Я виню себе за недостаток любові до сина

**Щоденник**

Інколи доля ставить перед нами питання, на які немає правильної відповіді. А буває й гірше — ми самі стаємо питанням, з яким не знаємо, як жити далі. Ця історія не моя, але з того часу, як я її почув, вона не дає мені спокою.

Мене звати Тарас, я виріс у багатодітній родині. Нас було семеро: мати, батько та п’ятеро дітей. Я — молодший. І з дитинства в моїй голові крутилася одна нав’язлива думка: кого з нас мати любить найбільше?

Я часто допитувався її про це, особливо коли залишалися самі. Але мати ніколи нікого не виділяла. Її відповідь була незмінною: «Я люблю вас усіх однаково. Ви — мої діти, і любов у мене до вас одна — материнська». Тоді мені здавалося, що це ухильна відповідь. Але зараз, дивлячись назад, я розумію, що це була єдина правильна позиція. Мати була мудрою. Саме завдяки її рівному ставленню ми з братами й сестрами виросли дружніми, завжди готовими підтримати один одного.

А ось я сам — маю лише одну дитину. І тому навіть уявити не можу, що відчуває батько, у якого є кілька дітей. Але нещодавно мені довелося поговорити з жінкою, чий досвід змусив мене задуматися про те, про що я раніше не смів і подумати.

Її звали Соломія. Ми познайомилися, коли вона прийшла працювати в наш відділ. Швидко знайшли спільну мову, почали обідати разом, ділитися особистим. Я завжди любив слухати про життя інших — так пізнаєш не лише людей, а й свої власні тіні.

Соломія часто розповідала про свою доньку: як та вчиться, працює, допомагає вдома. Показувала фото, раділа кожному досягненню. Я слухав її з посмішкою і трохи заздрив — така турботлива, любляча матір.

Але одного разу вона згадала про подарунок, який отримала від… сина. Я помежував: «Сина? Ти ж ніколи не казала, що в тебе є ще одна дитина». Соломія нерішуче посміхнулася й, помовчавши, вирішила розповісти правду.