Життя лише для себе

**Жити для себе**

«А мені всього 49…» — Оксана розгублено дивилася на лікаря. — «Нічого вже не можна зробити?» — з останньою надією спитала вона.

«За належного лікування, після певних процедур, можна відтермінувати на рік, півтора», — Арсен Петрович постукав олівцем по столу, яким щойно робив нотатки в її картці. За довгу практику він звик до шоку, сліз, навіть до звинувачень. Реакція пацієнтів на діагноз «смертельний» завжди була різною.

«Я подумаю», — лише й відповіла жінка та вийшла.

До недавнього часу Оксана не мала серйозних проблем зі здоров’ям. Навіть застужувалася рідко. Але кілька місяців тому щось пішло не так. Після обстежень лікарі констатували: пухлина неоперабельна. «Шість-вісім місяців», — прогнозував Арсен Петрович. Оксана не розридалася, не звинувачувала нікого в тому, що хворобу пропустили. Вона просто уявила, як це мало — півроку. Навіть до ювілею не доживе.

«Чудовий сьогодні день», — голос відвернув її від важких думок. Вийшовши з лікарні, Оксана сіла на лавку, замислилася й не помітила, як поруч осів старий. Він сидів, спершись на палицю, випрямив спину й, примружившись, дивився на сонце.
«Вибачте, якщо відволік», — старий помітив, що Оксана здригнулася.

«Нічого», — вона насилу посміхнулася. — «Погода справді гарна».
«У мої роки я радію навіть дощу. Але такі сонячні дні — особливий дар. Можна вважати це старістю, але хочеться, щоб останній день був теплим і ясним».
«Ви так спокійно про смерть», — здивувалася Оксана.

«Мені 94», — усміхнувся він. — «До того ж смерть не обирає вік. Треба бути готовим завжди. Шкода, що я зрозумів це пізно. Інакше не відкладав би стільки речей на потім. Адже «потім» може й не настати».

«Ось ви, наприклад, що б зробили, якби знали, що помрете завтра? Хоча… вибачте старого, заговорився. Спілкуватися ні з ким — сусіди по палаті лише скаржаться. А чи варто витрачати на це час? За основним корпусом — хоспіс. Туди потрапляють лише з одним квитком. А я б замість цієї лавки обрав круїзний лайнер. Останню подорож», — він знову засміявся. — «Чому я досі тут? Грошей немає. Квартиру вже оформили на онука, навіть пенсію забирають. Але я не ображаюся. Молоді — їм потрібніше».

Оксана слухала уважно. Між брів у неї з’явилася глибока зморшка.

А вся її життя пройшла не так, як хотілося. Роботу не любила — але платили добре. Спочатку треба було виплачувати іпотеку, потім допомагати доньці та зятю. Чоловіка теж давно не кохала. Десять років тому дізналася про його зради — регулярні й з різними жінками. Плакала, але не розходилася: «Якщо навіть він мене не хоче, то хто ж потрібен?»

Донька дзвонила лише тоді, коли треба було посидіти з онуком або попросити грошей на щось «термінове». А Оксана відкладала власні потреби, таємно відкладаючи гроші «на чорний день».

«Подаю на розлучення», — оголосила вона, повернувшись додому. — «І на поділ майна. Можеш викупити мою частку — мені квартира не потрібна. Я їду».

«Куди?» — перше, що вимовив чоловік.
«Подорожувати», — просто відповіла вона. — «Подумай кілька днів, а я тим часом побуду на дачі у Люби».

Він лише розвів руками.
«Треба було зробити це раніше. Ми ще встигнемо бути щасливими», — сказала Оксана, виходячи.

На роботі вона написала заяву на звільнення, зняла всі заощадження й почала шукати тури.
«Мамо, ти забереш Славка сьогодні? Хочемо піти у ресторан», — того ж дня дзвонила донька.
«Ні».
«Чому?» — та не звикла до таких відповідей.
«У мене свої справи».
«Ну знайди час! Це ж важливо!»
«Найміть няню».
«Це дорого!»
«На ресторан знайшли, то й на няню знайдете».

На дачі у подруги було тихо. Вечірнє повітря пахло яблуками. Оксана сиділа у гойдалці, підібравши ноги, і думала. Спочатку — що ж вона за егоїстка. Потім згадала старого з парку. І вирішила: «Все життя для інших — тепер хоча б трохи для себе».

Чоловік здався через три дні, погодившись виплатити її частку. Ще через два вона сиділа у ресторані на узбережжі Чорного моря, спостерігаючи за людьми й вигадуючи їхні історії.

«Добрий вечір. Можна приєднатися?» — до столу підійшов чоловік.
«Будь ласка», — Оксана не заперечила.
«У такий вечір гріх сидіти в номері. Я письменник, але сьогодні натхнення не йде», — представився він. — «Григорій».

Вони говорили весь вечір. Вона розповідала вигадані історії про відвідувачів, він сміявся й доповнював.

—

«Оксанко, ну як? Подобається?» — Григорій хвилювався, показуючи невеликий будиночок, обвитий диким виноградом. — «Сад трохи запущений, але…»

«Тут гарно», — кивнула вона, але в голосі відчувалася сумнота.

«Щось не так?» — він обійняв її.
«Все гаразд. Просто втомилася».

Минуло два місяці. Григорій закохався, як підліток. Вона відповідала взаємністю, але ховала правду: про хворобу, про те, що часу обмаль.

«Залишимось тут. Я писатиму, а ти будеш моєю музою», — мріяв він.

Вони були щасливі. Вранці пили каву біля вікна, ввечері гуляли вздовж берега. Вона пішла волонтерити у благодійний фонд — допомагати людям.

Місяць, другий… а поганого самопочуття не було. Донька змирилася, обіцяла відправити онука влітку. Колишній чоловік виплатив гроші та зізнався, що одружується знову. Вона щиро пораділа за нього.

«Оксано Василівно? Це Арсен Петрович», — пролунав ранковий дзвінок.
«Так…»

«Мені жахливо соромно — у лабораторії переплутали аналізи. Це були не ваші результати».
«А що тоді зі мною? Я ж справді погано себе почувала».
«Нічого серйозного. Стрес, перевтома. Пробачте».

«А я не шкодую», — Оксана подивилася на сплячого Григорія.

Вона йшла на кухню готувати сніданок — щаслива.

**Іноді помилка дає шанс почати все наново.**