Як непросто називати свекруху мамою!

Одного разу вночі Ліні снилося, що вона блукає крізь поле соняшників під Києвом. Вітер шепотів їй: “Чи важко називати свекруху мамою?”

Коли Ліна виходила заміж, то поставила собі за правило — ніколи не називати свекруху мамою. Її подруги з Харкова, Львова, Одеси легко говорили “друга мама”, але Ліна лише хитала головою. “Моя мати — та, що народила мене в селі під Житомиром”, — думала вона, немов заклинаючи себе.

Свекруха, Ганна Миколаївна, була жінкою з грошима — допомагала їм купити стареньку “Таврію”, а потім і двокімнатну кватиру в Білій Церкві. Вона не лізла у їхнє життя, але завжди була поруч, мов стара липа в дворі — німий свідок усіх подій.

Ліна ж трималась осторонь. Лише “ви”, лише “Ганна Миколаївна”. Холодно, ніби крізь шибку дивилась.

Аж одного вечора, коли Ліна прийшла до неї на пампушки та чай, свекруха раптом прошепотіла:

— Доню, можна ж без цього “ви”. Назви мене просто Ганно.

Лина стиснула ложку, мов ту гадюку, що колись знайшла в городі:

— Ні… так не вийде.

Свекруха лише зітхнула. Так і жили далі — мирно, але на відстані.

А потім її син, Олесь, одружився з дівчиною з Чернігова — Марічкою, яка з першого погляду обійняла Ліну на весіллі й прошепотіла:

— Дякую, мамцю!

І ось ці слова, мов тепла вода з джерела, розтопили щось у Ліні. Вона прокинулась серед ночі, з серцем, що капало, як дощ по даху.

Наступного дня вона поїхала до Ганни. Без причини, без постелі у сумці — лише з тим, що гризло її зсередини.

Свекруха запросила на кухню, де пахло медом і маком. І раптом —

— Мам… — вилетіло з Ліни, ніби хтось інший промовив.

Ганна Миколаївна — ні, просто мама — підняла очі, повні сліз, мов калинові грона після зливи.

Додому Ліна йшла під дощем, але в ній горіло сонце. Одне слово — “мам”. Одне слово — і стіна з криги розтала.

Уві сні вона знову йшла полем, але тепер соняшники схилялися до неї, немов діти. І вітер сміявся у відповідь.