ВИХОРІ СУКНІ

**ЩОДЕННИК. ТАНЕЦ З СУКНЕЮ**

Я сиділа на лавці, закутавшись у власні думки, коли біля мене спинився похилий чоловік. Він нагадував персонажа з тих старих романів, які я так любила. Раніше я вже бачила його в парку — завжди в довгому чорному пальто, капелюсі та з витонченою тростиною. Наче граф з книжки, яку я читала нещодавно.

“Дівчинко, у вас щось трапилося?” — промовив він.

Я шмигнула носом, і він миттєво простягнув мені хусточку. Вагаючись, я взяла її, гучно висморкалась. Він усміхнувся.

“Я попраю та поверну вам.”

“Не варто, у мене цього добра вистачає. А як ви дивитеся на те, щоб з’їсти морозиво?”

Я ніяково опустила очі.

“Дякую, але в мене нема грошей… Можливо, іншим разом.”

“Арсеній Павлович.” — він із повагою підніс капелюха.

“Соломія.” — мені нічого було піднімати, тож я просто встала. Він запропонував руку.

“Коли біля жінки є чоловік — незалежно від віку — то про те, щоб вона платила за морозиво, не може бути й мови.”

Його слова звучали так, наче з іншого світу. У моєму житті все було інакше.

Сьогодні знову було важко. Олена, моя однокласниця, знову мене принизила. Під час обідньої перерви, коли всі пішли до їдальні, я, як завжди, залишилася біля вікна з книжкою. В їдальню я не ходила — не було грошей.

“Коваленко!” — Олена стояла переді мною, а поруч — Данило, хлопець, в якого я була закохана з п’ятого класу.

“Що?”

“Я там котлету не доїла, можеш забрати.”

Навколо вже збиралися інші.

“Дякую, мені не треба.”

“Та чого «не треба»? Ти що, не знаєш, що таке котлета?”

Сміх. Я зістрибнула з підвіконня — і мої джинси, яким було вже п’ять років, розірвалися на коліні. Сміх став ще гучнішим. Я схопила портфель і вибігла зі школи.

Цей парк був моєю схованкою. Тут я ховалася, коли в школі ставало нестерпно, або коли батьки приводили гостей. Саме тут мене помітив Арсеній Павлович. Спочатку здивувався, побачивши дівчину з книжкою — зараз це рідкість. А потім побачив, як погано я одягнена, як схудла.

Ми сіли за столик у кафе.

“Соломіє, я сьогодні забув пообідати. Не вважатимете за нав’язливість, якщо я попрошу вас скласти мені компанію?”

Я усміхнулася. Він говорив так, наче ми у минулому столітті.

Звичайно, я погодилася. Крім чаю зранку, я ще нічого не їла.

“Розкажіть, що засмутило таку чарівну панночку?”

“Нічого серйозного, просто неприємності в школі.”

“Ви в якому класі?”

“В одинадцятому. Через два місяці — вільна пташка.”

“Куди плануєте вступати?”

“Не знаю… Куди пройду на бюджет. Завжди мріяла стати лікарем, але це лишиться мрією.”

“Чому?”

“Щоб стати лікарем, потрібно багато часу, а мені треба працювати. Тому, мабуть, піду на медсестру.”

“Дивна логіка. Хочете бути лікарем, а ставатимете медсестрою. У вас проблеми з навчанням?”

“Ні, я вчуся добре. Просто…” — я завагалася. — “Моїй родині потрібна моя допомога.”

Арсеній Павлович зрозумів, що я не хочу говорити про сім’ю.

Ми ще трохи погуляли, поговорили про книжки. Він часто підгодовував мене, ніби випадково. Я знала, що він живе в гарному будинку, один. Дітей у нього не було, а дружина давно померла.

Одного разу я зачиталася в парку до темряви. Додому треба було бігти — мати вже кричатиме, що я нічого не приготувала. Хоча що там готувати? Лише макарони зварити, підсмажити на олії…

Вхід у квартиру зустрів мене запахом алкоголю і цигарок. Мати дивилася на мене п’яним поглядом.

“Де ти швендяла?”

Я спробувала її обійти, але отримала такий ляпаса, що в оці потемніло.

“Півгодини, і щоб вечеря була готова!”

Я варила ті прокляті макарони і плакала. Тихими слізьми.

Вранці під оком був синняк. Невеликий, але помітний. Я знала, що Олена, перша красуня школи, не пропустить цього і знову зробить з мене посміховисько. Але сьогодні була контрольна, і Данило повертався після лікарняного. Я не могла цього пропустити.

Олена підійшла на великій перерві. Я хотіла піти, але вона не відпустила.

“Коваленко, ти вже приготувала сукню на випускний? Чекай, дай вгадаю — попросила у жебрачки? Чи у бомжа?”

Сміх. Я мовчала.

“Ого, ось це подарунок! Хто подарував? Твій хлопець? Ви ж прийдете разом на випускний? Він здасть пляшки і купить собі смокінг…”

Я штовхнула Олену і побігла. Бігла крізь парк, плакала, навіть не помітивши, як Арсеній Павлович махав мені. Він знайшов мене біля ставка.

“Чого ж тікаєш від мене?”

Я обернулася.

“Вибачте, я вас не помітила.”

“Соломієнько, що трапилося?”

І я розплакалася, розповіла все…

***

На випускному Олена стояла напроти Данила.

“Ну що, готовий сьогодні танцювати з королевою баВін усміхнувся, взяв мою руку, і ми пішли до зали, де вже почався останній вальс.