
Земля здригнулася. На кухні дзенькнули розбиті шибки, у ванній тріснуло вікно. Тиша. Забувши про кота, ми вибігли у вітальню — перед будинком палала яма. Рештки сусідського газового авто розкидало навколо. На парковці перевернуті машини, наче поранені черепахи, верескливі сирени дедалі ближче.

Обернувшись, ми побачили його. Він сидів у кутку, притискуючи до грудей зламану лапу, і тихо скиглив.

Олена, схлипуючи, підхопила його. Я вихопив ключі — і ми понеслись сходами з сьомого поверху, мов з дияволом на п’ятах.

Наш «Жук» стояв за будинком. Дорогою до ветеринара серце нило: раптом запізнимось?

Година потому дружина вийшла з кабінету, тримаючи «пацієнта». Він, забинтований, гордовито витріщував очі на інших тварин у чекальні. Люди, довідавшись про вибух, кинулись гладити його, немов святу ікону.

Дома Олена смажила коропа. Виймала кістки, складала шкірку пасочками. Мені — залишки.

Кіт, кульгаючи, підійшов до миски. Спробував зробити зневажливу міну — вийшла гримаса болю.

Я швидко закінчив їсти, підійшов і поклав йому свій шматок.

Він підвів на мене очі, немов питаючи: «Навіщо?».

Я взяв його на руки, притулив до лиця:
— Може, я й невдаха. Але з такою дружиною й таким котом — найщасливіший невдаха у світі.

Він буркнув, штовхнув мене лобом у щоку.

Поставив на підлогу. Він їв, милуючись, а ми, обійнявшись, спостерігали.

Відтоді кіт спить лише зі мною. Дивиться у вічі, а я благаю Бога лише про одне: хай надарує нам років, щоб триматися втрьох.

Більше нічого й не треба. Чесно.
Бо справжнє щастя — це коли поруч ті, хто робить тебе людиною.